– Це все Улянка брата налаштувала! Змія підколодна! – Скаржилася Наталя подругам

Які почуття відчуває людина, яка вперше в житті переступає поріг по-справжньому своєї квартири? Своєї, навіть якщо за неї треба платити банку ще років п’ятнадцять, чи двадцять?

Звісно, ​​щастя! І впевненість у тому, що ось тепер у житті все буде добре.

Так думала й Уляна, коли увійшла у свою трикімнатну квартиру. У цей момент вона згадала те, як вони з Петром йшли до цього дня.

Сім років поневірянь по гуртожитках та орендованих квартирах, життя «на валізах», готовність на вимогу господарів за пару днів зібратися і виїхати «в нікуди». Все це було.

Коли вони одружилися, то розраховували, що зможуть накопичити перший внесок за п’ять років – обидва непогано заробляли.

Але їхні плани переплутала Софійка – їхня донька, яка не захотіла чекати, коли батьки придбають своє житло.

Проте, не все було негаразд. У дечому їм пощастило: останні два роки вони винаймали невелику кімнатку у двокімнатній квартирі, де жили з господинею. І ця жінка погодилася посидіти з дворічною Сонею, щоб Уляна змогла вийти на роботу.

Звичайно, вони доплачували їй за послуги няні, але головне тут було в іншому: Уляна повернулася на роботу у той момент, коли фірма оновлювала робочі програми. Таким чином, вона навчалася одночасно з рештою співробітників і «не вилетіла з тріском».

Сім років, звісно, ​​не п’ять, але й вони минули. І ось Уляна, Петро і Соня входять у свою квартиру.

Спочатку все було чудово, хоч і не просто. Треба було купувати меблі, облаштовуватись, коротше, клопоту було багато. Але це був приємний клопіт.

Нарешті закінчився і він, і Уляна спокійно зітхнула. Однак життям вони насолоджувалися не довго.

Несподівано з’ясувалося, що поява у них трикімнатної квартири викликала якийсь нездоровий інтерес у родичів з обох боків.

Батьків, які приїхали поцікавитись, як влаштувалася молода сім’я, вони прийняли.

Спочатку у них тиждень жила мама Петра, потім на три дні приїхали погостювати батьки Уляни.

Після цього почалися дзвінки від інших родичів. Але Петро та Уляна одразу домовилися, що не перетворюватимуть квартиру на заїжджий двір, тому ввічливо, але твердо відмовляли та пропонували допомогу у влаштуванні в готель.

– Як же так? – обурювалася двоюрідна тітка Уляни. – Навіщо нам у готелі гроші платити, якщо у нас рідня у місті?

– Тітко Людмило, а ви навіщо в місто їдете? – Запитала Уляна.

– Як навіщо? По крамницях походити, відпочити, розвіятися. Я щороку так роблю.

– А де ви раніше зупинялися?

– У Нінки, моєї сестри.

– А чому на цей раз вирішили у нас зупинитися? – поцікавилася Уляна.

– А ми торік із нею посварилися. Жадібна Нінка стала, хотіла, щоб ми самі продукти купували та готували. А ми ж до неї в гості приїхали, – пояснила тітка.

– Ми теж жадібні, тітко Людмило. І працюємо цілий день: і я, і Петро. У нас навіть у доньки робота є – вона в садок ходить.

– Тож, вибачте, піклуватися про вас у нас немає можливості. Або миритеся з сестрою, або зупиняйтесь у готелі – можу скинути вам пару адрес.

Декілька таких розмов із родичами з обох боків значно скоротили потік охочих пожити у квартирі молодої родини. Зрозуміло, що їх засуджували, але Петро та Уляна вирішили, що вони це переживуть.

Біда прийшла, звідки не чекали. Перед Новим роком, десь у двадцятих числах грудня, Петру зателефонувала мати.

– Петю, рятуй! Все життя у нас під укіс пішло!

– Мамо, що трапилося?

– Ти ж знаєш, що Наталя зі своїм Вітькою посварилася і вже три місяці живе у нас? Так вже сил більше немає!

Наталя була старшою сестрою Петра. Вона вже давно була одружена з флегматичним Віктором, який працював у майстерні з ремонту та обслуговування офісної техніки.

Посваритися з ним не вдавалося навіть найскандальнішим клієнтам – настільки він був незворушний і спокійний у будь-якій обстановці. Що там такого страшного в них сталося, якщо він, за словами сестри, вигнав її з дому?

– Петю, ти мій характер знаєш, я терплю, доки можу, – продовжувала скаржитися мати. – Але тут і я вже не витримую!

– Наташка три місяці не працює, хлопчаки весь будинок на вуха поставили. Я не встигаю прибирати та готувати, а вона хоч би пальцем поворухнула.

– А від мене ти що хочеш, мамо? – Запитав Петро.

– У вас же одна кімната вільна? Нехай вони у вас поживуть, доки Наталя знайде у місті роботу та зможе найняти квартиру. А то в мене вже ніяких сил немає – щовечора тиск скаче.

Хлопчаки – це племінники Петра, сини Наталії та Віктора. Денису було одинадцять, а Володимиру – вісім.

Петро уявив собі, на що перетвориться їх акуратна, затишна квартира, коли в ній оселяться ці два смерчі. Картина вийшла лячною.

І, крім цього, – вишенька на торті – сама Наталя, характер якої мало чим відрізнявся від характеру матінки – обидві вони могли влаштувати скандал на порожньому місці.

Про таких говорять, що вони можуть при нагоді навіть до телеграфного стовпа причепитися. Як вони взагалі могли прожити разом цілих три місяці в невеликий двокімнатній квартирі?

Але найбільше Петра непокоїло, як почував себе в такому оточенні батько. Відмовив Петро матері.

Але вона не заспокоїлася. Протягом тижня продовжувала дзвонити синові та скаржитися на Наталю, на онуків, які, за її словами, «береги втратили», на Віктора, який виставив дружину з дому.

Петро вже втомився з нею пояснюватися:

– Мамо, у нас іпотека, а ти хочеш, щоб ми тягли на собі ще трьох людей? Якщо Наталя вдома роботу собі не знайшла, то тут їй взагалі робити нічого!

– Куди її візьмуть, якщо вона жодного дня у своєму житті не працювала? Тільки підлогу мити. Ну так за цим сюди їхати не треба, таку роботу й у вашому місті знайти можна. Нехай мириться з Вітькою та повертається додому.

– Як вона повернеться? Вітька їй цілий список умов викотив, – повідомила мати.

– Який список? – поцікавився Петро.

– По-перше, він хоче, щоб вона влаштувалася на роботу. Він сказав, що його зарплати не вистачає на всі її хотілки. А які хотілки, Петю!?

– Всього раз на тиждень з подружками в кафе посидіти, побалакати, та сукні-туфельки замовити – адже вона молода ще, їй хочеться модно одягатися.

– А коли у Вітьки з карти вісім тисяч за послуги салону краси вилетіло, ось тут він і вказав їй на двері. І ти знаєш, жах який! Не кричав, не лаявся, просто відчинив двері й сказав:

– Іди. Коли сама вісім тисяч заробиш, тоді й повернешся.

– Мамо, так він має рацію! Наталя по кафешках та салонах бігає, а вдома, напевно, кінь не валявся, – сказав Петро.

– Ось це друге, до чого Вітька причепився:

– Хочу, – сказав, – повертатися з роботи в чисту квартиру, і щоб вечеря була готова. Бо мені набридло пельмені з крамниці варити й самому собі сорочки прати.

– Теж, скажеш, правильно? – Запитала мати.

– Так.

– А що ж ти сам на кухні крутився, коли ми до вас приїжджали? І сорочку собі сам прасував? Значить, твоя Улянка не повинна це робити, а Наталя повинна?

– Мамо, у мене дружина працює з дев’ятої до п’ятої, тож ми вдома робимо все разом: хто вільний, той і робить. Загалом ми Наталю прийняти не готові!

– Адже вона сюди хоче приїхати не для того, щоб знайти роботу. Вона, як завжди, шукає шию, на яку можна сісти! Вибач, не вийде!

Мати на Петра образилася. А сестра своїм подружкам поскаржилася, що брат, як одружився, так потрапив до дружини під підбор.

– Уявляєте: у нього кімната вільна, а він відмовився нас пустити! Це все Улянка його налаштувала! Змія підколодна! – казала вона, сидячи в кафе у компанії подруг.

Ультиматум чоловіка вона приймати відмовилася, подала на розлучення та влаштувалася у квартирі батьків.

Як вони з матір’ю уживалися, Петро не знав. Але, судячи з того, що батько через місяць перебрався на дачу, відремонтувавши в дачному будиночку стару піч, миру в будинку не було.

Нехай сестриця шукає іншу шию, якщо знайде з двома дітьми! Але, це вже її справи, а ніяк не брата з невісткою…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!