– Це я у всьому винен! -Чому? – Здивувалася Юля. – Я ненавидів Христину. Думав, що вони люблять її більше. Хлопчик так гірко розплакався, що серце Юлі розривалося від болю. -Ти ні в чому не винен, – твердо сказала вона. – Всі ми іноді відчуваємо погані почуття, це нормально. То справді був нещасний випадок. Ніхто не винний

– Дивися, яка в нього родимка, – умовляла медсестра. – У вигляді серця – відразу видно, що він принесе тобі велику любов!

Про те, що Юля збирається залишити дитину в лікарні, знали всі, але все одно сподівалися, що вона передумає. Їй було вісімнадцять, жити їй було ніде з цією дитиною, і, найголовніше, – Юля ненавиділа його батька.

Це сталося на дні народження Каті у гуртожитку. З Катею вони здружилися з першого дня навчання, і Юля часто проводила час у подруги.

Вдома вічно було галасливо через дружків батька і криків дідуся, який був прикутий до ліжка і тільки й міг, що лаяти свого недолугого сина.

Вчитися в такій атмосфері було неможливо, і Юля воліла виконувати завдання у гуртожитку. Там теж було не дуже тихо, але все одно краще.

Того дня у Каті був день народження, і бенкетували не менше, ніж у Юлі вдома. Вона сама не вживала – ненавиділа міцне через батька. Дідусь казав, що татові гулянки звели маму на той світ, і, напевно, мав рацію.

– Ти чого тут сумуєш?

Найприкріше, що хлопець був симпатичний і подобався Юлі. Вона поглядала на нього зі свого кута, хоч їй і не подобалося, що він не тверезий. У нього були гарні карі очі та ямочка на щоці.

Вони пішли на балкон подиміти, потім він потяг її на темну кухню, де почав цілувати. Юля намагалася чинити опір, але він був сильнішим.

– Сердечко на сердечку, – буркнула медсестра. – Ти тільки подивися!

Юля не хотіла дивитись на цю родимку. Але все одно подивилася, і тепер вона снилася їй іноді: хлопчик з карими очима та ямочкою на щоці дивився на неї з осудом, а потім задирав футболку, показував родимку і казав: «Сердечко болить».

Чомусь Юля вирішила, що її син мав вади серця. Може, його вже взагалі немає у світі – вона навіть не намагалася впізнати. Але влаштувалася волонтером до дитячої лікарні, де зустріла Рената.

Ренат був кардіохірургом. Він урятував багато життів. І подарував життя їхній спільній доньці Аліні. Юля народ ила її у двадцять три, і це було зовсім по іншому: дівчинку довго не несли в палату, і від занепокоєння Юля просто божеволіла. А коли принесли, вона не відпускала її з рук навіть уві сні.

– Маленька моя! – повторювала вона. – Така гарна…

У садочку Аліна потоваришувала з дівчинкою Христиною. На вигляд кореянкою, але мама дівчинки була абсолютно європейського вигляду.

-Ти розумієш, – розповіла вона потім Юлі. – Ми коли її побачили, одразу зрозуміли: ну, вилита я! Не смійся! Придивися: вона посміхається, як я, і брови хмурить, як я.

– Це дивно, але вона так на мене схожа! Ми з Павликом п’ять років намагалися завести дітей, але в нас ніяк не виходило. І ось ми взяли хлопчика – викапаний Павлик!

– Більше не збиралися брати. А коли приїхали за ним, побачили Христину… І теж забрали. Там стільки проблем було: нам не хотіли її віддавати, говорили, що це складно – одразу дві прийомні дитини.

– Але ми перемогли. Щоправда, намучилися з нею. Ось Юра ніби й не прийомний зовсім – відразу став своїм, але він і старший. А з Христиною складно було, але ми ні про що не шкодуємо.

Вони часто проводили час вчотирьох – поки дівчатка грали, Юля з Оленою розмовляли та пили каву. Іноді Аліна залишалася в гостях у Христини, іноді навпаки – Олена привозила Христину з ночівлею.

Це сталося на дні народження Аліни, коли їй виповнилося п’ять років. Ренат зголосився відвезти Олену з дівчинкою додому, тому що машина в Олени зламалася.

Вже всі гості роз’їхалися, а Ренат не повернувся. Юля дзвонила йому, але слухавку він не брав. Дзвонила Олені – теж тиша.

У чаті дитячого садка вона знайшла номер чоловіка Олени. Так сталося, що Павлика вона ніколи не бачила, тільки чула про нього, але знайомі вони не були. Юля набрала його номер та представилася:

-Здрастуйте, це Юля, мама Аліни. Олена з Христиною ще не повернулися? Ренат поїхав їх відвозити й зник.

Чомусь Павло довго не відповідав. А потім вимовив якимсь хрипким, мов зі сну, голосом:

– Вони потрапили в дорожню пригоду. Мені щойно подзвонили…

Юля оніміла. Здається, вона щось питала, але не пам’ятала потім своїх запитань, ні його відповідей. Все було як уві сні. У страшному сні, від якого прокидаєшся посеред ночі з серцем, що б’ється від жаху.

Рената не стало вдома. Олени та Христини – дорогою до лікарні. Юля думала, що Павло повинен зненавидіти її.

Ні, вона не була винна, але її чоловік заснув за кермом після добового чергування, через що Павло втратив дружину та дочку.

Але Павло дзвонив їй, намагаючись підтримати та розділити спільне горе. І Юля поїхала попрощатися з Оленою – не могла не поїхати. А коли побачила його, остовпіла.

Перед нею був він. Хлопець з карими очима та ямочкою на щоці. Її затрясло.

– Привіт, – тихо сказав він. – Я одразу впізнав тебе, коли побачив на фотографії.

Юля не бачила його фотографій. Вона не могла й подумати, що він – це він.

– Не став брати Юрка сюди, – сказав він. – Як ти гадаєш, правильно? Мама каже, що треба дати йому попрощатися, але я боюся, що це буде занадто…

– А скільки йому?

Юля знала, але забула, скільки років їхньому синові.

-Десять.

– Великий вже. Треба було взяти.

– Мене в десять взяли до бабусі. Я потім багато років не міг позбутися панічних атак. І в пляшку почав заглядати через це…

– Юля, ти пробач мені – я потім шукав тебе, хотів вибачитись, але не знайшов. Я не тверезий був, хоч це мене не виправдовує…

Юля хитнула головою. Вона не могла говорити про це. Не хотіла.

Вона думала, що на цьому їхнє спілкування припиниться. Не те, що Юля тримала на нього образу: вона сама тоді з ним пішла, а він справді був під мухою.

Ні, Юля його не виправдовувала, але зараз все це її мало хвилювало. Зараз, коли вона втратила коханого чоловіка, всі її минулі прикрості здавалися безглуздими. І саме тому їй було навіть шкода його, адже Павло втратив не лише кохану жінку, а й дочку.

Він дзвонив їй. Вночі, коли не міг заснути, вдень, коли не знав, що робити з Юрою: хлопчик замкнувся і майже не розмовляв із ним.

– Дарма ти не дав йому попрощатися з ними. До психолога звертався?

– Так. Але Юрко відмовляється спілкуватися з ким би там не було. З мамою моєю тільки, але їй довелося поїхати, повернутися додому – у батька діабет, його не можна одного надовго залишати.

– Хочеш, я з ним поговорю, – невпевнено запропонувала Юля.

Вона не знала, навіщо це робить. Напевно, на згадку про Олену, яка була доброю матір’ю та доброю подругою.

Юля так і не вигадала, про що говоритиме з хлопчиком. Павло залишив їх удвох, і Юля спершу мовчала. Потім спитала про школу, про корабель, що стояв на полиці у хлопчика.

Сіла ближче, обережно взяла його за руку. Він раптом схлипнув, глянув своїми ясними блакитними очима, сповненими сліз, і притулився до неї. Юля гладила його по світлій маківці, а він шепотів, що хоче до мами.

– Я теж досі сумую за своєю мамою, – зізналася Юля. – Я була трохи старша за тебе, мені було тринадцять.

– Досі пам’ятаю її голос, хоча, якщо довго не дивитись фотографію, забуваю, як вона виглядала. Пам’ятаю тільки її довге волосся. Воно було гладке та дуже м’яке.

Павло зізнався, що вранці у Юри часто мокра постіль. А після розмови з Юлею була суха.

– Можеш іноді приходити до нас у гості? – спитав Павло. – Вибач, що я тебе про таке прошу, але ти так легко знайшла до нього підхід.

Юля не змогла відмовити. А коли поїхала наступного разу, взяла із собою Аліну. Це було якесь натхнення – дочка не замкнулася в собі, як Юра, але весь час питала про Христину, сумувала за нею, плакала. Юля подумала, що це буде корисним для обох.

Мабуть, хлопчик сумував не лише за мамою, бо дві години будував з Аліною замок і частував її своїми цукерками.

Після цього Аліна сама почала проситися в гості до Юри, і Юлі нічого не залишалося робити, як підтримувати цю дивну дружбу.

Вони з Павлом пили на кухні чай та розмовляли, діти грали. Юля обіймала хлопчика, відчуваючи, як він поступово відтає. Якось він зізнався їй пошепки:

– Це я у всьому винен!

-Чому? – Здивувалася Юля.

– Я ненавидів Христину. Думав, що вони люблять її більше.

Хлопчик так гірко розплакався, що серце Юлі розривалося від болю.

-Ти ні в чому не винен, – твердо сказала вона. – Всі ми іноді відчуваємо погані почуття, це нормально. То справді був нещасний випадок. Ніхто не винний.

Коли Павло покликав поїхати разом із ними в Одесу, де жила його мама, Юля спочатку відмовилася. Все частіше вона відчувала ніяковість у присутності Павла.

Ловила на собі його погляди, від яких червоніла, відчувала, як він увесь час намагається начебто випадково доторкнутися до неї. Може, їй це все здавалося. А може й ні.

– Аліні буде корисно побути біля моря, там уже літо, – умовляв Павло. – Мама буде рада вас побачити.

На той час діти так потоваришували, що це здавалося дивовижним. Хлопчик, напевно, намагався таким чином загладити провину перед сестрою, Аліна ж просто сумувала за Христиною.

Лише заради Аліни Юля й погодилася зрештою. Пройшов майже рік, і вона досі прокидалася ночами у сльозах, ніяк не могла змиритися зі своєю втратою. Але, дивним чином, намагаючись допомогти Юрі, вона ніби допомагала водночас і собі.

Першого ж дня вони пішли на море. Було тепло і так сонячно, що вона відразу почала обмазувати доньку сонцезахисним кремом.

– А мене? – ревниво спитав Юрко.

– І тебе, – м’яко погодилася Юля.

Її рука на мить завмерла. Родимка у вигляді серця. Вона не вірила своїм очам. Подивилася на родимку, потім на обличчя хлопчика. Знову на родимку.

– Що? – здивувався він.

– Нічого, – видавила усмішку Юля і зраділа, що вона у темних окулярах. – Давай я намажу тебе.

Вона лежала під південним сонцем, прикусивши солоні губи. Хотілося кричати. Або сміятися. Павло обережно посунув руку, легенько торкнувшись її руки.

Чи розповість вона йому колись про це? Юля не знала. Вона зараз нічого не знала.

– Він принесе тобі велику любов, – говорила медсестра. Чому Юля раніше цього не помічала? Мабуть, тому, що його очі були блакитні, як у неї. А ось ямочка на щоці, як у Павла…

Ось так в житті буває! Знайдеш втрачене там, де й не очікуєш!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!