Чорного пса не відмиєш до білого…

На вечір у Максима були цікаві плани, тому він вирішив зробити домашнє завдання з алгебри на великій перерві.

Тим більше, що мама поклала йому на перекус пару бутербродів. Тому, коли однокласники помчали в їдальню, він взявся за роботу.

Максим уже закінчував розв’язувати останнє рівняння, коли в клас влетів Олексій Поляков:

– Максе, сьогодні після уроків пацани невелику движуху на стадіоні за школою влаштовують. Ти береш участь?

– А в чому суть? – поцікавився Максим.

– З’ясовуватимуть, хто більше зможе підтягнутися на перекладині, – відповів однокласник.

– Ну, і що тут цікавого? – Запитав Максим. – Зрозуміло, що переможе Ромка Черкашин. Він усіх зробить однією лівою.

– Це зрозуміло. Але цікаве тут зовсім інше: той, хто програє – підтягнеться найменше, має завтра на уроці сказати математичці, що вона не має права вчити нас, бо сама нічого не досягла в житті, – видав Олексій.

– І ти думаєш, що хтось наважиться це сказати? – Запитав Максим.

– Такі правила гри. Не хочеш – не бери участь, а якщо підписався – виконуй.

– Але це не пристойно, навіть підло, – сказав Максим, закриваючи зошит.

– Чому? Це ж правда. Як людина, яка живе в малосімейці, та купує на вечерю макарони по акції, може навчати інших життя? Щоб ми стали такими самими, як вона?

– От якби в нас математику чи інформатику вів Білл Гейтс, я був би готовий у нього по шість уроків сидіти поспіль без перерви. Ну, то ти береш участь? – повторив запитання Льошка.

– Ні, не беру участі. І тобі не раджу, – відповів Максим.

Він знав дещо про життя літньої вчительки, бо колись Ольга Пилипівна була сусідкою його бабусі.

Тоді вчителька жила у трикімнатній квартирі з чоловіком та сином-старшокласником. Максим пам’ятав його – веселий рудуватий хлопець, який кілька разів допомагав йому, тоді восьмирічному пацану, підняти на п’ятий поверх велосипед.

Потім захворів чоловік Ольги Пилипівни. Вони витратили на лікування майже всі гроші, навіть за кордон їздили. Але нічого не допомогло. А коли її син уже був студентом, захворів і він – захворювання було спадковим.

Звичайно, сам Максим цього не пам’ятав, але бабуся якось при ньому розповіла мамі про те, що сина колишньої сусідки теж не стало:

– Нічого не допомогло. Вона навіть квартиру продала, щоб сина лікувати, і тепер мешкає в малосімейці десь у старому будинку, зовсім одна.

Ользі Пилипівні було років шістдесят. Одягалася вона скромно, але охайно. Жодної косметики, коротка стрижка.

Завжди спокійна – Максим не пам’ятав жодного випадку, щоб вона підвищила на когось голос чи сказала щось образливе навіть тому, хто демонстрував біля дошки чудеса нерозуміння.

Чому Ромка вибрав для цього, як він його назвав, «соціального експерименту» саме Ольгу Пилипівну? У школі були й інші вчителі, і не всі вони мали незаперечний авторитет учнів.

Чому він вирішив принизити саме її, ту, яка кілька років спокійно і терпляче намагалася вкласти в його тупу голову хоча б мінімум знань, щоб він зміг скласти іспит з її предмета? Цього Максим зрозуміти не міг.

Наступного дня математика була третім уроком. Ті, хто був у курсі вчорашньої суперечки, з цікавістю дивилися на Вовку Виноградова – саме він мав поставити Ользі Пилипівні це питання.

Сам Вовка відверто нервував, не міг ні на чому зосередитись і через це на другому уроці отримав двійку з англійської.

Продзвенів дзвінок на третій урок. Ольга Пилипівна увійшла до класу і, як завжди, почала з розбору домашнього завдання.

Ромка, який сидів за Виноградовим, вже кілька разів штовхав того в спину, вимагаючи, щоб Вовка зробив те, що повинен.

До кінця уроку залишалося хвилин сім, коли Виноградов нарешті наважився. Він підвівся і звернувся до вчительки:

– Ольга Пилипівно, у мене до вас питання, що не стосується математики.

Максим, який сидів через прохід від нього, зрозумів, що той зараз поставить це питання.

– Не смій! – голосно сказав він.

На нього з подивом подивились і вчителька, і однокласники.

– Ну, що ти, Максе, лізеш не у свою справу? – обурився Роман. – Якщо Вовчика щось цікавить, нехай він запитає.

– Я сказав – не смій! – Повторив Максим і став поруч із Виноградовим.

– Запитуй! – Наполягав Роман. Він теж стояв поруч.

Те, що сталося за цим, Михайло Андрійович – їх класний керівник – назвав «потворною чубаниною, яка ганьбить не лише її учасників, а й усіх учнів одинадцятого «Б» класу».

Про причину «цього неподобства» нікому з учителів дізнатися так і не вдалося – всі учасники мовчали.

Звинуватили у всьому Максима – адже це він почав конфлікт. Ромка Черкашин дивився на нього з відвертим глузуванням: щоб виправдатися, Максим повинен назвати причину, тобто вимовити ту саму фразу, яку мав сказати Виноградов.

Але вдома Максим нічого приховувати не став. Батько, вислухавши його, сказав:

– Мало ти цьому Романові всипав, треба було ще додати.

Минуло дванадцять років Ні з Черкашиним, ні з Виноградовим Максим після школи не зустрічався – поїхав вступати в університет, після навчання влаштувався працювати, потім одружився.

Нині він зі своєю дружиною Софією живе у двокімнатній квартирі. Обидва працюють, але незабаром Соня піде у декрет – у сім’ї очікується поповнення.

Про конфлікт, який стався колись у школі, і про однокласника – Романа Черкашина – Максим уже й думати забув. Але наші життєві шляхи інколи так химерно перетинаються! Ось і Роман раптом нагадав про себе.

Точніше, не він сам, а Соня, яка якось за вечерею повідомила Максимові новину.

– Ти пам’ятаєш мою двоюрідну сестру – Оксану? – Запитала вона.

– Пам’ятаю. А що з нею сталося?

– Нічого страшного. Просто вона одружується. Весілля через півтора місяця. Нас запрошує, – відповіла Соня.

– Чудово! Салатиків поїмо. Ти спитай у неї, чи їм наприкінці весілля чубанина потрібна? Якщо потрібна, ми організуємо, – пожартував він.

– Та ну тебе, – відмахнулась від чоловіка Соня. – Ось подивися, це Оксана зі своїм нареченим.

Соня простягла йому телефон. Максим глянув, і посмішка одразу сповзла з його обличчя.

– Знаєш, люба, я на це весілля не піду. Думаю, що й тобі там робити нема чого. Тим більше не відомо, як ти почуватимешся через півтора місяця.

– Звичайно, я не можу заборонити тобі, але подумай, ти будеш там без мене. Чи варто ризикувати?

– Не зрозуміла: ти відпустиш мене туди одну? А якщо щось станеться? – Запитала дружина.

– Тому я не раджу тобі туди ходити.

– Але чому ти так різко передумав? Тобі не сподобався її наречений? Ти його знаєш?

– Так, мені дуже не сподобався її наречений. Так, я знаю його. І, чесно кажучи, якби Оксана спитала у мене поради, я б не рекомендував їй зв’язуватися з цією людиною, – відповів Максим.

– Так розкажи їй про те, що знаєш. Можливо, вона передумає.

– Соня, а як це виглядатиме збоку? Я розповідаю твоїй родичці історію більш ніж десятирічної давності й на підставі цього вимагаю відмовитись від весілля.

-Тим більше, що ви, жінки, – народ своєрідний. Їй кажуть усі навколо:

– Люся, не виходь заміж за Васю. Він ледар, побачити його тверезим – велика рідкість. Він на свою першу дружину руку підіймав, а дітям аліментів не платить.

– Але Люся впевнена, що з нею Вася обов’язково зміниться: питиме лише кефір, а на роботу ходитиме, як на свято.

– А через пару місяців утирає сльози та замазує синці тональним кремом. Ні! Не буду нічого говорити. Але на весілля не піду. І в майбутньому, май на увазі, спілкуватися з ними я не стану.

– Виходить, що ми не ходитимемо на сімейні свята, де будуть присутні Оксана та Рома?

– Виходить так.

– А може, ви з ним помиритеся? Усі ваші розбіжності залишились у минулому. Чи мало, з ким ми в дитинстві сварилися і навіть чубилися?

– Ні, Соня. Тут справа не у сварках і не в чубанинах. Просто я не вірю, що людина, яка у сімнадцять років була негідником, через якийсь час припинила ним бути. А таких людей краще у своєму оточенні не мати, – пояснив Максим.

Соня ще довго думала, як їй тепер спілкуватися із двоюрідною сестрою, чи йти до неї на весілля, а якщо йти, то як пояснити відсутність чоловіка.

Але Оксана поклала край усім цим сумнівам, повідомивши, що весілля скасовується. Рівно за два тижні до урочистостей вона застала Романа зі своєю подругою в дуже компрометувальній ситуації – у ліжку. Пояснень слухати не стала і відправила обох кудись якомога далі.

– Я щось подібне й підозрював, – сказав Максим. – Правильно кажуть, що чорного пса не відмиєш до білого…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!