– Це не я, синку, … це материнський страх кричав … за життя тієї дитини …

Ми з сином поспішали на вокзал зустріти дочку моєї приятельки. Потяг прибував пізно, об одинадцятій ночі, тому я і взяла з собою «охорону» – п’ятнадцятирічного сина Максима.

Ми запізнювалися, навіть бігли вгору ескалатором у метро. Людей на сходах майже не було. Наздогнали лише сім’ю іноземців, які спілкувалися англійською.

Побіжним поглядом наголосила, що пара молода, дуже симпатична і що у них троє дітей: років шести, чотирьох та трьох.

У чоловіка в обох руках важкі сумки, а дружина стоячи за ним тримала за руки двох старших дітей. Мене дуже здивувало те, що найменший стояв позаду всіх, один!

І одягнений він жарко для літа – у джинсові штани та курточку. Щоправда, курточка розстебнута.

Я, було, вже відкрила рота зробити зауваження, потім зрозуміла, що мене не зрозуміють і, обганяючи їх, жестом показала матері на малюка, мовляв, візьми за руку!

Вона озирнулася на дитину, а ми, обігнавши їх, зістрибнули зі сходів ескалатора і поспішили далі.
Миттєва тривога за того малюка не залишала мене, і я озирнулася, щоб переконатися, що у них все гаразд на сході з ескалатора. Добре, що озирнулась!

Побачена картина змусила мене здригнутися. Маля лежало вниз обличчям з розкинутими ручками. Обидві поли його куртки захопило решіткою ескалатора.

Машина неухильно затягувала одяг на шиї дитини. Батько, стоячи на колінах, щосили відтягував комір курточки, його обличчя перекосило напруженням і страхом.

Мати, заціпенівши, обома руками затиснула собі рота, в її чорних очах застиг жах. Старші діти стояли осторонь і, здавалося, не розуміли, що відбувається.

Мене вразило, що батьки не кричали, не плакали, не кликали на допомогу.

Я кинулась до них. Потрібно негайно зупинити ескалатор! Там, глибоко внизу, має бути черговий! Лише він може це зробити! Я металася біля триклятих сходів і кричала вниз, що було сили:

– Зупиніть ескалатор! Зупиніть!! Зупиніть!!

Мене не чули. На скільки вистачить сили цього маленького чоловіка боротися з технічним монстром? Ще трохи – і зашморг затягнеться на тільці дитини.

Дивитися на це було вище моїх сил. Я продовжувала істерично кричати:

– Зупиніть! Зупиніть!! Черговий!!

Тут під’їхав якийсь хлопець. Побачивши, що відбувається, він присів поряд з нещасним батьком, і вони в чотири руки намагалися врятувати хлопчика.

Раптом сходи сіпнулися і зупинилися. Крик застиг у мене в грудях, але я ніяк не могла прийти до тями після пережитого хвилювання: мене трясло.

Хто зупинив ескалатор? Хлопець, що під’їхав, сказав, що внизу чергового немає.

Максим підійшов до мене:

– Мамо, заспокойся! Все гаразд. Ходімо! Далі розберуться без нас.

Виявляється, поки я металася і кричала, мій синок швидко оцінив ситуацію і почав шукати вимикачі, які, я тепер це знаю, є і нагорі, де немає чергових.

Знайшов перемикачі, повернув один – не той, другий – не той! Кинувся до іншого виступу, знайшов потрібний та різко повернув – цим і врятував дитину.

– Синку мій! – Не могла заспокоїтися я. – Як же ти здогадався? Якби не твоя кмітливість та швидкість реакції, страшно подумати, що б було!

– Мамо, запам’ятай, – сказав Максим, – у подібних випадках ніколи не можна кричати, влаштовувати істерику.

– Такі емоції заважають ухваленню потрібного рішення – викликають паніку. Помітила, як поводилися мати та батько цієї дитини? Ото ж!

– Це не я, синку, … це материнський страх кричав … за життя тієї дитини … – пробурмотіла я, а про себе подумала:

– Багато досвіду – багато болю … Молодим легше: багаж – тільки в руках …

Він говорив щось ще, а я слухала моралі свого сина і … дивувалася про себе: «Невже це говорить мій «Максим», мій «малюк»?

– Та ти, виявляється, вже зовсім дорослий! Сильний і розумний. Ось – маму вчиш… Коли ж ти виріс, синку?

– Часто чую, що чужі діти швидко ростуть! Не знаю в кого як, а мій наче нещодавно ходити вчився, – а вже парубок! Промайнули роки, не зчулася й коли! Час – він швидкоплинний…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!