– Це я чого тут? – Тетяна зробила крок до нього, і Ваня мимоволі відступив. – А ну розкажи мені, що тут відбувається! Хто всі ці люди? Чому сусідка каже, що тут юрба живе? І чому цей тип називає тебе господарем?

– Таню, ти ж квартирку від бабусі отримала, так?

Тетяна насупилась. Тітка Світлана дзвонила рідко, зазвичай на свята, або коли їй щось було потрібно. Судячи з вкрадливих інтонацій, сьогодні був другий випадок.

– Отримала, – Тетяна кивнула. – Пів року тому все оформили.

– І як там квартирка? Велика?

– Двушка. Сорок два метри, у хрущовці на Галицькій.

– О, гарна! А ремонт там який? Бабуся ж стежила за всім, акуратна була.

Тетяна зітхнула. Бабуся Зіна, мамина мама, пішла у лютому. Спадщина дісталася їй, як єдиній онучці, але радості від цього не було. Тільки тупий біль десь під ребрами щоразу, коли доводилося заходити в ту квартиру.

– Ремонт нормальний. Шпалери свіжі, сантехніка робоча.

– Слухай, Тань, а ви з Максом що робити думаєте з квартирою? Здавати будете?

Ось воно що…

– Поки що не вирішили. Житло у нас є, слава богу. Може, потім здамо, може, продамо, не знаю ще.

– А можна тоді попросити тебе дещо? – Тітка Світлана заговорила швидше, ніби боялася, що Тетяна її переб’є. – Ванька мій цього року вступати збирається. У політехнічний до вас у місто.

– Він же розумник у мене, на бюджет піде сто відсотків. Але гуртожиток, сама розумієш, це кошмар. Таргани, сусіди, що бенкетують, вчитися неможливо.

Тетяна мовчала. У голові повільно складалися шматочки пазла.

– Може, пустиш Ваню пожити? Ми комуналку платитимемо, все чесно. Просто без оренди, бо ти ж знаєш, які зараз ціни. Ми з татом не потягнемо.

– Тітко Світла …

– Та ти подумай, подумай! Ванька, хлопчик добрий, тихий. Він тобі занепокоєння не доставить, присягаюся. Прибереться, догляне за квартирою. Це ж краще, ніж вона порожня стоятиме, правда?

Тетяна потерла перенісся. Ваньці було вісімнадцять, вона його востаннє бачила п’ять років тому. Звичайний хлопець, начебто не хуліган.

– Тань, ну рідня ж ми все-таки, не з вулиці люди. Бабуся Зіна Ваньку любила, ти ж пам’ятаєш? Цукерки йому завжди передавала.

Це було правдою. Бабуся взагалі всіх любила, та всім допомагала.

– Гаразд, – Тетяна почула власні слова ніби збоку. – Нехай живе.

Тітка Світлана вибухнула подяками, обіцянками та запевненнями, що вони ніколи цього не забудуть, що Ванька золото, а Тетяна – просто ангел. Тетяна слухала напіввуха, машинально киваючи порожній кухні.

… Через два місяці вона стояла на порозі бабусиної квартири, простягаючи зв’язку ключів двоюрідному братові.

Ваня виструнчився, став зовсім дорослим, але очі залишилися дитячі, трохи розгублені. Тітка Свєта метушилася поруч, охала, оглядаючи кімнати.

– Все чистенько залишимо, Тань, ти не сумнівайся! Ванюша у нас господарський. Справді, синку?

– Угу, – Ваня кивнув, стискаючи ключі в кулаку. – Дякую, Тань. Реально врятувала.

– На здоров’я.

Тетяна посміхнулася, намагаючись ігнорувати дивне почуття у грудях. Начебто віддала щось важливе, хоча начебто просто допомогла родичам. Бабуся була б задоволена. Мабуть.

Вже в машині, дивлячись на знайомий під’їзд, Тетяна подумала, що добра справа має зарахуватися. Карма там, або як це називається.

Допомогла рідні, не відмовила, хоч могла б. Ваня поживе кілька років, поки вчиться, а потім з’їде. Нічого страшного.

…Пів року пролетіли непомітно. У Тетяни з Максимом вистачало своїх турбот: на роботі аврал слідував за авралом, а у вихідні вони затіяли ремонт у ванній, який, як водиться, розтягнувся на три місяці замість запланованих трьох тижнів.

Про квартиру на Галицькій Тетяна згадувала лише коли наставав час перевірити оплату комуналки. Заходила в особистий кабінет, дивилася, що боргів немає, і зі спокійною душею закривала вкладку.

Ваня жив своїм студентським життям, воно своїм дорослим, і перетинатися їм не було часу.

…Суботній ранок почався з дзвінка о пів на восьму. Тетяна намацала телефон на тумбочці, не розплющуючи очей.

– Алло?

– Це Ніна Петрівна, ваша сусідка знизу на Галицькій! Ви нас топите!

Сон злетів миттєво. Тетяна сіла на ліжку, намагаючись зібрати думки до купи.

– Як топимо? Звідки тече?

– З ванної хлище! У мене вся стеля мокра! Приїжджайте швидше, я вже тази підставила, але ж це катастрофа!

Тетяна натягла джинси та светр, не розбираючи, що одягає. Максим сонно спитав, що трапилося, вона кинула «потоп на Галицькій» та вибігла з квартири. Усю дорогу в маршрутці дзвонила Вані, але той не брав слухавки.

У під’їзді пахло вологістю. Тетяна злетіла на третій, дістала ключі та відчинила двері. У ванній дзюрчала вода.

Лопнув шланг пральної машини, й бив тугим струменем прямо в стіну. Тетяна кинулася до крана, перекрила воду, і стало тихо. Тільки капало десь за машинкою.

Ніна Петрівна тупцювала у передпокої, заглядаючи через плече.

– Я вас будити не хотіла, думала, може, самі розберуться. Але вони не відчиняли, я стукала-стукала.

– Хто не відчиняв? – Тетяна витерла мокрі руки об джинси.

– Ну ці, квартиранти ваші. Ви вже вибачте, що говорю, але здали ви квартиру якимось недолугим. Шумлять ночами, тупотять, музику вмикають. Вчора взагалі до третьої години гули.

Тетяна насупилась, не розуміючи, про що йдеться.

– Тут одна людина живе. Студент, мій брат двоюрідний.

Ніна Петрівна похитала головою.

– Який там один. Їх тут душ п’ять живе, не менше. Туди-сюди ходять, та всі різні.

Тетяна хотіла заперечити, але в цей момент вхідні двері відчинилися й у квартиру ввалилася молода пара. Дівчина у спортивному костюмі, хлопець у м’ятій футболці та шортах.

– Ти хто? – хлопець дивився на Тетяну.

– Це я б хотіла спитати, хто ви такі? – Тетяна схрестила руки на грудях. – І що ви робите у моїй квартирі.

Хлопець хмикнув, дістав телефон та набрав номер.

– Вань, тут якась тітка прийшла, права качає. Говорить, квартира її.

Тетяна відкрила рота, але хлопець уже скинув дзвінок.

– Зараз господар прийде, розбереться.

– Який господар? Я господиня! Я!

Хвилини тяглися в напруженому мовчанні. Ніна Петрівна тихенько вислизнула за двері, пробурмотів щось про протікання.

Хлопець із дівчиною переглядалися, Тетяна стояла посеред передпокою, намагаючись укласти в голові те, що відбувається.

Ваня з’явився за десять хвилин. Ступив через поріг, побачив Тетяну і завмер. Обличчя його було землисто-сірим.

– Тань … Ти чого тут?

– Це я чого тут? – Тетяна зробила крок до нього, і Ваня мимоволі відступив. – А ну розкажи мені, що тут відбувається. Хто всі ці люди? Чому сусідка каже, що тут юрба живе? І чому цей тип називає тебе господарем?

Ваня стояв, притулившись до одвірка, і дивився куди завгодно, тільки не на Тетяну. Пальці нервово смикали край футболки, на вилицях проступили червоні плями.

– Тань, я можу пояснити…

– Ось і пояснюй. Я уважно слухаю.

Він судомно проковтнув і почав говорити, плутано, перескакуючи з одного на інше. Мати надсилала гроші, але їх катастрофічно не вистачало.

Стипендія копійчана, на їжу ще абияк було, а от на все інше вже ні. Підручники, проїзний, нормальний одяг, щоб не ходити, як безхатьку. Він крутився два місяці, економив на всьому, а потім зрозумів, що більше так не може.

– І ти вирішив здати мою квартиру? – Тетяна не впізнавала власну інтонацію, настільки та була холодною.

– Я думав, ніхто не дізнається, – Ваня нарешті підняв очі, і в них блищала волога. – Перебрався до гуртожитку, а сюди мешканців пустив. Двадцятку на місяць віддають, мені вистачає і на життя, і навіть відкладати виходить.

Тетяна перевела погляд на молоду пару, яка тулилася в кутку передпокою, явно не розуміючи, що відбувається і чого чекати.

– Ви поки що живіть, – кинула вона їм. – Я ще повернуся, поговоримо.

Дівчина закивала, хлопець буркнув щось вдячне. Тетяна схопила Ваню за лікоть та потягла до виходу. Той не чинив опір, тільки шморгав носом і витирав очі рукавом.

Додому їхали мовчки. Тетяна намагалася дати раду своїм думкам, які металися від агресії до жалю і назад. Ваня сидів знітившись, ніби хотів стати менше і непомітніше.

Вдома Макс здивовано підняв брови, побачивши племінника дружини, але Тетяна хитнула головою, і чоловік виразно зник на кухні. Ваня завмер посеред вітальні, не наважуючись сісти.

– Ти розумієш, що то не твоя квартира? – Тетяна опустилася на диван. – Що ти здавав чуже майно без дозволу?

– Розумію, – він дивився в підлогу, плечі дрібно здригалися. – Тань, прошу, не кажи мамі. Вона ж мене приб’є. І засмутиться дуже, вона й так через гроші переживає постійно.

Тетяна розглядала двоюрідного брата і проти волі відчувала, як злість потихеньку поступається місцем чомусь теплішому.

Хлопчик зовсім безвідповідальний, недолугий, але накоїв справ не зі зла. Просто намагався вижити, як умів.

– Гаразд, – вона зітхнула. – Матері не скажу.

Ваня підняв голову, в очах спалахнула надія.

– Але квартиру здавати в обхід мене більше не смій. Зрозуміло? Й за потоп розв’яжи питання зі “своїми мешканцями”!

– Так, Тань, звичайно, я більше ніколи…

– І з грошима треба щось вирішувати, – вона побарабанила пальцями по підлокітнику. – Максу на фірму потрібен нічний сторож. Графік зручний, навчанню не завадить. Підеш?

Ваня засяяв так, ніби йому запропонували не сторожем працювати, а директором.

– Звичайно, піду! Дякую, Тань, дуже дякую!

Коли за ним зачинилися двері, Тетяна відкинулася на спинку дивана і дозволила собі видихнути. Проблема вирішилася майже сама собою.

Ваня при справі, родинні стосунки не зіпсовані, квартиранти вже є. Щоправда, треба буде повернутись і серйозно поговорити з цією парочкою щодо нічного шуму, але це вже дрібниці.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!