– Це… шлюбний контракт? – Здивовано запитала я. – Ну… типу того, – обізвався Ігор. – Якщо хтось із нас двох… Ну, ти розумієш… зрадить… І він виразно глянув на мене. – Він втрачає всі права на майно. Справедливо ж, правда?

– Я не зраджував тобі! – злякано вигукнув Ігор. – Ти все вигадуєш!

Замість відповіді я показала йому скрін його листування з дамою серця.

– І після цього ти теж стверджуватимеш, що я все вигадую? – Запитала я.

Ігор здивовано глянув на екран, потім перевів погляд на мене.

– Ти що, у мій телефон залізла? – недовірливо спитав він.

– Не влізла, а подивилася, – поправила я.

– Не має значення! – вигукнув чоловік. – Ти за мною шпигувала! І після цього ти…

– Після цього, – перервала я, – ти платитимеш. За все!

Ігор похмуро глянув на мене і хотів було щось сказати, але не встиг.

– Не я це придумала, Ігорю, – посміхнулася я, – так що тепер відповідай за свої слова.

Це вигадав саме він чотирнадцять років тому.

Був початок травня, і ми сиділи у кафе. Офіціантка з татуюванням змії на зап’ясті принесла нам каву в філіжанках гірчичного кольору, а Ігор раптом дістав із теки якісь папери, посунув їх мені та посміхнувся своєю фірмовою усмішкою.

– Підпиши, – попросив він.

– Що це? – Уточнила я.

– Це просто формальність, Наталю, – м’яко сказав Ігор, – просто, щоб усе було чесно.

Я взяла папери й пробігла поглядом.

– Це… шлюбний контракт? – Здивовано запитала я.

– Ну… типу того, – обізвався Ігор. – Якщо хтось із нас двох… Ну, ти розумієш… зрадить…

І він виразно глянув на мене.

– Він втрачає всі права на майно. Справедливо ж, правда?

Він дивився на мене так, що я розуміла, він має на увазі мене. Ну, звичайно ж… Бо я була, по-перше, – юною панянкою з села, а по-друге, – різниця у віці у нас була немаленька – п’ятнадцять років.

– Добре, Ігорю, – сказала я, – я все підпишу.

І підписала.

Потім, вже після весілля, чоловік любив пожартувати:

– Ну ось дивись, Наталко, ліворуч бігатимеш, підеш у тому, в чому прийшла. А прийшла ти до мене у своїх миленьких джинсиках із ринку. Пам’ятаєш їх?

І сміявся. І я теж сміялася. Бо… ну, було весело. А потім я знайшла фотографію жінки та їхнє листування.

Зрозуміло, не спеціально, я взагалі ніколи не лазила в його телефон, мені це здавалося принизливим, вульгарним якимось, аналогічним підгляданню в замкову щілину.

Але він залишив свій гаджет на кухні, надійшло повідомлення, екран спалахнув, а там – жінка. Не молода якась секретарка з губами-пельменями, ні.

Жінка мого віку, може, трохи молодша, зі стомленим обличчям і темними колами під очима, а на руках у неї дитина.

Дівчинка років трьох з Ігоря очима. З його ямочкою на підборідді.

-Тату, коли приїдеш? Ліза сумує, – написала жінка.

Тато…

Я сиділа на кухні, і плитка під моїми босими ногами здавалася крижаною, хоч на дворі стояла липнева спека, десь за вікном кричала сигналізація, а я думала, що це я купила цю плитку. Італійську, теракотову, з цим дивним візерунком, схожим на стільники.

Ми вибирали її разом, і я раділа, що він погодився на мій вибір, а не наполіг на своєму сірому керамограніті.

Я не стала скандалити та з’ясовувати стосунки. Я просто пішла до юриста.

Адвокат глянув у папери й похитав головою.

– Контракт залізний, Наталю Сергіївно. Просто залізний. Ваш чоловік, мабуть, консультувався з дуже добрими фахівцями.

Він підвів на мене очі, і я побачила в них щось схоже на співчуття, але, може, мені це здалося.

– Якщо ви доведете факт зради, все майно дістанеться вам.

Я найняла приватного детектива та довела.

І тоді Ігор прийшов до мене. Не додому, бо я вже з’їхала до мами в її хрущовку. Він репетував так, що перелякав сусідів. Я потай увімкнула диктофон і записала його виступ.

– Це була просто інтрижка, Наталко! – волав він. – Просто інтрижка! Ти що, не розумієш? Я ж мужик, зрештою, мені треба було… Треба… Господи, та в кожного так! Це нічого не означало!

– Інтрижка? – Розсміялася я. – Чотири роки в тебе була інтрижка? Так, Ігорю? І ваша дитина – це теж інтрижка?!

Він не відповів. Важко перевівши подих, Ігор уже спокійніше попросив:

– Не подавай на розлучення!

– А чому не подавати? – Запитала я.

– Та тому що я втрачу все! – гаркнув він.

– Ага. Тобто, тільки щоб не позбутися цього твого «всього», ти готовий… На що, до речі, ти готовий, Ігорю? – Запитала я. – На дві сім’ї жити, чи що?

– Та ні ж! – роздратовано сказав він. – Я кину її!

– Їх, – холодно виправила я. – Ти збираєшся кинути їх, тільки, щоб не втратити квартиру і гроші. Я вірно розумію?

– Не вдавай, що тобі є до них хоч якась справа, – пробурчав він.

– А я не про них думаю, – відповіла я, – а про те, як жити з двічі зрадником. Ти б сам зміг, га, Ігорю?

Він не відповів.

Її звали Оля. Ольга. Коли я знайшла її в одній соцмережі… Господи, яка вульгарність, ми ж усе тепер живемо в цій соцмережі, як риби в акваріумі. Так ось, коли я написала їй і запропонувала зустрітись, вона спочатку відмовилася.

А потім таки дала «добро».

Ми сиділи в кав’ярні, і вона плакала, туш текла по її щоках чорними доріжками, а я думала – треба ж, вона така ж наївна, як і я. Він і їй казав, що любить. Він і їй обіцяв.

Тільки їй говорив, що зі мною – просто формальність. Що ми давно чужі. Що ось-ось розлучимося.

– Він сказав, я єдина, – казала Оля. – Він сказав, що ти йому, як сестра. Що типу з тобою він лише через бізнес… Ну, що партнери не зрозуміють розлучення…

Я ввімкнула їй той запис, на якому Ігор репетує про інтрижку. Про те, що вона, Оля, ніколи нічого не означала для нього.

Оля слухала уважно.

– Ось… – тихо сказала вона, коли запис закінчився. – Який він…

І ми обидві засміялися. Не знаю, чому, але засміялися, істерично, голосно, і люди за сусідніми столиками оберталися на нас.

А молоденька офіціантка з ластовинням на носі та сережкою у брові дивилася на нас так, ніби ми збожеволіли.

А може, й так…

У суді Ігор виглядав побитим собакою. Оля сиділа поруч зі мною, а коли суддя зачитувала рішення, взяла мене за руку.

І я міцно стиснула її холодні пальці. Все-все дісталося мені за його власним контрактом, за його ідеєю, за його правилами.

Після суду я переказала їй гроші. Багато. На Лізу, на дівчинку з ямочкою на підборідді.

– Навіщо? – Запитала Оля телефоном. – Це ж… Я ж…

– Вона ні в чому не винна, – сказала я. – І ти також.

– Дякую тобі… – зворушливо пробурмотіла вона.

– Та нема за що, – озвалася я.

Більше ми з Олею не бачилися, але один одного на увазі тримаємо і вітаємо зі святами.

До речі, дізнавшись про те, що я переказала Олі гроші, мама з докором похитала головою.

– Так не можна, – сказала вона, – ти якась… Занадто добра ти, Наталко. Не можна так. Ця жінка розбила твою сім’ю. Ух, я б їй…

– Ні, мамо, – заперечила я. – Сім’ю розбив Ігор. Своїми руками.

З цього часу минуло близько року. Нещодавно Оля сказала мені, що з’явився Ігор та спробував повернутися до неї. Але вона ввімкнула йому запис про інтрижку, і він здувся.

Мені ж колишній чоловік не дзвонив більше жодного разу. І слава Богу! Це ж треба, недолугий, – у власну пастку потрапив!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!