– Це ж треба, таке щастя проґавив! – переймався колишній

Марія після появи другої дитини зрозуміла, що чоловіка від гулянок не втримати нічим. Валерій, як і його батько, виявився бабієм. Пішов до молодої кухарки, яку прислали в їхнє село.

Не хотіла вона їхати з міста, але там для неї роботи не знайшлося, гнали всюди. Шлях до серця чоловіка вона знайшла, а ось те, що в нього діти – не подумала, а сам він промовчав.

Коли їй про це сказали, то вже було пізно – вона була при надії. Марія саме народ ила другого. Плітки селом швидко розлетілися.

Валерій, зібравши дрібнички, переїхав до молодої. У їдальні вона готувала добре, смачно, а от удома… На роботі варити супи та смажити котлети треба було, а вдома – “на роботі готувати дістало”. Ось так.

Валерій терпів не довго, дочекався появи нагуляної дитини та зазбирався додому до Марії. Там дітей двоє, та й затишніше, не те що в кімнаті у молодої співмешканки.

А хто ж його там чекає? Приймуть, нагодують? А ось і ні. Виставила його Марія, а точніше – на поріг не пустила.

– Дітей можеш бачити, але не в моїй хаті.

Пішов Валентин до матері, а та потім на все село скандал улаштувала.

– Батька до дітей не пускають!

Марію брудом поливала, але село все знає. Про Марію слова поганого сказати не можна. Дітей виховувала, на чоловіків не дивилася. Надивилась уже на одного.
***
Якось в село приїхала сестра бабусі. Своєї бабусі у Марії вже не було, та й батьків теж. Тож вона була єдиною родичкою по лінії батька. Марія її бачила давно, але впізнала, та й фотографій було багато.

Схожа вона була на бабусю. Лідія Федоровна була високою, статною і красивою, якщо це можна сказати в такому віці.

Довге сиве волосся заплітала в косу та укладала навколо голови. Марія дивилася на неї та згадувала, скільки їй років.

– Думала мене нема давно? Вісімдесят два мені вже, не вісімнадцять, – пожартувала вона. – Красу в нас не забереш, рід такий, ти теж схожа на свою бабку, а отже, і на мене.

– Я старша за сестру на двадцять років була, а ось доля так розпорядилася. Нема її вже давно, а я жива. Приїхала її на цвинтарі відвідати, тебе побачити, на село подивитися. А якщо вийде, то й тут доживати.

– Ви виглядаєте набагато молодше.

– А ти взагалі молода. Чоловік де?

– Об’ївся груш. У розлученні ми.

– Зрозуміло. Горда значить. Як і я. Я теж свого вигнала, його вже давно немає, а я живу. Усіх пережила, рідні не лишилося, окрім тебе. Приймеш?

– Звісно.

– А назавжди приймеш?

– Живіть, нам веселіше буде. Діти навіть раді вашому приїзду.

– Можеш мене бабусею називати. Не ображаюся, бабця і є. Тільки онуків нема, бо дітей не було. А в тебе дівчата. Як звати?

– Ліда та Ліна. Лідія та Ангеліна.

Марія не розуміла, навіщо приїхала родичка. Вона пам’ятала, що та жила в Києві. Навіщо їхати в таку глушину зі столиці? Обдурили?

Нині старих обманюють. Ще і як дурять. Захворіла? Не схоже. Втекла від боргів? Не може бути. Не важливо, хай живе.

Жити з Лідією Федорівною полегшало. Якось непомітно вона почала допомагати з дітьми, по дому, на городі. Марія її не просила, та й не відмовлялася. Все само собою виходило.

Біля будинку зацвіли півонії, яких ніколи не бувало, розпустилися троянди. Лідія любила квіти. На вікні, колись непоказна герань, пишно зацвіла. Марія дивувалася, – столична бабуся й таке.

– Люблю квіти, – сказала Лідія Федорівна, – мабуть, і вони мене люблять. Я ж біолог. Знаю, коли та що потрібно зробити. Не дивуйся, я хоч стара, але освіта хороша.

– Бабуся, а ви ким працювали?

– Біологом і працювала, в університеті викладала.

– Нічого собі, а ми тут сидимо і нічого не знаємо.

– Ніколи не пізно розпочати. Я ж тільки після розлучення зайнялася улюбленою справою. І жила бідно, іноді й на хліб грошей не було, але вижила, а тепер не бідую. Для себе жила.

– Від чоловіків відбою не було, але багато хто з них хоче на чужому горбі в рай в’їхати. Я це рано зрозуміла, тому нікого не пускала у своє життя. Ось тільки дітей так і не змогла народ ити, не вийшло.

Лідія Федорівна прожила у Марії близько п’яти років. Пішла із життя тихо уві сні. Проблем від неї за життя не було.

Залишила бабуся Марії спадщину, все своє майно столичне – двокімнатну квартиру. Рахунок у банку веліла поділити між Лідою та Ліною, тільки не відразу, а коли життя зрозуміють. А якщо не зрозуміють, то все залишити до найкращих часів.
***
Марія із доньками переїхала в Київ. Спершу важко було, але рятували гроші бабусі. Марія продовжила освіту, працювала, доньки навчалися. Час минав, Ангеліна стала медиком, а Ліда – біологом.

Якось їх знайшов Валентин. Доньок давно не бачив. А доньки виросли, працюють, квартири в іпотеці. Марія одна живе у двокімнатній квартирі, зарплата, одяг, машина.

– Це ж треба, таке щастя проґавив!

А він у матері живе, яка постійно бурчить і вимагає грошей, догляду. А тут колишня піднялася без нього до неба.

Як вона це зробила? Дочки освічені, багаті. Як? Він навіть аліменти не платив. Марія подавала, але він не платив. Спеціально роботу знайшов, де у конверті платили.

Дочки не дуже батька прийняли, не захотіли його у своє життя впускати. Запропонували квиток купити у зворотному напрямку. А Марія, та зовсім не захотіла розмовляти, – чужий він їй.

Зовсім зіпсувалась без мужика. А виглядає! Валентину навіть здалося, що Марія молодшою ​​стала. Ну не молодшдою, але якось привабливішою.

З такою поруч стояти щастя, а якщо йти, – то взагалі більше нічого не треба. Тільки ось поряд стояти Марія з ним не збиралася.

Давно все прожите та забуте. Не забута лише Лідія Федорівна. А гроші Марія збирається віддати дочкам, вони вже дорослі, розумні, розберуться…

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!