– Це безумство! Хто тепер стежитиме за Мишком? Я не можу все робити сама! А ви житимете на іншому кінці міста! Марія Петрівна поставила кухоль і подивилася просто на невістку. – Тоді, можливо, настав час навчитися самій дбати про власну дитину, Віка. Час стати матір’ю, а не зозулею!

– Мені потрібно на манікюр, – крикнула Віка з кімнати. – Придивіться за Мишком пару годин, добре?

Марія Петрівна відклала телефон – вона якраз перевіряла час. Вона вже три тижні чекала на прийом в ортопеда, щоб показати спину.

– Віка, у мене сьогодні плани. Поліклініка…

– Та гаразд вам, плани, перенесете! – Голос невістки долинув зі спальні. – У подруги за три дні день народження. Не можу ж я прийти з відрослими нігтями? Що люди подумають?

Марія Петрівна хотіла заперечити, сказати, що її хребту немає справи до чужих днів народження, що вона чекала на цей запис три тижні. Але Віка вже промайнула повз вітальню.

– Повернуся за кілька годин. Може, за три. Мишко тільки прокинувся, він у чудовому настрої!

Вхідні двері клацнули, перш ніж Марія Петрівна встигла сказати хоч слово.

Кілька секунд у квартирі було тихо. Потім з дитячої долинув перший тремтливий схлип, що швидко перейшов у гучний плач.

Марія Петрівна зітхнула та пішла на звук. Маленький Мишко стояв у ліжечку, обличчя зморщене та червоне, сльози текли по щоках. Побачивши бабусю, він потягся до неї.

– Іди сюди, мій маленький, – пробурмотіла вона, нахиляючись, щоб узяти онука на руки.

Поперек пронизало гострим болем. Марія Петрівна охнула, завмерла на півдорозі, потім стиснула зуби й все одно притиснула онука до грудей. Плач Мишка перейшов у гикавку, він уткнувся мокрим обличчям їй у плече.

Три роки тому, коли Віка оголосила, що при надії, Марія Петрівна ухвалила рішення, яке здавалося очевидним. Вона запропонувала синові та невістці переїхати до неї.

Навіщо витрачати гроші на оренду, коли у неї велика трикімнатна квартира? Накопичать, стануть на ноги, може, колись куплять своє житло. І перші місяці все йшло чудово. Діма та Віка були вдячні, допомагали, піклувалися.

Потім народ ився Мишко…

І якось поступово, без жодних домовленостей, Марія Петрівна перетворилася на головну няньку. Спочатку у Віки був «відновлювальний період», потім «період адаптації», потім нескінченні манікюри, кава з подругами та походи по магазинах.

Діма працював допізна і приходив додому виснажений. А Марія Петрівна опинилася у пастці ролі, на яку ніколи не підписувалася.

Вона любила онука. Справа була не в цьому. Річ у тім, що їй шістдесят три, у неї артрит у колінах і щось більш серйозне з хребтом. А вона не могла згадати, коли востаннє витратила бодай один день на себе.

Гикавка у Мишка стихла. Він відсторонився і довірливо глянув на бабусю.

– Що ж, – тихо сказала Марія Петрівна, – значить, сидимо вдома разом. А з твоїми батьками буде серйозна розмова…

З ними давно треба було поговорити. Але варто їй уявити цю бесіду, як перед очима вставало скривджене обличчя Віки, ніякове мовчання Дмитра, звинувачення в тому, що вона недостатньо любить онука. Від однієї цієї думки ставало сумно.

Тому вона знову проковтнула роздратування і понесла Мишка на кухню, ігноруючи біль, що тягне, та віддає в ногу.

Минуло ще два тижні – у тому ж виснажливому ритмі. Віка відкрила для себе новий салон краси, що вимагає щотижневих візитів, йога-студію на іншому кінці міста, зустрічі за кавою, які плавно перетікають у вечері.

І щоразу Мишко залишався з бабусею. Запис Марії Петрівни до ортопеда переносився вже тричі.

У суботу вранці Діма та Віка були вдома – рідкісний випадок. Після сніданку вони зникли в спальні, займаючись бозна-чим, а Марія Петрівна сиділа з Мишком у вітальні та будувала вежу з пластикових кубиків, яку онук із захопленням руйнував знову і знову.

Потім обличчя Мишка скривилося. Він жбурнув кубик і вибухнув пронизливим криком, одним із тих, що означають: втомився, хочу до мами.

Марія Петрівна завмерла. За зачиненими дверима спальні чути рух, сміх Віки. Вони не могли не чути, як кричить Мишко. Весь будинок напевно чув.

Вона зачекала тридцять секунд. Хвилину. Двері спальні не відчинилися.

Терпіння Марії Петрівни урвалось. Вона підхопила онука, що голосно ревів, і рішуче попрямувала коридором, штовхнувши двері спальні сина.

Діма валявся на ліжку, копирсаючись у планшеті. Віка напівсиділа, спершись на подушки, з телефоном у руках, хихикаючи над якимось відео.

– Мишка треба заспокоїти, – сказала Марія Петрівна, простягаючи їм дитину, що плакала.

Віка підняла очі з легким роздратуванням:

– Він же був з вами. Чому ви самі не заспокоїли його?

– Мамо, у тебе це все одно краще виходить, ніж у Віки, – додав Діма, не відриваючись від екрану.

Марія Петрівна не стала піддаватися цього разу. Вона підійшла до ліжка й опустила Мишка прямо на коліна Вікторії.

– У мене справи. За п’ять хвилин я йду.

– Які справи? – Віка нарешті відклала телефон. – Ви не говорили про жодні плани.

– Я не зобов’язана про все вам повідомляти!

Марія Петрівна розвернулась і вийшла із кімнати. Вдягла пальто, взяла ключі й покинула квартиру, перш ніж хтось встиг заперечити.

Сірі та такі знайомі вулиці відводили її від будинку. Марія Петрівна йшла без мети. Повз аптеки, де купувала ліки проти тиску, повз маленький сквер, куди іноді приводила Мишка, повз однакові багатоповерхівки.

Іти їй було нікуди. Не було жодних планів та зустрічей. Просто іноді для того, щоб здобути хвилину спокою, треба втекти з власного будинку.

Марія Петрівна знайшла лаву біля автобусної зупинки та важко опустилася на неї. Літній чоловік, який годував голубів неподалік, глянув на неї й кивнув на знак привітання. Вона кивнула у відповідь, але розмовляти не хотілося.

Три роки. Три роки вона підлаштовувала під них своє життя, ставила здоров’я на останнє місце. І заради чого?

Щоб син валявся у ліжку, а його дружина дивилася відео. І обох зовсім не турбувало те, що їхня дитина надривалася від крику?

Піднявся вітер, принісши запах дощу, що наближається. Марія Петрівна щільніше стулила пальто і знову пішла швидше, ніби намагалася обігнати власні думки. Нарешті вона вирішила, що досить…

Жінка розвернулася і пішла додому. Рішення було ухвалено.

Вона вирішила діяти таємно. Поки Діма був на роботі, а Вікторія “у справах”, вона телефонувала, показувала квартиру клієнтам. Зустрічалася з рієлтором.

Підписувала папери в офісах, що пропахли кавою та принтерною фарбою, кивала на пояснення, які майже не слухала – рішення вже було…

…У суботу вранці Марія Петрівна дочекалася, доки всі зберуться за столом. Мишко стукав ложкою по столику свого стільчика для годування, Віка колупала омлет, Діма дивився в телефон між бутербродом та чаєм.

Марія Петрівна дістала з кишені два комплекти ключів та кинула на стіл. Метал брязнув про стільниці.

Дмитро підняв очі й насупився.

– Це що?

– Я продала квартиру, – сказала Марія Петрівна. – Додала свої заощадження і купила дві менші. Двокімнатну для вас та однокімнатну для себе.

Віка похлинулася чаєм і закашлялася.

– Як це продали? За нашими спинами? Навіть не спитавши?

– Квартира належить мені, Віка! – Марія Петрівна взяла кухоль та спокійно відпила. – Я маю повне право розпоряджатися нею, як завгодно.

– Але ж ми тут живемо! – Віка переводила розгублений погляд з Марії Петрівни на Діму, наче чекала, що чоловік все виправить.

– Я запросила вас пожити, щоб ви могли заощадити на оренді, – продовжила Марія Петрівна, дивлячись на невістку.

– Але я багато думала. Молодим потрібний свій простір, свій будинок, де вони зможуть будувати життя. Ось я й вирішила вам його дати.

Діма все ще мовчав. Сидів нерухомо зі шматком хліба на півдорозі до рота і дивився на ключі.

Віка різко відсунулася від столу і схопилася, ледь не перекинувши стілець.

– Це безумство! Хто тепер стежитиме за Мишком? Я не можу все робити сама! А ви житимете на іншому кінці міста!

Марія Петрівна поставила кухоль і подивилася просто на невістку.

– Тоді, можливо, настав час навчитися самій дбати про власну дитину, Віка. Час стати матір’ю, а не зозулею!

– Мамо… – почав Діма.

– У нас тиждень на переїзд, – перервала Марія Петрівна, встаючи та забираючи зі столу свої ключі. – Адреса написана на бирці. Гарне місце, пристойний район. Поруч дитячий садок для Мишка, коли він підросте.

Вона вийшла з кухні, не дочекавшись відповіді сина та невістки.

Наступний тиждень був дивним. Віка відмовлялася розмовляти з Марією Петрівною, спілкуючись лише демонстративними зітханнями та лясканням дверей.

Діма кілька разів спробував завести розмову, але та згасала, не встигнувши початися. На обличчі сина читалися провина та образа.

Марія Петрівна методично збирала речі: загортала посуд в газети, складала одяг у коробки, не звертаючи уваги на крижану атмосферу.

У день переїзду вона найняла вантажників для себе. Нова квартира виявилася маленькою: одна кімната, кухня та ванна, в якій ледь можна розвернутися.

Колишні господарі залишили вицвілі штори. Марія Петрівна одразу їх зняла та повісила прості білі жалюзі, що пропускали ранкове світло.

Купила новий чайник, яскраво-червоний – Віка назвала б його несмаком. Розставила книжки так, як їй подобалося, не зрушуючи їх заради дитячих іграшок. Повісила в кутку бабусину ікону, і ніхто не натякав, що це старомодно.

В перший вечір Марія Петрівна заварила собі чай і сіла біля вікна, насолоджуючись тишею, та дивлячись на незнайому вулицю внизу.

Ніхто не кликав її на ім’я. Не треба було міняти підгузки, гріти пляшечку або жертвувати своїм прийомом у лікаря.

Марія Петрівна просто насолоджувалася самотністю. І шкодувала лише про одне – чому вона не зробила цього раніше…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!