– Це правда, що ти Галину Петрівну виганяєш? – Квартира за заповітом мені дісталася. Я маю право нею розпоряджатися. – Гнате, ця жінка твого діда до останнього подиху доглядала. Вночі не спала. Ти хоч розумієш, що це таке?

Баба Галя стояла біля вікна, дивлячись на дітей, що грають.

Гнат повернувся додому надвечір. Дружина Марина зустріла його у передпокої, обійняла.

– Ну як? Все оформив?

– Все. Квартира наша.

– А ця… баба Галя? Вона ще там?

– Там. Дав їй два тижні на збори.

Марина кивнула. Вона теж рахувала іпотечні платежі, теж мріяла про життя без боргів. У їхній однокімнатній квартирі було тісно удвох, а вони планували дітей. У дідівській квартирі дві кімнати, кухня десять метрів. Простір.

– Може, жорстко виходить? – обережно спитала вона. – Все-таки стара людина, стільки років із твоїм дідом…

– А що я можу? Дід сам так вирішив. Міг би їй заповідати, якби хотів. Або хоча б частку. Але заповів мені.

– Це так, – Марина задумалася. – Але, може, він думав, що ти… ну, по-людськи…

– По-людськи? – Гнат смикнув плечем. — По-людськи, це як? Подарувати квартиру за півтора мільйона чужій бабці? У якої, між іншим, є племінниця у Львові?

– Не подарувати. Просто дати дожити.

– Їй сімдесят! Може ще років із двадцять прожити. Ми стільки іпотеку виплачуватимемо.

Марина не відповіла. Пішла на кухню, почала готувати вечерю. Гнат сів за ноутбук, відкрив сайти нерухомості.

Вивчав ціни на оренду у тому районі. Виходило навіть понад двадцять тисяч, якщо з гарним ремонтом. А ремонт там непоганий – баба Галя стежила, оновлювала.

Телефон задзвонив. Мати.

– Гнате, я від Зінаїди дізналася. Це правда, що ти Галину Петрівну виганяєш?

– Мамо, я нікого не виганяю! Квартира за заповітом мені дісталася. Я маю право нею розпоряджатися.

– Справді, – мати помовчала. – Гнате, ця жінка твого діда до останнього подиху доглядала. Вночі не спала. Судно підставляла. Ти хоч розумієш, що це таке?

– Мамо, не починай!

– Що не починай? Совість мати треба, Гнате! Дід твій, царство йому небесне, мабуть, у труні перевертається.

– Дід же сам заповіт писав! Якби хотів, лишив би їй.

– Може, думав, що ти будеш людиною, а не… – мати затнулася.

– Не ким? – холодно спитав Гнат. – Домовляй.

– Сам знаєш. Галина Петрівна мені дзвонила, плакала. Каже, не знає, куди подітися. Пенсія у неї мізерна.

– У неї племінниця є!

– У племінниці троє дітей у двокімнатній. Куди їй ще стару?

– Це не мої проблеми, мамо! В мене своя сім’я, своя іпотека.

Мати зітхнула і вимкнулася. Гнат поклав телефон, потер обличчя. Другий день пішов, а вже всі знають, обговорюють, засуджують. Баба Зіна, сусідка діда, всьому під’їзду, мабуть, розповіла.

Вночі Гнат не міг заснути. Марина сопіла поруч, а він дивився в стелю і рахував. Не гроші дні. Скільки разів баба Галя годувала його у дитинстві, коли батьки затримувалися на роботі.

Скільки разів лікувала розбиті коліна. Вчила грати в шахи – діду не вистачало терпіння, а в неї вистачало.

Підвівся, пішов на кухню. Дістав із холодильника пляшку води, сів за стіл. На підвіконні стояла фотографія – він, Марина та дід на їхньому весіллі.

Дід усміхався, тримав келих ігристого. Баба Галя теж була на тому весіллі. Подарувала їм сервіз – той самий, що зараз стояв у серванті.

Зранку зателефонувала баба Галя.

– Гнате, вибач, що турбую. Я тут подумала… Може, я могла б винаймати в тебе кімнату? Маленьку. Я платила б, скільки зможу. П’ять тисяч? І готувала б, прибиралася…

– Баба Галь…

– Я розумію, мало. Але я можу ще підробіток знайти. Вахтеркою або прибиральницею. Я ще міцна, впораюся.

Гнат мовчав. Уявив – баба Галя миє підлогу в офісі ночами, щоб заплатити йому за кімнату у квартирі, де прожила двадцять років.

– Я подумаю, – сказав він і відключився.

– Що вона хотіла? – спитала Марина.

– Кімнату знімати просить. За п’ять тисяч.

– П’ять? Це ж мізер.

– Знаю.

– Але ж ти не погодишся? Ми ж збиралися самі в’їхати, чи за нормальні гроші здати.

– Знаю.

Марина уважно подивилася на нього.

– Гнате, не дури. У нас борги, плани. Ми хочемо дітей. Нам простір потрібний, гроші.

– Знаю, – повторив він.

Але щось усередині вже дало тріщину. Мабуть, коли баба Галя сказала про вахтерку. Або коли мати сказала про судно. Або ще раніше – коли він побачив її за столом, маленьку, розгублену, нікому не потрібну.

За три дні він знову приїхав до діда. Тобто до себе. У свою квартиру. Баба Галя пакувала речі – акуратно, методично складала в коробки посуд, білизну, книжки. Фотографії вже зняла зі стін, лишилися світлі прямокутники на шпалерах.

– Гнате? Ти щось забув?

– Ні. Прийшов подивитись, як ти тут.

– Нормально. Збираюся потихеньку. Коробки он Вітя з п’ятої квартири дав, у нього після переїзду залишилися.

– Куди поїдеш?

– До племінниці поки що. Потім побачимо. Може, в будинок для літніх людей влаштуюся. Говорять, є непогані, якщо доплачувати небагато.

Будинок для людей похилого віку. Гнат проковтнув.

– Баба Галь, а дід… Він справді думав, що я тобі дам тут жити?

Вона припинила пакувати, подивилася на нього.

– Не знаю, Гнате. Може, думав. Може, сподівався. А може просто не хотів про це думати. Знаєш, люди похилого віку — їм страшно про смерть думати, про те, що після. Простіше відкласти, не вирішувати. Він, мабуть, думав – може, якось саме влаштується.

– Але ж не влаштувалося.

– Не влаштувалося, – погодилася вона. – Але ти не звинувачуй себе. Ти у своєму праві. У тебе сім’я, зобов’язання. Я розумію.

Розуміє. Гнат дивився на коробки, на порожні стіни, на швейну машинку, накриту чохлом. На бабу Галю у старому халаті з вицвілими трояндами.

– Скільки тобі ще пакуватися?

– Дня три-чотири. Не раніше вівторка впораюся. Це нормально? Чи потрібно швидше?

– Нормально, – сказав Ігнат.

Вийшов із квартири. Спустився у двір. Сів на лавку – ту саму, де дід любив сидіти вечорами. Дістав телефон, подивився на екран. Набирав номер дружини та стирав. Набирав, та стирав.

Діти так само грали у футбол. М’яч закотився під лаву, хлопчик поліз діставати.

– Дядечку, посуньтеся!

Гнат посунувся. Хлопчик дістав м’яч, побіг. Звичайний хлопчик, років восьми. Як він колись. Коли баба Галя кликала обідати, а він просив ще п’ять хвилин.

Підійняв очі на вікна третього поверху. Баба Галя стояла біля вікна, тримала в руках якусь рамку. Напевно, фотографію із дідом. Помітила його, помахала. Він кивнув у відповідь.

Завтра понеділок. Треба працювати. Післязавтра вівторок – баба Галя закінчить пакуватися. У середу можна в’їжджати. Або здавати. Або…

Гнат встав з лави, пішов до метро. У кишені брязкали ключі – важка зв’язка від його квартири. Від квартири, де двадцять років мешкала чужа стара, яка лікувала йому розбиті коліна…

Що скажете про вчинок Гната? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.