– Це я винен, – прохрипів він крізь пальці. – Не сварилися ми… Сміялися ми того дня. Вона, як дівчисько, у річку полізла… вода крижана. – Я кричав їй, а вона регоче. А потім…

Пам’ятаю, як зараз, той листопадовий вечір. Дощ зі снігом у вікно січе, вітер у трубі виє, як голодний вовк, а в мене в медпункті грубка тріщить, тепло.

Я вже зібралася, як двері рипнули, і на порозі виріс Григорій Сомов. Сам величезний, плечистий, а тримається так, ніби його цим вітром з ніг здуває. А на руках – пакунок, донька його, Марійка.

Приніс, поклав на канапу, а сам відступив до стіни й завмер, як бовван. Дивлюся я на дівчинку, а в мене серце в п’яти пішло.

Личко горить, губи сухі, в тріщинах, а сама дрібненько так тремтить і все шепоче одне: «Мамо… матусю…». Їй тоді й п’яти років не було. Температуру поміряла – батюшки, під сорок!

– Гришу, що ж ти сидів? Давно вона так у тебе? – питаю суворо, а у самої руки вже ділом зайняті: ампулу розкриваю, шприц готую.

А він мовчить. Стоїть, у підлогу дивиться, жовна під неголеною щокою ходять, а руки в кулаки стиснув так, що кісточки побіліли.

Мов не тут він, не зі мною, а десь там, у своєму горі гіркому. Я глянула на нього і зрозуміла: лікувати треба не тільки дівчинку. У цього мужика душа на шматки, і рани ці гірші за будь-яку лихоманку будуть.

Зробила укол, розтерла дитину… Вона потихеньку заспокоїлася, дихання стало рівним. А я сіла поряд на краєчок канапи, гладжу її гаряче чоло і кажу тихо Григорію:

– Залишайтеся тут. Куди ви в таку негоду? У мене на дивані ляжеш, а я з нею посиджу, почергую.

Він тільки головою мотнув, а сам не зрушив з місця. Так і простояв біля стіни до самого світанку, немов вартовий на посту. А я всю ніч то компреси міняла, то водичкою напувала Марійку. І все думала, думала.

Про Григорія на селі різне говорили. Рік тому його дружина, Катерина, втопилася. Красива була дівка, дзвінка, як струмок. А він, як її не стало, наче скам’янів.

Ходив по землі, а не жив. Працював за трьох, дім в порядку тримав, дочку доглядав, а очі порожні, не живі. І ні слова, ні з ким. Вітається крізь зуби, й далі.

Злі язики чухали, ніби посварилися вони того дня на березі. Ніби він, хильнувши, слово зле сказав, ось вона в річку з горя і зробила крок. А він не зупинив.

З того часу, правда, краплі в рот не брав, але хіба ж це щось міняло? Провина – вона гірше за будь-яку біленьку душу цькує.

І дивилося все село на нього з донькою, як на «мужика з причепом». Тільки цей причіп був не дівчинкою, а бідою, яку він за собою всюди тягав.

На ранок Марійці полегшало, температура спала. Вона розплющила очі – чисті такі, волошкові, як у матері, – подивилася на мене, потім на батька, і знову губки затремтіли.

А Григорій підійшов, незграбно помацав її за руку і відсмикнув, ніби обпікся. Він боявся її, розумієте? У ній же вся його Катерина відбивалася, весь його біль.

Залишила я їх у себе ще на день. Наварила курячого бульйону, Марійку з ложечки годувала. Вона їла слухняно, мовчки. Вона взагалі майже не говорила від тієї самої трагедії.

Так, односкладно: «так», «ні». А батько з нею ще менше. Він їй суп наллє, хліба відріже – мовчки. Кіски заплете своїми величезними, загрубілими пальцями – і теж мовчки. І від цього їх мовчання в хаті, кажуть, повітря дзвеніло від туги.

Так і пішло. Марійка одужала, але я їх з поля зору не випускала. То пиріжками пригощу, то варення баночку занесу під приводом, що подіти нема куди. А сама дивлюсь, як вони мешкають.

Живуть, як дві чужі людини в одному будинку. Між ними стояла крижана стіна, і ніхто не знав, як її розтопити.

А весною приїхала до нас у село нова вчителька, Ольга Сергіївна з міста. Тиха, інтелігентна, з сумом в очах.

У неї, мабуть, теж своя якась історія за плечима була, не від доброго життя в нашу глушину їдуть. Стала вона в школі малечу розуму вчити, і Марійка в її клас потрапила.

І ось, знаєте, дорогі мої, як буває – промінчик сонця у темне царство пробивається. Ця Ольга одразу Марійку помітила, її мовчазний сум серцем відчула.

І стала потихеньку, по крапельці, відігрівати дівчинку. То книжку їй з картинками принесе, то кольорові олівці подарує. Після уроків залишить, казку почитає. І дівчинка потяглася до неї.

Коли я приходжу до школи тиск директорові поміряти, дивлюся – сидять вони в порожньому класі вдвох. Ольга читає, а Марійка притулилася до неї й слухає, завмерши. І на її обличчі такий спокій, така тиха радість, якої я давно не бачила.

Григорій спочатку на це вовком дивився. Прийде за донькою, побачить її з учителькою, і обличчя в нього кам’яніє.

Буркне: «Додому», – і за руку її тягне. Ользі ні «здрастуйте», ні «до побачення». Він у її доброті тільки жалість бачив, а жалість для нього була, гірша за ляпас.

Якось зіткнулися вони біля крамниці. Ольга з Марійкою вийшли, морозивом ласували. А Григорій назустріч. Побачив, насупився. Ольга йому посміхнулася світло:

– Григорію Івановичу, привіт. А я ось вашу доньку розпещую.

Він глянув на неї з-під лоба, вихопив у Марії з рук морозиво, кинув в урну.

– Не лізьте не у свою справу! Самі розберемося.

Дівчинка в сльози, а Ольга так і застигла, а в очах – і образа, і біль. Григорій розвернувся і попрямував геть, тягнучи за собою дочку, що ридає.

Серце моє на частини краялося, коли я це побачила. Ех, мужик, дурна твоя голова! Сам собі життя калічиш і дитині теж.

Увечері він прийшов до мене за корвалолом. “Серце, – каже, – тисне”. А я налила йому склянку, поставила перед ним і сіла навпроти.

– Це не серце в тебе тисне, Грицько. Це горе твоє душить тебе. Ти думаєш, мовчанням ти доньку бережеш? Ти її губиш потихеньку. Вона ж жива, їй слово лагідне потрібне, тепло.

– А ти її, як льодяник, за собою тягаєш. Кохання, – воно не в гарячому борщі, воно в очах, у дотику. А ти боїшся на неї поглянути, боїшся торкнутися. Відпусти свою Катерину, відпусти! Живим треба жити!

Він слухав, опустивши голову, і мовчав. Потім підняв на мене очі, а в них така мука вселенська, що мені дихати стало важко.

– Не можу я, Семенівно. Не можу…

І пішов. А я ще довго сиділа і дивилася йому вслід. Ось як, любі мої. Іноді простити іншого легше, ніж простити себе.

А потім трапився день, який усе перевернув. Був кінець травня, все цвіло, пахло черемхою та свіжою зеленню. Ольга знову залишилася з Марусею після уроків, вони сиділи на ґанку школи та малювали.

І Маруся намалювала малюнок. Будинок, сонце, поруч велика постать – тато. А поряд з татом – зафарбована чорним-чорним олівцем страшна пляма.

Ольга подивилася на цей малюнок, і, напевно, щось у ній обірвалося. Вона взяла Марусю за руку, і вони пішли до Сомових.

Я в цей час якраз повз їхній будинок йшла, хотіла дізнатися, чи не потрібно чого. Дивлюся, Ольга біля хвіртки стоїть, мнеться, не наважується увійти. А у дворі Григорій – пиляє дрова. Злісно так, з розлюченістю, тільки тріски летять.

Ольга таки наважилася. Увійшла у двір. Григорій пилку вимкнув, обернувся. Обличчя – темніше хмари.

– Я ж просив…

– Вибачте, – тихо сказала Ольга. – Я не до вас. Я просто Марусю привела. Але я хочу, щоб ви дещо знали.

І вона почала говорити. Говорила тихо, але кожне її слово, здавалося, чути було по всій вулиці. Вона розповіла йому про себе. Про те, як у неї був чоловік, якого вона любила більше за життя.

І як він не вижив в дорожній пригоді. Як вона після цього рік з дому не виходила, затуливши штори. Як лежала і дивилася в стелю, і хотіла лише одного – на той світ.

– Я теж звинувачувала себе, – її голос здригнувся. – Думала, якби я не відпустила його того дня, якби попросила залишитися… Я тонула в цьому горі, Григорію Івановичу. І мало не потонула.

– А потім одного разу я зрозуміла, що своїм горем я зраджую його пам’ять. Він любив життя. Він хотів, щоб я жила.

– І я змусила себе підвестися, змусила себе дихати. Заради нього. Заради пам’яті про наше кохання. Не можна жити з небіжчиками, коли поряд є живі, яким ти потрібний!

Григорій стояв, як громом уражений. Він слухав, і маска непробивності потихеньку сповзала з його обличчя. А потім він раптом затулив обличчя руками й затрясся. Не плакав, ні. Просто трясся своїм величезним тілом, і плечі його ходили ходуном.

– Це я винен, – прохрипів він крізь пальці. – Не сварилися ми… Сміялися ми того дня. Вона, як дівчисько, у річку полізла… вода крижана.

– Я кричав їй, а вона регоче. А потім… потім послизнулася на камені, головою вдарилася… Я пірнав, шукав її… а вона вже… Я її не вберіг! Не врятував!

У цей момент з хати на ґанок вийшла маленька Марійка. Вона, видно, все чула через відчинене вікно. Вона стояла і дивилася на батька. І в її очах не було страху. Була тільки нескінченна дитяча жалість та любов.

Вона підійшла до нього, обняла його сильні ноги своїми тонкими ручками й сказала так ясно й голосно, як я не чула від неї за весь рік:

– Тату. Не плач. Мама на хмаринці. Вона дивиться на нас. Вона не гнівається.

І тут Григорій звалився навколішки. Він обхопив свою доньку, притиснув до себе і заплакав. В голос, ридма, як дитина. І вона гладила його по колючій щоці, по волоссю і все повторювала:

– Не плач, татко, не плач.

А Ольга стояла поряд і теж плакала. Але то були вже зовсім інші сльози. Сльози, які змивають біль та очищають душу.

Минув час. Літо змінилося осінню, а потім знову настала весна. І у нашому Заріччі стало однією родиною більше. Не по паспорту, ні, а по-справжньому.

Сиджу я якось на своїй призьбі, сонечко припікає, бджоли у квітучій вишні гудуть. Дивлюся – йдуть дорогою, – Григорій, Ольга та Марійка.

Ідуть повільно, тримаються за руки. Маруся тепер щебече без зупинки, сміється, і сміх її, як дзвоник, розноситься по всій вулиці.

А Григорій… ви б його бачили! Це була зовсім інша людина. Плечі розправив, в очах світло з’явилося, – дивиться на Ольгу, на свою доньку, і посміхається.

Тією тихою, щасливою усмішкою, якою посміхаються люди, які знайшли свій скарб. Зрівнялися зі мною, зупинилися.

– Здрастуйте, Семенівно, – каже Григорій. І в голосі його стільки тепла, що можна від нього багаття палити.

Марійка підбігла, простягла мені букетик кульбаб.

– Це вам!

Я взяла квіти, а у самої очі на мокрому місці. Дивлюсь на них, і серце радіє. Відчепив він свій страшний причіп. Чи, може, йому допомогли відчепити. Кохання допомогло, і дитяче, і жіноче.

Вони пішли далі до річки. І я подумала, що тепер ця річка для них не місце пам’яті про горе, а просто річка. Де можна посидіти на березі, помовчати про щось своє, світле, і дивитися, як біжить вода, несучи з собою все погане.

А ви як вважаєте, любі мої, може людина сама, поодинці, вибратися з трясовини горя, чи їй обов’язково потрібний хтось, хто простягне руку?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!