Чим тато стає старшим, тим гірший у нього характер. Я тепер чудово розумію маму, яка з ним розлучилася вісім років тому. Якщо він і при ній так само поводився, то питань немає

Чим тато стає старшим, тим гірший у нього характер. Я тепер чудово розумію маму, яка з ним розлучилася вісім років тому. Якщо він і при ній так само поводився, то питань немає.

А я впевнена, що він саме так і поводився, бо просто так характер не стає раптом поганим. Мабуть, так завжди й було, просто раніше тато тримався в руках, а тепер перестав.

Наразі мама вільна і її не хвилює, як там батько живе. Натомість дістається нам із сестрою. Тато просить допомоги, але робить це так, що допомагати йому не хочеться.

Ми з сестрою вже дорослі, у кожної сім’я, у сестри двоє дітей, у мене поки що один, але дуже маленький, тож у своїх діях ми обмежені. Тато ж цього розуміти не бажає. Він дзвонить, ставить завдання та вимагає їх виконання негайно. Ось треба йому в магазині три болгарські перці і хоч ти розбийся – принеси йому.

Я йому пропоную доставку оформити, а тато скривдженим голосом заявляє, що нічого йому тоді і не треба. Мені ж начхати, чим там батько харчується. Треба йому до лікарні записатися, то знову через мене чи сестру. Сам він набрати номер не може, це мають зробити за нього. Ми й робимо.

Але потім з’ясовується, що ми не порадилися з ним, до якого саме лікаря його записати, в результаті до того фахівця він не піде, йому не подобається, перезаписуйте. А ми поняття не маємо, що там не один терапевт приймає, а аж три, і що у тата серед цієї трійці є улюблений терапевт, до якого він ходить.

Тож що тобі заважало самому зателефонувати і записатися саме до того лікаря, до якого ти хочеш? Чи чому не можна було одразу нам назвати прізвище “того” лікаря, щоб по сто разів не передзвонювати?

І до лікаря він сам не піде, йому треба, щоб його відвезли. Сестра працює вдень, я з немовлям на руках, але татові треба, щоб його відвезли.

Пропонуємо викликати і сплатити таксі туди-назад, як він одразу ж кидає трубку, потім пише повідомлення, що нічого йому вже від нас не треба, він все про нас зрозумів. У гості кличе у найнезручніший момент, жодних компромісів, ніяких поступок. Або саме тоді, коли він сказав, або він просто нам двері не відчинить, було вже таке.

Ми з сестрою не розуміємо, що йому треба. Він на пенсії, для душі зайнявся столярним мистецтвом, ми його не кидали, дзвонимо, пишемо, приїжджаємо коли виходить, але йому все не так.

Нещодавно тато назвав нас із сестрою байдужими та вкотре на нас образився. Навіть на день народження до онука не приїхав, ось яка глибока образа була.

Тепер він ще й виключив зі спілкування з нами такі слова, як “дякую”, “будь ласка” та подібні. Він не просить тепер, він ставить перед фактом, що ми зобов’язані це зробити, а якщо зобов’язані, то й про подяку не йдеться.

Все сприймає як належне всі наші подарунки, всю допомогу, яку ми з сестрою йому надаємо. Звісно, що ми терпимо його наказний тон і вічні образи.

– А я вам казала, що він такий, просто ви цього не бачили. Тепер і ви в курсі, який у вас чудовий тато, – уїдливо каже мама.
Ми насправді не вірили, а тепер ось сьорбнули повною ложкою. Не знаю як сестра, але в мене все менше бажання спілкуватися з батьком.

Так, він мене виростив, але це не привід поводитися зі мною, як із кріпаком, і зривати на мені свою злість. Я ні в чому перед ним не завинила, щоб він там собі не думав.