– Це ми знахабніли?! – обурився дівер. – Та ти на себе подивися! Влаштувалася, курка така, у брата мого на шиї, та ніжки звісила! Квартиру їй купи, зроби ремонт! А що далі? Діаманти та шуби вимагатимеш з нього?

– Ні, я не зрозуміла. Що ми маємо зробити? – перепитала Олена.

– Кімнату на Дениса переписати, – повторила свекруха.

– А на груди йому не треба помочитися, щоб морем пахло? – Уточнив Артем.

Олена обхопила скроні руками й повернула голову вправо та вліво. Потім, про всяк випадок, ущипнула себе за руку – чи не спить вона. Ні, не спить. Від щипка Олена здригнулася і побачила червоні смужки на руці.

На перший внесок по іпотеці Олена з Артемом збирали п’ять років, відколи одружилися. Весь цей час вони наймали однокімнатну хрущовку у віддаленому районі міста та відмовляли собі у будь-яких надмірностях.

– Кіно?

– Ні, подивимося вдома в інтернеті.

– Ресторан?

Обійдемося, вдома можна приготувати не гірше.

– Поїздка на море?

– Ну, які можуть бути поїздки, поки перший внесок збирається.

– Новий комп’ютер?

– У жодному разі, доведеться потерпіти зі старим.

Зрозуміло, дітей вони теж не могли собі дозволити. Іноді Олені здавалося, що майбутня квартира, яку вони хочуть купити, заздалегідь дала їм з Артемом якийсь величезний борг ще до будь-якого договору з банком.

І тепер вони з чоловіком платять без перепочинку, не лише грошима, а й власним життям. Втішало одне – таке становище точно має кінець.

Олена була хорошим бухгалтером, вона заздалегідь підрахувала, скільки на місяць їм потрібно відкладати, і з чого ця сума має виходити, щоб через п’ять років зібрати перший внесок.

Залишалося стиснути зуби та потерпіти — спочатку три роки, потім два, потім лише один…

І вони впоралися, витримали, перемогли…

За п’ять років після весілля Олена з Артемом пішли в банк, й легко взяли іпотечний кредит. Обрали двокімнатну квартиру у новобудові у симпатичному районі. Тепер залишалося тільки зробити якийсь ремонт і переїхати.

Артем з Оленою взяли відпустки на роботі та засукали рукави. Вони самі потинькували стіни, поклеїли шпалери, Артем сам постелив лінолеум – Олена вкотре переконалася, які у чоловіка золоті руки.

З кахлями у ванній виникла проблема – там Артем один справитися не міг, а від Олени толку було небагато, від помічника була потрібна чоловіча сила. Але й ця проблема вирішилася – Артем покликав на допомогу молодшого брата Дениса.

Поки чоловіки займалися кахлем, Олена готувала обід на своїй новій кухні. Напевно, ще рано було називати її справжньою кухнею – лише плита, холодильник та один стіл, робочий і обідній одночасно.

Однак Олена все одно тішилася, оглядалася і прикидала, як розташує шафки для посуду, продуктів та кухонних дрібниць, які фіранки повісить на вікно і що готуватиме на цій повністю своїй кухні.

У ванній зашуміла вода, потім на кухню вийшли втомлені Артем і Денис.

– Як у вас успіхи? – Запитала Олена.

– Половину зробили, – відповів Артем і похитав головою. – Нелегка це робота…

– Сідайте обідати, – запропонувала Олена і почала розливати по тарілках гарячий розсольник.

– Це ми запросто, – озвався дівер. – А що до обіду, господине?

– Розсольник же, – відповіла Олена.

– Ні, Оленко, розсольник на обід. А до обіду? – Денис виразно клацнув пальцями по горлі.

– Ах, до обіду… – Олена розгубилася. Потім витягла пляшку біленької. – Ось наллю вам по чарці.

– Та ти що, по чарці це не серйозно, – хмикнув дівер.

Після другої чарки Артем закрутив пляшку і сказав:

– Досить, Денисе, нам з тобою ще кахлі докладати.

Дівер скривився, але підвівся з-за столу і вирушив за братом у ванну. Проте, хоч як чоловіки намагалися, за день вони з кахлем не закінчили.

Наступного дня все повторилося – і обід, і питання Дениса: «Що до обіду?», і спроби продовжити банкет.

На третій день кахлі нарешті були викладені, тепер залишалося лише дочекатися, поки розчин остаточно висохне.

– Ну все, давайте обмивати роботу, – потер руками дівер.

– Що обмивати, Денисе, тут ще роботи до кінця відпустки, – похитав головою Артем.

– Не веселий ти чоловік, братело, – скорчив невдоволену гримасу Денис.

– Який уже є, – знизав плечима Артем.

Більше дівер допомагати не приходив. Олена навіть зітхнула з полегшенням. Краще вони самі якось впораються.

Ще раз Артем попросив Дениса допомогти – привезти плінтуса та гардини, щоб не переплачувати за магазинну доставку. З цим дівер впорався – привіз на своїй «Газелі» все, що було потрібно, заніс у квартиру та вручив Олені.

Коли відпустка закінчилася, у квартирі вже можна було жити. Стелі натягнуті, шпалери наклеєні, лінолеум укладений та прихоплений плінтусами. Кахель сяє новими боками, штори колишуться під вітерцем.

Залишалося купувати потроху меблі та остаточно обживатися. В останній день відпусток Олени та Артема в гості прийшли батьки Артема. Валентина Петрівна пройшлася по квартирі, схвально хитаючи головою.

– Молодці мої синочки, – заявила вона. – Обробили все, як цукерку! Тепер гостей запрошувати не соромно.

– Та нам поки не до гостей, мамо, – заперечив Артем. – І меблів не вистачає, і взагалі…

– Меблі – справа наживна, – махнула рукою Валентина Петрівна. – Ми Денису диван подаруємо і два крісла.

– Це ж ви Денису, – знизав плечима Артем, а нам ще свої треба придбати.

– Можна подумати, брат вам диван не дасть покористуватися, – пирхнула Валентина Петрівна. – Рідні люди таки, не чужі.

– Це точно, – підтвердив Михайло Васильович. – Денис же не скнара якийсь.

– Мамо, тату, ну ви що смієтеся? Невже диван туди-сюди возитимемо? Спочатку Денис користуватиметься, потім з нами поділиться, потім знову Денис.

– А навіщо ж возити? – звела брови Валентина Петрівна. – Денис все одно тут житиме, разом із диваном та кріслами.

– Як це тут? – Похлинулася Олена.

– Ви що таке вигадали? – насупився Артем. – Чому б це Денис тут жив?

– Що означає «чому»? – здивувалася Валентина Петрівна. – Тому що він твій брат молодший. Своєї квартири в нього поки що немає, а в нас тісно, ​​сам знаєш.

– Тісно йому? То в чому проблема? – не зрозумів Артем. – Нехай з’їжджає від вас і винаймає житло.

– Ну, привіт, – винаймає, – крекнув Михайло Васильович. – Щомісяця незрозуміло кому гроші платити?

– Ми ж платили. Не один рік платили, між іншим, а аж п’ять.

– Вас двоє, – заперечила Валентина Петрівна. – Вам платити легше. Тим більше у вас і зарплата краща, ніж у Дениса.

– Мамо, навіть не вигадуйте з татом. Ми з Денисом жити не збираємось, – відрізав Артем.

– А я й не вигадую. Ти старший брат, правда? Значить, маєш молодшому допомогти. Ви кімнату в цій квартирі повинні на нього переписати.

– Що? – знітився Артем.

Олена теж розлютилася. Коли вона розгледіла червоні плями від нігтів, свекруха вже злетіла.

– Та як тобі не соромно? – кричала Валентина Петрівна. – Брат усією душею і до тебе, і до цієї, – вона кивнула на Олену.

– Він горбатив на вашій квартирі, як кінь! І як вантажник пацан працював, і як шофер, і кахлі вам укладав. Самим ручки не захотілося забруднити, ви Дениса покликали. Він цю кімнату своїм горбом заробив!

Артем не витримав і розреготався.

– Досить, мамо, заспокойся. Нічого він не заробив. Закрили тему.

– Нічого не закрили, – погрожувала Валентина Петрівна. – Поїхали додому, батьку, не раді нам тут.

Михайло Васильович, крекчучи, підвівся з єдиного крісла.

– Даремно ти так, синку, – похитав він головою.

Коли двері за родичами зачинилися, Олена пройшла на кухню та одним махом випила склянку води. Потім притулила холодну склянку до чола і подивилася на чоловіка.

– Артеме, це що зараз було?

– Сам не знаю, Оленко. Божевілля якесь на них найшло.

– Сьогодні дурощі, а завтра ми під дверима Дениса з валізою побачимо.

– І з диваном, не забудь, – посміхнувся Артем.

– Так, з диваном. І з кріслами.

– Знаєш, Оленко, треба в нього самого спитати, що відбувається. Тільки мати з батьком це вигадали, чи Денис теж у курсі.

– Давай.

Так і вчинили. Артем зателефонував братові та запропонував заїхати у вихідні. Денис не став відмовлятися. У суботу він приїхав, поважно пройшов у кімнату й плюхнувся в крісло.

– Дене, ти знаєш, що наші батьки днями утнули? – Запитав Артем.

– Це ти про що? – уточнив брат.

– Вони сказали, що ми повинні на тебе переписати кімнату і тут поселити.

– Все правильно. Що я, даремно тут горбатився?

– Це скільки ти горбатився тут? Три дні кахлі укладав, та один раз плінтуса привіз?

– А що, мало? – здивувався Денис.

– Денисе, ти вибач, але, або ви там всі збожеволіли, або зовсім знахабніли, – вступила Олена.

– Це ми знахабніли?! – обурився дівер. – Та ти на себе подивися! Влаштувалася, курка така, у брата мого на шиї, та ніжки звісила! Квартиру їй купи, зроби ремонт! А що далі? Діаманти та шуби вимагатимеш з нього?

– По-перше, жодні ніжки Олена не звісила – ми на цю квартиру разом накопичували та іпотеку разом платимо.

– По-друге, – мені для дружини шуби не шкода. По-третє, – це не твоя справа! І не батька з матір’ю теж. Зрозумів?

– Не звісила, не звісила, – передражнив Денис. – Ви не думайте, що все так просто. Ми на вас управу знайдемо.

Він підскочив з крісла, пройшов у коридор, взувся і грюкнув дверима.

– Божевільня якась, – простогнала Олена.

Вона стукнула по одвірку і затрясла забитими пальцями. Артем підійшов, взяв дружину за руку і подув на пальці.

– Давай, Оленко, сядемо і подумаємо.

Удвох сісти можна було лише на матрац, який тимчасово виконував роль ліжка у спальні. Сіли, обійнялися, Олена поклала голову чоловікові на плече.

– Як гадаєш, у них одразу втрьох дах поїхав?

– Не знаю, Олено. Начебто втрьох одночасно не буває.

– І що ми з цим робитимемо?

– Теж не знаю. Змусити вони нас не зможуть. Але нервів зіпсувати – легко. Справді, відправлять Дениса сюди із речами. Або ще якусь нісенітницю зморозять…

– Стривай, Артеме, – підняла палець Олена. – Є в мене одна думка. Вони стверджують, що Денис тут на цілу кімнату попрацював?

– Так…

Три дні Олена після роботи приходила, вечеряла нашвидкуруч і сідала за комп’ютер. Старий агрегат натужно гудів, і Олена гладила системний блок по теплому боці, як кота.

На вихідних Артем з Оленою вирушили до батьків.

– Ну, як, передумали? – з натхненням спитала Валентина Петрівна.

– Ці жлоби передумають, як же, – пирхнув Денис. – Тримай кишеню ширше.

– Правильно, – кивнув Артем. – Ми показати хочемо, скільки ти у нас напрацював.

Олена дістала з сумочки аркуш із цифрами.

– Ось, будь ласка. Це годинна ставка майстра з укладення кахлів, це відпрацьований час. А тут навіть преміальні від нас. Ось годинна ставка водія, відпрацьований час.

– Доплата за підйом у квартиру. Усього виходить двадцять п’ять тисяч двісті гривень. Ось на стільки Денис у нас напрацював. На кімнату навіть не вистачає, – розвела руками Олена.

Артем дістав із кишені конверт.

– Тут двадцять п’ять двісті. Перерахуйте. І більше з цими дурницями до нас не звертайтеся.
Артем та Олена вийшли з квартири родичів і водночас шумно видихнули.

– Слухай, як гора з плечей!

– І не кажи. А класно ти вигадала, Олено! – Артем потягнувся і поцілував дружину в верхівку.

– Не даремно ж кажуть, що я бухгалтер від бога, – засміялася дружина…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!