— Це план. Продамо їхню квартиру й нашу, купимо шикарне житло для нас із тобою. А їм… кімнати в гуртожитку вистачить

— Максе, подивись, знову якісь записи на диктофоні, — Анна простягнула телефон чоловікові, який втомлено розвалився на дивані. — Це збій чи якийсь вірус?

Вона вирішила прослухати одну з них і відразу впізнала голос Ірини, тільки не той солодкувий, яким та завжди розмовляла з нею.

— Бачила її нову спідницю? Наче на слона натягнула. Спершу б скинула вагу, а потім уже виряджалась! І ще має нахабство робити мені компліменти з приводу стилю! — Анна стиснула кулаки й стерла запис.

— О, ось вона — справжня жіноча дружба! — засміявся Максим, дивлячись на її обурене обличчя. — Хоча чого дивуватися? У тебе ж із технікою завжди якісь пригоди. Пам’ятаєш той ноутбук, що я подарував?

— Ой, тільки не починай, — закотила очі Анна.

— Як не починати? Він працював усього тиждень! І ти зуміла залити його солодким чаєм. Навіть майстер у сервісі сказав: «Не підлягає ремонту».

— Ну так, я ж королева поломок! — хмикнула вона. — До речі, ти ж обіцяв мені новий телефон. Може, настав час?

Максим притягнув її до себе й поцілував у щоку.

— Почекаєш до дня народження? Зараз не потягнемо. Виберемо щось класне і надійне.

Минув тиждень, і несподівано навідалася свекруха, Галина Петрівна. Вона завжди приходила без попередження, вважаючи це своїм правом. У руках тримала пакетик із парою помідорів — «гостинці» для онука.

— Купила на базарі, — поклала їх на стіл. — Дорого нині, пенсія ж мала. Але я не просто так прийшла.

Анна насторожилася. «Серйозні розмови» свекрухи рідко обіцяли щось добре.

— Аню, я тут подумала, — вмостилася Галина Петрівна. — Ви живете в старому будинку, далеко від садка. Давайте продамо вашу квартиру.

Анна з Максимом мешкали у квартирі її батьків, сплачуючи тільки комуналку.

— Але ж це не наша квартира. Навіть якщо продати, на нову не вистачить, — обережно зауважила Анна.

Очі свекрухи загорілися.

— А я допоможу! Продамо мою квартиру, докладемо грошей і купимо велику — на всіх. Зручно: я з онуком сидітиму, по господарству допомагатиму. Вам же легше буде.

На перший погляд ідея здавалася привабливою. Але жити разом? Слухати щоденні зауваження?

— Треба порадитись із Максом і моїми батьками… Це серйозне питання, — обережно відповіла Анна.

Галина Петрівна засяяла.

— Головне, що ти не проти! До речі, вчора Свєті купила сукню — дорогу, італійську. Вона ж у мене модниця!

Анна промовчала, але всередині закипала: «Два помідори онуку і дизайнерське плаття дочці? Логічно…»

Коли вони тільки одружилися, свекруха якось принесла альбом із фотографіями колишніх дівчат Максима.

— Подивись, які всі доглянуті, — коментувала вона. — Тобі треба старатися. Мій син звик до гарних.

Анна довго не мовчала. Наступного разу прийшла з фото своєї колишньої свекрухи — стрункої й доглянутої.

— Ось, Галино Петрівно, подивіться. Ось яким має бути вигляд у вашому віці, — всміхнулася Анна. — Інакше чоловік може засумніватися…

Після того порівняння натяки припинилися. Але осад залишився.

Ввечері Анна розповіла Максиму про пропозицію матері. Максим різко відповів:

— Навіть не думай! Я не хочу жити з нею під одним дахом.

Він заварив чай і розповів історію, яка змусила Анну здригнутися.

— Мама завжди мріяла про дівчинку. А народився я. У п’ять років вона вдягала мене у сукенки й заплітала косички — мовляв, це просто гра. Поки батько не застав нас і не здійняв скандал.

Анна здивовано розкрила очі.

— Потім народилася Свєтка, і я став тягарем. Всі нові речі — їй, а я мусив няньчити сестру. Ламала щось — карали мене.

Тепер дивні подарунки онуку й щедрість до дочки мали логічне пояснення.

— Ні, — твердо сказав Максим. — Наш син не зростатиме в такій атмосфері.

Анна не перечила. Фінанси — фінансами, але сплачувати за них спокоєм родини вона не хотіла.

Через тиждень свекруха подзвонила з проханням допомогти з приготуваннями до ювілею. Анна погодилася.

— Аню, сходи, будь ласка, в магазин. Ноги болять, а справ повно.

Анна купила все, крім консервованої кукурудзи. Хотіла зателефонувати, але згадала, що телефон забула у свекрухи.

Повернулася додому пізно. Максим грався із сином на підлозі.

— Де ти була? Я не міг тобі додзвонитись!

— Телефон у мами залишився, а потім розрядився, — зітхнула Анна.

За вечерею вона вирішила увімкнути диктофон — перевірити, чи нічого випадково не записалося.

— Дивись! Знову якийсь запис.

На диктофоні було чути голоси Галини Петрівни й Свєтки.

— Мамо, ти справді хочеш жити з ними? — обурювалась донька. — Та неохайна й її розпещене дитя!

— Заспокойся, — відповідала свекруха. — Це план. Продамо їхню квартиру й нашу, купимо шикарне житло для нас із тобою. А їм… кімнати в гуртожитку вистачить. Нехай ображаються, дешевше буде.

Анна мовчки відвела сина до кімнати, а тоді повернулася.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — я завжди думала, що твоя мама просто дивна. Але щоб так…

Максим міцно стиснув її руку.

— Тепер розумієш, чому я сказав «ні»?

Анна кивнула. Деякі «вигідні» пропозиції виявлялися пасткою.

Вона поклала телефон на стіл і важко зітхнула.

— Що будемо робити? — запитала вона.

Максим повільно провів рукою по обличчю.

— Нічого. Ніякого продажу квартир. Ніякого спільного життя. Хай будує свої плани без нас.

— Але вона ж не здасться, — нервово сказала Анна.

— Нехай пробує. Я навчився її ігнорувати.

В цю мить із дитячої долинув плач Артема. Анна кинулася до сина, а Максим залишився сидіти на кухні.

Наступного дня свекруха знову з’явилася. З пакетом печива.

— Ну що, подумали?

— Мамо, ми не будемо продавати квартиру, — спокійно сказав Максим.

— Як це не будете?! Ви що, не розумієте, яка це вигода?

— Розуміємо. Але не хочемо.

— Це вона тебе налаштувала? — різко обернулась до Анни.

— Галино Петрівно, — Анна глибоко вдихнула, — ми хочемо жити окремо.

— Ах так! — свекруха підскочила. — Я вам допомагаю, а ви…

— Мамо, досить! — Максим урвав її. — Ми все знаємо. Про план. Про гуртожиток.

Свекруха зблідла.

— Ти… ти щось переплутав…

— Ні. Я все зрозумів правильно.

Вона різко схопила сумку й грюкнула дверима.

Минуло кілька тижнів. Свекруха не дзвонила.

Одного вечора подзвонила сусідка.

— Ваша мама в лікарні. Зламала ногу.

Максим похмуро зібрався й поїхав. Коли повернувся, в його очах було стільки втоми й болю.

— Як вона?

— Перелом щиколотки. Гіпс на місяць.

— І що тепер?

— Найняли сиділку. Але я навідуватимуся. Не тому що мушу. А тому що інакше не можу.

Анна кивнула. Іноді навіть найскладніші стосунки не звільняють нас від людяності.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?