– Цей брудний блохастик зробив калюжу на підлозі, я в неї наступила! Довелося викинути його! – Негайно поверни кошеня додому, на вулиці мороз, воно не виживе! – Закричав у слухавку Сергій і почув у відповідь: – Ага! Зараз! Розбіглася!

Знову грюкнули пружні двері, впустивши в під’їзд порцію колючого, холодного повітря. Кошеня здригнулося і вже притулилося до батареї опалення.

Вона являла собою два ряди тонких пластин, нанизаних на труби, якими циркулювала ледь тепла вода.

Між верхнім і нижнім рядами був простір, невеликий, але достатній, щоб там могло поміститися худе кошеня двох місяців від народження.

Його кволе тільце вбирало крихти тепла, що виходили від батареї. За метр від неї температура сягала до нуля, а на бетонних сходах уже не танув сніг, занесений взуттям мешканців під’їзду.

Кошеня не пам’ятало, як сюди потрапило. Випливали короткі уривки спогадів, де завжди був холод. Жахливий, що сковує тіло, безжально до болю щипаючи вушка і лапки, потім – до здеревіння та втрати чутливості.

Був спалах світла в темряві – це порив вітру прочинив двері в освітлений під’їзд, ненадовго, на секунду.

Але її вистачило, щоб він прошмигнув усередину, ризикуючи бути роздавленим дверима. Він не пам’ятав, як примудрився знайти єдино теплий предмет у під’їзді, як видерся на нього і забився між рядами пластин.

Холод повільно розтискав крижані пазурі з жалем, відпускаючи свою невдалу жертву. “Ще нічого не закінчилося, – хижо скалив зуби мороз.

Година-друга, прокинуться люди, виявлять непроханого гостя і віддадуть мені. Я швидко заберу ті крихти тепла, що ти встиг увібрати й перетворю тебе на крижану грудочку, вкриту вовною. Тільце твоє припорошу снігом, і ніхто про тебе не згадає!”

Кошеня розуміло марність боротьби за своє життя, але чіплялося за нього до останнього. Один за одним проходили повз люди, спускаючись сходами – хто на роботу, хто на навчання. У напівтемряві під’їзду ніхто не помічав малюка, і він сподівався, що й не помітять.

Слабке тепло від батареї зігріло змерзле нутро, і за справу взявся ще один одвічний ворог бездомних тварин – голод! Намагаючись вгамувати його, він намагався заснути – не вийшло.

Навіть мурчання не могло відвернути від хворобливих спазмів у животику. Треба було шукати їжу, і він наважився.

Обережно сповз із батареї, здригнувся від холоду бетонної підлоги й, стрибаючи зі сходинки на сходинку, почав підійматися сходами.

З-за дверей тягнуло смачним запахом їжі, але вона не для нього. Треба знайти щось, що можна прожувати, нехай це буде несмачно, нехай потім болітиме животик – головне, щоб у ньому щось було!

Відчинилися двері, чиясь рука виставила за поріг пакет зі сміттям і зникла. Забувши про обережність, кошеня кинулося до пакета, видерлося на нього і вхопило зубами те, що знайшло зверху.

Захрумтіли на дрібних зубах картопляні очищення. Смачно! Але почулися кроки, треба нести ноги!

Кошеня зістрибнуло з вершини пакета і не випускаючи видобуток, поспішило сходами вниз. Слідом за ним тяглася стрічка картопляної шкірки.

Сергій був щасливий, як може бути щаслива людина, якій несказанно пощастило у житті! Маючи безперечний талант з живопису, він якось зустрівся з послідовником творчості Йова Кондзелевича!

І той, маючи гостре око і чуйну душу, розгледів у молодому живописці задатки зберігача стародавнього мистецтва іконопису.

З того часу життя Сергія було наповнене змістом, великим змістом збереження та відновлення старовинних ікон.

Щодня він мчав працювати у майстерню, де схиляючись над чудесними творіннями древніх майстрів, старанно працював над їх відновленням.

Терпіння та працьовитість молодого реставратора, а також його безперечний талант, незабаром був помічений товаришами по службі.

Через деякий час досвідченіші колеги не гребували запитати у нього поради, відповідь його завжди вкладалася в канву:

– Не впевнений – не нашкодь, краще залиши, як є. Прийдуть нові часи, нові люди, з’являться нові технології, все відновлять нащадки.

– А поки що наше завдання – врятувати це диво від загибелі, зберегти все і відновити те, що можливо. Головне – не нашкодити!

Жив він у невеликій відомчій квартирі, майже всю зарплату витрачав на книги та альбоми з репродукціями, що тіснилися у книжковій шафі, на полицях, підвіконні та навіть на підлозі.

Абсолютно невибагливий до умов, він часто забував навіть про їжу. Чи міг він сподіватися, що на нього зверне увагу вона – Марина! Йому подобалося у ній все.

Красиві доглянуті руки, величезні сині очі, дивовижна постать. Особливо – червоні, пухкі губки. Можна, не відриваючись дивитися на них, захоплено дивуючись, як вони рухаються!

Він годинами дивився, як вона говорить, плавно жестикулюючи, то прикриваючи очі, то розплющуючи їх так, що здавалося ніби від помаху її вій віє вітром.

А голос! Немов прозорий весняний струмок дзюрчить між камінням, додаючи свіжості весняній природі.

Йому не треба було підтримувати розмову, та він і не наважувався вставити слово. Вгадуючи її інтонацію, достатньо було згідно кивати головою, або негативно крутити нею.

Сенс слів до нього не доходив, він дивився на неї, і його охоплювало захоплення! На що він сподівався, коли запропонував їй увійти до його оселі? Але на його радісний подив, вона взяла ключ і обіцяла бути завтра.

Вранці Сергій, збираючись на службу, нагріб повний пакет сміття, утрамбував його, зверху висипав лушпиння цибулі та картопляні очищення – відходи своєї вечірньої трапези.

Виставив пакет за двері – у тісному передпокої й так не розвернутися. Одягнув пальто, пов’язав шарф, взувся і вийшов, зачинивши двері на клямку.

Він прихопив пакет, щоб викинути його в контейнер. Спускаючись напівтемними сходами, побачив, як дрібне кошеня намагається втекти від нього, тягнучи східцями стрічку картопляної шкірки.

Усміхнувшись, Сергій пішов за ним. Кошеня забилося в кут і тремтячи, вчепилося у свою здобич. Грізно блискаючи очима і бурчачи, він зібрався битися за картопляне очищення, адже це – надія на життя!

– Не варто розводити сміття у під’їзді, – Сергій відібрав у малюка очищення.

Як жалібно й ображено нявкало кошеня! З якою безнадійною приреченістю глянули на Сергія його очі!

Уважно роздивившись його, Сергій зрозумів, що малюк балансує на межі життя і найближчі години вирішать його долю. Далі він не замислювався.

Підкоряючись своїм почуттям, він підхопив майже невагоме тільце і повернувся з ним у квартиру. Кошеня в страху забилося під стіл і спостерігало, як Сергій накладає в миску залишки вчорашньої смаженої картоплі з тушкованкою, ллє в блюдечко молочко.

– Вибач друже, запізнююся на автобус, – винно сказав Сергій. – Побудь поки один, звикни до квартири. Увечері познайомимося ближче.

Вдень, захоплений роботою, він ледь почув мелодію мобільного телефону. Дзвонила Марина, – вперше!

– Я в тебе вдома, – почув він. – Це не квартира, а ящик з книгами! Що за паршивець тинявся в тебе по кімнатах? Неприємний, брудний!

Тепер, коли він не бачив її, Сергія вже не відвертали очі та пухкі губки. Він уперше міг прислухатися до слів, і вони були йому неприємні.

– Що означає – блукав? – здивувався він. – Де він зараз?

– Цей брудний блохастик зробив калюжу на підлозі, я в неї наступила! Довелося викинути його!

– Негайно поверни кошеня додому, на вулиці мороз, воно не виживе! – Закричав у слухавку Сергій і почув у відповідь:

– Ага! Зараз! Розбіглася!

Чарівність випарувалася. Сергій слухав мову, аж ніяк не ідеалу жіночності – з ним говорила егоїстична, вересклива хабалка!

– Ключ залиш на столі. Двері зачини! – Жорстко сказав Сергій, та відключив мобільник.

Відпросившись із роботи, він викликав таксі й за кілька хвилин був біля будинку. Оглянувши сніг біля під’їзду, він побачив сліди крихітних котячих лапок.

Тварина, якщо і не замерзла, то, напевно, втратила віру в людей. Він підіймався сходами, роздумуючи, з чого почати пошуки малюка, коли побачив тремтячий хвостик, що стирчить з надр батареї опалення. Сергій сів, зазирнув у байдужі очі кошеняти й обережно взяв його на руки.

– Як же ти змерз! – прошепотів він. – Чи вистачить життя, щоб ти відігрівся? Чи зможеш колись повірити людям?

Буля затишно влаштувалась на поличці, на рівні очей господаря, що сидів за комп’ютером. Сергій уважно правив статтю, на яку давно чекали колеги – реставратори, у тому числі й закордонні.

Задумавшись над черговим формулюванням, він дивився на кішку, та підморгувала йому і підбадьорливо муркотіла.

– Мистецтвознавці, вечеряти! – долинув з кухні завзятий жіночий голос.

– Ходімо, – муркнула Булька, піднялася з лежанки й потяглася. – Господиня кличе.

– Закінчую, Машенько! – відгукнувся Сергій, поставив крапку та відкинувся на спинку стільця. – Все!

Підійшла Маша – молода жінка, володарка тієї справжньої, непомітної краси, поряд з якою завжди спокійно та затишно.

Вона обійняла Сергія зі спини й притулилася до нього. Кішка Буля потерлася об руку господині й лагідно замуркотіла.

– Давно хотіла спитати – чому ти назвав її Буля?

– Спочатку думав, що це – кіт. Назвав його Бульба, Буль – за любов до сирої картоплі. Потім виявилося, що це Буля.

– Вона досі любить сиру картоплю, – посміхнулася жінка. – І тебе…

Ось така  історія порятунку. Дякую, що є такі милосердні та небайдужі люди. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.