– Це що за пограбування серед білого дня? Вісімдесят гривень за десяток яєць? Вони що, золоті? – Зойко, ти глянь! Фермерські, чи бачите. А чим вони від магазинних відрізняються? Хіба що ціною! – Другий голос змусив Галину здригнутися

– Це що за пограбування серед білого дня? Вісімдесят гривень за десяток яєць? Вони що, золоті?

Дзвінкий голос розрізав ранкову метушню фермерського ринку. Галина навіть не підвела голови – звикла до таких випадів. Продовжила акуратно розкладати свіжі яйця у картонні лотки.

– Зойко, ти глянь! Фермерські, чи бачите. А чим вони від магазинних відрізняються? Хіба що ціною!

Другий голос змусив Галину здригнутися. Щось знайоме, з минулого життя. Вона повільно підвела погляд.

Дві жінки стояли біля прилавка. Одна – фарбована білявка з яскравим макіяжем, друга – з короткою стрижкою та в дорогому, але безглуздому пальті. Обидві – наче привиди з юності.

– Наталя? Зоя? – Імена самі зірвалися з губ.

Жінки замовкли на півслові. Витріщилися на Галину, примружившись.

– Галка? Галина Воронцова? – Зоя відступила на крок, наче побачила привид. – Ти… тут торгуєш?

У її голосі змішалися подив і щось схоже на зневагу. Як у старі часи.

– Не торгую, а веду бізнес. – Галина випросталась, розпрямила плечі. – Моя ферма, мої продукти.

Наталя перезирнулась із Зоєю. Їхні обличчя змінилися, наче за командою. З’явилися лагідні посмішки.

– Галочка, як же ми раді бачити тебе! Скільки років минуло! – Наталя підійшла ближче, понизила голос. – Слухай, може, по старій дружбі знижку зробиш? Часи такі… не прості.

Галина дивилася на них і бачила не сьогоднішніх жінок з першими зморшками та слідами втоми, а тих самовпевнених дівчат, які колись перетворили її життя на пекло.

– По старій дружбі? – Галина посміхнулася, згадуючи, як усе починалося.

Час – найкращий суддя. І зараз він виніс свій вердикт.

…Гуртожиток технікуму гудів, як вулик. Галина стояла у дверях кімнати з валізою, розгублено оглядаючись. Міське життя приголомшувало після тиші рідного села.

– Ти нова? З якого району? – спитала висока дівчина, фарбуючи вії біля дзеркала.

– Із Соснівки, – відповіла Галина, намагаючись здаватися впевненою.

– Сільська, значить, – хмикнула друга, гортаючи журнал на ліжку. – Зоя, дивись, до нас підселили… аграрія.

Вони засміялися, ніби почули чудовий жарт. Так Галина познайомилася із Зоєю та Наталією – міськими дівчатами, які вважали себе центром всесвіту.

Перші тижні вона намагалася потоваришувати. Пригощала домашніми заготівлями, допомагала з конспектами. У відповідь отримувала поблажливі посмішки, та шпильки.

– Галю, ти спідницю цю викинула б. У селі, може, й модно, а тут з тебе сміються, – казала Зоя, яка диміла біля вікна.

– Таким, як ти, у житті не пробитися, – додавала Наталя, приміряючи нову блузу. – Потрібно вміти виділятись, а не зливатися зі стінкою.

Галина мовчала, ковтаючи образу. Вночі плакала в подушку, а вранці знову посміхалася. Телефонувала мамі, що все гаразд, що знайшла подруг.

А на другому курсі сталося те, що потім назвала своїм першим дорослим уроком.

Викладач економіки дав завдання розробити бізнес-план. Галина запропонувала проєкт фермерського господарства. Зоя та Наталя сміялися до сліз.

– Корівник організуєш? – реготала Зоя. – Чи курник? Галка-несучка!

Це прізвисько прилипло миттєво. “Галка-несучка” – шепотілися за спиною в коридорах.

Але, коли Галина отримала найвищий бал, та похвалу викладача, подруги змінилися.

– Слухай, дай списати розрахунки, – попросила Наталя. – Ми ж подруги, правда?
Галина дала. Як відмовити? Адже так хотілося бути визнаною, бути своєю.

Вона не знала тоді, що доля вміє підкидати сюрпризи. І що їхні дороги розійдуться, щоб через багато років знову перетнутись – біля прилавка з фермерськими яйцями.

– Ти з глузду з’їхала? Повертаєшся у свою Соснівку? – Зоя дивилася на Галину, як на божевільну. – Після технікуму? З червоним дипломом?

Випускний залишився позаду. Галина складала речі в ту ж пошарпану валізу, з якою приїхала чотири роки тому.

– У мене там плани, – відповіла вона, не підводячи очей.

– Плани у неї! – пирхнула Наталя. – Які плани можуть бути у селі? Корів доїти?

Вони не розуміли. Не могли зрозуміти, що для Галини повернення додому не було поразкою. То був вибір. Усвідомлений, продуманий.

– Сміх без причини – шлях до несподіваних прохань у майбутньому, – тихо промовила Галина, застібаючи валізу.

– Що ти там бурмочеш? – Зоя закотила очі. – Гаразд, твоє життя. Тільки потім не плач, що зариваєш талант у землю.

Вони обійнялися на прощання – формально, без теплоти. Обмінялися телефонами, які потім ніколи не використовували.

…Перший рік був найважчим. Батьківське господарство занепало, мати хворіла. Галина впрягалася від світанку до заходу сонця – відновлювала теплиці, лагодила курник, домовлялася з сусідами.

Вночі сиділа над бізнес-планом – тим, що колись написала для занять. Тільки тепер це був не навчальний проєкт, а посібник до дії.

Взяла кредит, ризикнула. Як казала бабуся: “Очі бояться, а руки роблять”. Перші успіхи прийшли за два роки. Невеликі, але свої.

А що ж Зоя та Наталя? Галина зрідка бачила їх фотографії у соціальних мережах. Міське життя, офісна робота, відпустки на морі. Усе, як вони мріяли.

Зоя влаштувалася в банк, вийшла заміж за менеджера. Наталя працювала у торговому центрі, міняла бойфрендів. Вони постійно викладали фотографії з кафе, шопінгу, салонів краси.

Галина не заздрила. У неї була своя дорога. Поступово господарство зростало. До курей, додала ще й перепелів – яйця цінувалися дорожче.

Налагодила виробництво сирів із козячого молока. Відкрила невелику крамничку прямо на фермі.

А потім вибухнула криза. І виявилося, що її маленький бізнес міцніше стоїть на ногах, ніж багато міських підприємств.

Як гукнеш, так і відгукнеться. Цю просту істину Галина засвоїла на власному досвіді.

Повідомлення від Зої прийшло несподівано, майже через п’ятнадцять років мовчання.

“Привіт, Галченя! Як справи? Давно не спілкувалися. Може, зустрінемось?”

Галина довго дивилася на екран телефону. Галченя. Не Галка-несучка, але все одно – відлуння минулого.

Вона не відповіла. Закрутилася у справах – розширювала виробництво, наймала нових працівників, домовлялася про постачання до міських супермаркетів.

Через тиждень надійшло повідомлення від Наталії:

“Галю, привіт! Зойка сказала, що написала тобі. Правда, що в тебе своя ферма? Круто! Ми б хотіли заїхати, побачитися”.

І знову Галина відклала відповідь. Не з мстивості – просто не знала, що сказати людям із минулого життя.

А потім розпочалися проблеми в економіці. Інфляція, скорочення, закриття підприємств. Галина відчула це зниженням продажів у магазинах, але її ферма продовжувала працювати. Люди завжди будуть їсти.

З новин та соцмереж вона дізналася, що банк, де працювала Зоя, потрапив під санацію. Багатьох працівників звільнили. Торговий центр, де працювала Наталія, закрили на реконструкцію, а по суті – заморозили проєкт.

Галина не зловтішалася. Біда не приходить сама, а щастя любить тишу – цю мудрість вона засвоїла від матері.

Вона розширила присутність на фермерських ринках містечка, та сусіднього міста. Сама стояла за прилавком у вихідні – щоб відчувати покупця, розуміти попит. І саме там, на ринку у спальному районі, доля звела їх знову.

Галина бачила, як змінилися колишні подруги. Потьмяніле волосся, напружені посмішки, одяг – все ще дорогий, але не новий. Вони трималися за колишній спосіб життя, як за рятівне коло.

– Галочка, може, нам знижку? По старій дружбі? – Наталя нервово смикала ремінець сумки. – Зараз так тяжко з грошима…

– Усі ціни злетіли, а зарплати… – Зоя не домовила, махнула рукою.

Галина дивилася на них і згадувала: “Таким, як ти, у житті не пробитися”. Як давно це було сказано. І як боляче поранило тоді.

Галина мовчки дістала інший лоток із яйцями – трохи меншого розміру.

– Ці п’ятдесят, – сказала вона спокійно. – Теж курячі, але другої категорії. Для випікання відмінно підійдуть.

Зоя та Наталя переглянулися з полегшенням.

– Дякую, Галочко! Ти справжня подруга, – Наталя метушливо полізла за гаманцем.

– Ми завжди знали, що ти добра душа, – підтакнула Зоя. – Пам’ятаєш, як у гуртожитку разом чай пили? Весело було…

Галина пам’ятала інше. Насмішки, зневагу, почуття самотності серед людей. Але зараз це здавалося таким далеким, ніби сталося з іншою людиною.

– Знаєте, – вона акуратно запакувала яйця, – а я вам вдячна.

– За що? – Здивувалася Зоя.

– За те, що не вірили у мене. – Галина посміхнулася без тіні зловтіхи. – Це стало чудовим стимулом довести протилежне. Спочатку вам, потім собі.

Наталя опустила очі. Зоя нервово поправила волосся.

– Ми були дурними дівчатами, Галю. Наговорили зайвого…

– Усі ми були іншими, – кивнула Галина. – Життя різні дороги пропонує. Я вибрала свою, ви свої.

Вона простягла їм пакет із покупкою.

– Тримайте. І ось ще, – Галина додала баночку домашнього меду. – У подарунок. Від Галки-несучки.

А у вас були в житті такі Зої та Наталії? Ті, хто не вірив, але потім довелося зустрітись знову?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.