– Це несправедливо, – думала вона, – стільки років чекати, коли син одружиться, і отримати у відповідь на очікування чужу внучку

– Усього три дні, хай три дні побуде, ну такий випадок випав, а Варю нема з ким залишити. – Кирило приїхав до матері один, щоб домовитися залишити дівчинку на час їхньої короткої відпустки.

– Мам, ну ти ж вдома, хай Варя побуде в тебе, поки ми на лижах покатаємось.

Ірина Володимирівна завжди заохочувала, якщо синові вдавалося вибратися на відпочинок. Але цього разу вона вперто підібгала губи, мовчки ставила на стіл сир, печінку, наливала в кухоль кави.

Вона щойно змирилася, що син одружився з жінкою з дитиною. Ні разу не одружений, з вищою освітою, що успішно просувався кар’єрними сходами в компанії, симпатичний, спортивний, – він раптом вибрав Вікторію з п’ятирічною дочкою.

Вона довго бурчала, вимовляла своє невдоволення Кирилові, казала, що, якби був живий батько, теж не схвалив би.

Подумки лаяла себе, що змарнувала момент, нічого не радила, довірившись синові.

– Досидівся майже до тридцяти, а потім схопив першу-ліпшу, – думала вона, шкодуючи при цьому Кирила.

І якщо Віку вона все ж таки прийняла, то її доньку Варю в душі ніяк не могла прийняти. Дівчинка не винна – це вона чудово розуміла, але, коли бачила чужу для неї дитину, замикалася в собі, сухо йшла на контакт.

Тому Варю бачила рідко. І ось тепер син умовляє залишити дівчинку на три дні у неї.

– Кирило, зрозумій, у мене не було ще онуків, я поки не знаю до пуття, як поводитися з маленькою дитиною, – почала Ірина здалеку.

– Мамо, ну не сміши, я ж все розумію, все ти вмієш. Жила б теща ближче, відвезли б до неї. А так за тисячу кілометрів звідси… ну, немає більше нікого в неї тут.

– Синку, це означає, що мені всі три дні не відходити від дитини. А ти не подумав, що в мене є свої справи. Не встигла я вийти на пенсію, як одразу чужу онучку мені норовлять підкинути.

– Гаразд, мам, як знаєш, я пішов.

– Зачекай, не йди, – Ірина надула губи й з образою сказала:

– Привозь завтра. Якщо, звісно, ​​вона залишиться зі мною.

– Дякую, мамо! Залишиться, ми вмовимо.

Варя несміливо увійшла у квартиру, спробувала розстебнути блискавку на теплій курточці, Віка допомогла їй.

– Ірино Володимирівно, дякую, що погодилися, – сказала Вікторія. – Варя, подивися, я твої улюблені іграшки захопила і книжку з казками, Ірина Володимирівна почитає тобі, – вона подивилася на господиню квартири:

– Правда, Ірино Володимирівно, почитаєте?

– І почитаю, і пограю, проходь, Варю.

Але дівчинка, побачивши, що Віка не збирається роздягатися, схлипнула.

– Доню, ми скоро приїдемо з дядьком Кирилом. Лише три дні, й приїдемо. Подарунки тобі привеземо. А ти на нас чекай, добре?

Дівчинка кивнула. І все ж таки розставання було обтяжливим. Двері зачинилися. Варя дивилася на неї, обійнявши улюблену іграшку – білого ведмедика.

– А ходімо, подивимося, що в мене є, – запропонувала Ірина, провела дівчинку до зали, розклала привезені батьками іграшки. – Грай, а я піду на кухню обід нам готувати.

– Ні, ти займайся тут іграми, мені не треба заважати, – Ірина з досади закусила губу, розуміючи, що зовсім не те каже дівчинці.

Але нічого вдіяти з собою не могла і дивилася на Варю, як на чужу дитину, яку нав’язали її синові, а тепер і їй.

– Це несправедливо, – думала вона, – стільки років чекати, коли син одружиться, і отримати у відповідь на очікування чужу внучку.

Дівчинка час від часу прибігала на кухню, ставила запитання, а Ірина сухо відповідала. “Аби не плакала”, – подумала вона, тому намагалася відповідати на всі запитання.

Але дівчинка, відчуваючи приховану відчуженість, усамітнилася з іграми, з книжками, і гортала їх, бурмотіла щось, намагаючись читати.

Ірина намагалася налаштувати себе, навіть читала дівчинці книжку. На другий день вийшла на прогулянку, і все було добре, але постійно відчувала гіркоту від того, що це не її онука.

– А коли мама та дядько Кирило приїдуть? – Кілька разів на день питала дівчинка.

– Післязавтра.

– І ми поїдемо додому?

– Звісно.

– А ти до нас приїдеш?

– Я?

Варя дивилася своїми блакитними очима на неї, дорослу жінку, наче намагаючись зазирнути в душу.

– Не знаю, може й приїду.

– Приїдь, я тобі всі іграшки покажу.

Надвечір Ірина більш-менш змирилася зі своїм становищем. Тільки зауважила, що розболілася голова, – таке зрідка буває. Виявилося, піднявся тиск.

– Ти що, захворіла? – Запитала Варя.

– Ох, цього мені ще не вистачало, – Ірина дістала пігулку.

– Ти полеж, – серйозно запропонувала дівчинка.

– Лягти, так ще гірше, я вже краще посиджу, – жінка влаштувалася напівлежачи на дивані.

Варя притихла і намагалася не гриміти іграшками й не шелестіти сторінками книжок. Вона насторожилася, поглядаючи на господарку квартири. Раптом пролунав дзвінок, дівчинка підскочила, тихо сказавши:

– Мама приїхала!

– Та стій ти, мама завтра приїде, це хтось прийшов, – Ірина повільно встала, пішла відчиняти.

Якби вона знала, що то сусідка з верхнього поверху, не відчинила б, знаючи, що з нею краще не зв’язуватися.

Сусідка Алевтина, розв’язна, зухвала жінка, частенько приймала гостей, які шуміли, коли було вже далеко за північ. Ірина, й інші сусіди не раз вимовляли їй, а тому були для Алевтини недругами.

– А що це ви мені стукали, Ірино Володимирівно? – Відразу почала з «наїзду». – Я, між іншим, спала, як немовля, і нікого не чіпала.

– Так я не стукала, – відповіла Ірина мирно і спробувала зачинити двері, відчувши, що голова ще більше почала боліти.

– Ні, стривайте, а хто ж стукав мені? Я нікого не чіпала, і ви до мене не лізьте, – Алевтина підвищила голос і не могла зупинитися.

– Я ще раз кажу: я не стукала, було тихо, тож іди до себе, ніхто тебе не чіпає.

Але Алевтина згадала недавній скандал з іншими сусідами й продовжувала обурюватися, зібравши до купи всі скандали.

І раптом Варя, що визирала до передпокою з кімнати, вийшла і підійшла до порога, за яким стояла сусідка.

– Тихіше! – крикнула вона. – У тітки Іри голова болить. – Обидві жінки з подивом подивилися на дівчинку, а вона, цілком серйозно, погрозила вказівним пальчиком Алевтині:

– Якщо будете шуміти, приїде дядечко поліціянт і поставить у куток.

Ірина, приголомшена рішучою поведінкою дівчинки, сама не чекаючи, посміхнулася.

– Варю, тітка вже йде, біжи в кімнату. – Але дівчинка взяла Ірину за руку, ніби показуючи: “Не бійся, я з тобою”.

Алевтина, замовкла, з подивом дивилася на Варю:

– Бач, яка дрібна, а вже навчили дорослим грубити.

– Ну от що, – суворо сказала Іра, попри головний біль, – ніяка вона тобі не дрібна, ніхто тобі не стукав і ти тут не галасуй, не лякай дитину, – і одразу зачинила двері.

– Ну, ти чого? Злякалася, чи що? – запитала Ірина.

– Ні, не злякалася, ти ж зі мною.

– Звичайно з тобою, ходімо, вона більше не прийде.

Незабаром голова боліти перестала, Ірина ще посиділа трохи на дивані, підібгавши ноги, потім встала і пішла на кухню.

– А давай млинців напечемо, скоро батьки твої приїдуть, от і почастуємо. Любиш млинці?

– Люблю! А ти покажи, як ти їх робиш, я також хочу.

– Гаразд, давай разом, – Ірина раптом відчула тепло в душі, настрій піднявся, і вона почала розповідати, як пекти млинці.

– Підростеш ще трохи, я тебе навчу, будеш чудовою господаркою.

Ірині чомусь було приємно, що ця дівчинка безглуздо заступилася за неї. Хоч і не можна сприймати серйозно «загрози» дівчинки на адресу сусідки, зате була виявлена її щирість.

Вони сіли у залі на диван, увімкнувши телевізор, Ірина разом із Варею дивилася мультики. Дівчинка нахилилася, притулившись до неї, жінка обійняла рукою, поправила світле волосся, розгледівши в особі дитини риси її мами Вікторії. Стало якось затишно, добре, спокійно.

Задзвенів телефон. То був син. Вони по черзі з Вікою турбувалися, чи все гаразд. А Ірина та Варя радісно відповідали, що в них все добре і що дуже чекають і сумують.

Потім довго сиділи, обійнявшись, і Ірина розповідала, як живуть ведмедики на півночі. А Варя притискала до себе свою улюблену іграшку – білого ведмедика, й зачаровано слухала такий приємний, заспокійливий голос своєї бабусі…

Ось така зворушлива життєва історія! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!