– Це не Віктор! – Як же не Віктор? Це саме він – Віктор Михайлович Зарубін, який так часто їздить у відрядження до Андріївки. – Ні, мій Вікторе молодий, – сказала Юля і заплакала

У п’ятницю Людмила взяла відгул. Після двох тижнів напруженої роботи, коли доводилося затримуватись після шести, і виходити в суботу, у начальника не вистачило духу відмовити їй.

– Три дні поспіль! – думала Людмила. – Зрання не підхоплюватися, в автобус не втискатися, цілий день у задушливому офісі не сидіти. Свобода!

Сьогодні, поки чоловік був на роботі, вона встала о дев’ятій годині – без будильника, спокійно поснідала. Після цього сходила до найближчої крамниці – купила усі необхідні продукти.

Щоб у ці дні максимально звільнити себе від кухні, Людмила вирішила зварити велику каструлю розсольнику, оскільки його любить Віктор – «щоб у ньому ложка стояла».

Вона саме закінчила та вимкнула плиту, коли у двері подзвонили.

– Хто б це міг бути? – подумала жінка. – Для Віті наче рано, до того ж у нього ключі є.

На порозі стояла незнайома дівчина у синій куртці, білій вовняній шапці. У руках у неї була дорожня сумка.

– Здрастуйте, а Вітя вдома? – з усмішкою спитала дівчина.

– Ні, він ще на роботі, – відповіла Людмила.

– На роботі? – Здивувалася дівчина. – Він обіцяв мене зустріти на автовокзалі, але чомусь не зустрів.

– А ви звідки приїхали?

– З Андріївки. Ми домовилися з Віктором, що до весілля я в нього поживу, – сказала незнайомка.

– До якого весілля? – збентежено запитала Людмила.

– До нашого, звісно, ​​– знову посміхнулася гостя.

Посмішка у неї була приємна. І взагалі, дівчина була досить мила, навіть ластовиння на носі та щоках нітрохи не псували її, навпаки, надавали їй чарівність юності.

– Господи, та їй же не більше двадцяти! – подумала Людмила.

Хтось може запитати, чому вона одразу не вигнала незнайомку, навіщо почала з нею розмовляти, щось з’ясовувати.

Людмила, можливо, так і зробила б – зачинила б двері перед дівчинкою, що невідомо звідки взялася, і спокійно повернулася на кухню, де на неї чекали овочі для салату.

Але дівчина згадала Андріївку – невелике селище, в якому з давніх-давен зберігся завод, куди Віктора частенько посилали у відрядження – там тестували нове обладнання, над яким працювала фірма, в якій працював чоловік.

Андріївка знаходилася всього за півтори години їзди від міста, але начальство завжди знімало для своїх працівників номери у місцевому готелі, щоб вони не витрачали по три години на день на дорогу. І Віктор два тижні тому їздив туди та провів на заводі чотири дні.

– Весілля, кажеш? Ну, заходь. Віктор незабаром прийде, – запросила Людмила незнайомку.

Коли та увійшла і зняла куртку, на Людмилу чекав ще один сюрприз: гостя виявилася при надії. Блакитний джемпер обтягував її акуратний, ще маленький животик.

– Як вас звати? – Запитала Людмила.

– Юля. А ви, мабуть, мати Віті? Він мені про вас розповідав. Ви мене, будь ласка, на «ви» не називайте, адже я набагато молодша за вас, – попросила Юля.

– Це точно, – подумала Людмила. – Ти молодша за мене років на двадцять п’ять, не менше. А вголос сказала:

– Іди мий руки, я тебе зараз годуватиму. Річ у тому, що вона помітила, що Юля, вловивши духмяний, насичений запах розсольнику, мимоволі проковтнула слину.

Навіщо б непрохана гостя не прийшла до хати, залишити голодною жінку в такому положенні Людмила не могла.

Вона поставила перед Юлею тарілку з розсольником, поклала туди сметану, посунула блюдце з нарізаним хлібом.

Юля їла і навіть жмурилася від насолоди.

– Смачно як! А ви мені дасте рецепт? Віктору такий розсольник варитиму.

За чаєм Юля розповіла нехитру історію їхнього знайомства з Віктором:

– Я одразу після коледжу прийшла на завод – мене обліковицею взяли. Звичайно, робота так собі, але у нас у селищі, окрім, як на заводі, працювати особливо ніде.

– Школа, поліклініка в одному будинку з лікарнею, пошта, чотири крамниці та перукарня. Так там робочі місця, чи не у спадок передаються.

– Але на заводі я зустріла Вітю. Спочатку ми з ним просто зустрічалися, коли він у відрядження приїжджав, потім він почав приїжджати у вихідні.

– Напевно, тоді, коли казав мені, що їде з Михайловичем на рибалку, – згадала Людмила.

А Юля тим часом продовжувала розповідати:

– А коли я опинилась в положенні, Вітя одразу зробив мені пропозицію. Він би й раніше забрав мене в місто, але в нього тоді ще не було квартири – він жив у гуртожитку.

– А зараз він квартиру купив, відремонтував та зателефонував, щоб я приїжджала. Тільки ось чомусь Вітя мене не зустрів, – сумно сказала Юля.

У цей час почувся звук відчинених дверей.

– А ось ми зараз у нього й спитаємо, чому, – сказала Людмила.

Вона чула, як чоловік спочатку зайшов у ванну кімнату, вимив руки й тільки потім заглянув на кухню. Людмила чекала побачити на його обличчі переляк, але Віктор привітно привітався з Юлею:

– У нас, виявляється, гості! Здрастуйте, – сказав він.

– І все? – Здивувалася Людмила. – Більше ти нічого не хочеш сказати, Вікторе?

Зате переляк з’явився на обличчі Юлі:

– Це не Віктор!

– Як же не Віктор? Це саме він – Віктор Михайлович Зарубін, який так часто їздить у відрядження до Андріївки.

– Ні, мій Вікторе молодий, – сказала Юля і заплакала.

Довелося Людмилі самій розповідати чоловікові всю історію.

– Ану опиши його, як він виглядає? – Запитав Віктор Михайлович.

– Вислухавши Юлю, він похитав головою:

– Ні, ні на кого з наших не схожий. Але ж не тільки ми там свої проєкти обгортаємо, туди й інші фірми їздять. Послухай, а звідки ти взяла нашу адресу? – Запитав він Юлю, що ніяк не могла вгамувати сльози.

– Вітя дав.

Вона порилася в сумочці й дістала чвертку аркуша з зошита, на якому було записано адресу.

– Так, все вірно. Вулиця, номер, квартира. А це що за буква?

– Це перший під’їзд, – відповіла Юля.

– Ні. Це не перший під’їзд, а корпус. У нас корпус другий, а перший он там, подивися у віконце – такий самий будинок. Можливо, там живе твій Віктор? Ану ходімо, перевіримо, – запропонував Віктор Михайлович.

– Я з вами піду, – сказала Людмила і теж одягла куртку.

У під’їзд вони увійшли разом із сусідкою, підійнялися на третій поверх, подзвонили в одинадцяту квартиру.

Двері відчинилися майже миттєво, наче господар стояв і чекав на гостей:

– Юлько! – зраділо вигукнув високий широкоплечий хлопець. – Ти де була? Я поїхав тебе зустрічати та потрапив у тягнучку. Приїхав, а тебе нема. – Що з телефоном?

– Не уявляю, куди він подівся! Гадаю, в електричці хтось поцупив, бо людно було, – ніяково промимрила вона.

– Я весь вокзал оббігав, в медпункт заглянув, думав – раптом тобі стало зле. Твоєї мами зателефонував, а вона сказала, що ти поїхала, а з тобою немає зв’язку. Я вже в поліцію зібрався заявляти, що людина зникла.

– Юначе, ви наступного разу, коли свою адресу комусь даватимете, літери пишіть розбірливо, – сказала Людмила. – Гаразд, ми підемо.

– А сумка? – схаменулась Юля. – Моя сумка у вас лишилася.

– Все, ти нікуди не підеш. Я сам за сумкою сходжу, – сказав хлопець.

Коли вони вийшли надвір, Віктор Михайлович посміхнувся:

– А ти, Вітю, мені винен. Уяви, що подумала про мене дружина, коли до неї з’явилася Юля зі звісткою, що я в Андріївку не тільки на роботу їжджу.

– Гаразд, головне, що ми у всьому розібралися, – сказала Людмила.

З того часу вона часто бачила Юлю та Віктора, які вечорами та у вихідні гуляли в сусідньому сквері. А у квітні вона зустріла їх уже з візком – Юля стала мамою сина.

І, до речі, рецепт розсольнику Юля у Людмили все ж таки взяла…

Ось такі збіги в житті трапляються. Головне, – бути розсудливим, та урівноваженим…

А ви що скажете з цього приводу? Вірите у збіги? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.