– Цілий тиждень жити із собакою в однокімнатній квартирі? Ні, дякую! Не треба їй такого щастя! Навіть за гроші. І взагалі – я ж знала, що так все і буде, попереджала …

– Що сталося, синку? – Сонним голосом запитала Людмила Сергіївна. – Ти дивився на годинник? Я вже спала взагалі.

– Мамо, вибач, що розбудив! Просто справа дуже термінова.

– Ну, хто б сумнівався. Давай викладай, що там у тебе ще за справа, – навмисне голосно зітхнула Людмила Сергіївна.

Коли о пів на дванадцяту ночі Людмилі Сергіївні зателефонував син, вона відразу зрозуміла, що той її про щось проситиме. Або гроші терміново знадобилися, або ще щось.

Але точно щось потрібне. Андрій давно вже не дзвонив їй просто так, а вже в такий час – поготів. Власне, як Людмила Сергіївна думала, так воно й сталося.

Протягом наступних двох хвилин син розповідав матері про те, що йому зателефонував начальник, що завтра з самого ранку треба терміново їхати у відрядження, і що йому нема куди подіти Пончика.

– А я тобі казала, синку, що не треба було заводити собаку. Попереджала ж…

– Мамо, я цього цуценя не заводив.

– А що ти тоді зробив? – здивовано спитала Людмила Сергіївна. – Треба називати речі своїми іменами.

– Я просто забрав його до себе додому, щоб він не загинув на вулиці. І взагалі: зараз це не має жодного значення. Краще скажи, ти зможеш доглядати Пончика, поки мене не буде в місті? Лише один тиждень.

– Що? – Людмила Сергіївна аж задихатися почала від обурення. – Доглянути твого Пончика?!

А сама подумала:

– Цілий тиждень жити із собакою в однокімнатній квартирі? Ні, дякую! Не треба їй такого щастя! Навіть за гроші. І взагалі – я ж знала, що так все і буде, попереджала …

Людмила Сергіївна справді попереджала сина, що рано чи пізно з цуценям виникнуть непередбачені складнощі, які він не зможе вирішити самостійно, і тому радила йому одразу віддати собаку комусь іншому.

Ну чи, на крайній випадок, віднести туди, де взяв. Може, це й не правильно, проте чесно стосовно цуценяти. Навіщо давати йому хибну надію?

І що ви думаєте? Андрій навіть слухати нічого не став. Як завжди – все зробив по-своєму… І ще звинуватив матір у черствості. Тільки подумати!

Не можна сказати, що Людмила Сергіївна була затятим противником собак та котів. Ні. Просто вона розуміла, що будь-яка тварина – це не просто «мусі-пусі, милий мій…».

Це насамперед відповідальність. І відповідальність велика. До того ж для тварини потрібні певні умови.

Одна справа, коли ти живеш, наприклад, у селі, або в тебе є приватна оселя з великою прибудинковою ділянкою, де собака чи кішка може гуляти, скільки їй влізе.

А зовсім інша – ділити з твариною міську квартиру, в якій і так мало місця. А якщо квартира орендована? Про це мало хто думає, а потім…

…потім із твариною можуть виникнути проблеми, які треба буде вирішувати.

А чи захочеться власнику собаки, чи кішки це робити?.. Чи не простіше буде просто позбутися вихованця?

Власне, після однієї з таких філософських розмов, коли Людмила Сергіївна намагалася вкотре напоумити свого легковажного сина, Андрій, посилаючись на зайнятість, почав дзвонити їй набагато рідше, ніж раніше.

Образився, чи розумієте…

А тут на тобі: дзвонить посеред ночі, як ні в чому не було, і просить за Пончиком своїм доглянути.

– Щас, розбіглася! – думала Людмила Сергіївна, притискаючи телефон до вуха. – Та з цим Пончиком мене першого ж дня на швидкій до лікарні відвезуть. Ні-ні, не треба мені такого щастя. За жодні гроші не погоджуся на це! – думала вона.

– Мамо, ти мене чуєш? Чого ти мовчиш? Скажи просто – зможеш чи ні? Якщо ні, то я іншого когось попрошу.

Людмила Сергіївна справді мовчала. Думала, що відповісти синові.

І поки думала, згадала раптом, як її стара подруга, з якою вона випадково зустрілася в продуктовому магазині, розповідала їй у сльозах свою невеселу історію. І починалася ця історія так само – зі звичайного прохання.

Якщо коротенько, то син подруги привіз їй молоде кошеня, яке пару місяців тому подарував своїй дівчині, і попросив кілька днів доглянути його.

Він там ніби з дівчиною на іншу квартиру переїжджав, і тому ніколи їм було кошеням займатися. Не відчувши ніякої каверзи, подруга з радістю погодилася допомогти своєму синові.

І ось – досі доглядає за цим кошеням. Точніше – вже за котом. Адже вже пів року минуло… Причому її син забирати тварину назад не збирається.

А в неї рука не підіймається кота викинути. Хоча з появою Тимофія клопоту в неї помітно побільшало. Адже подруга на одну пенсію живе. А пенсія невелика. Ось така історія.

Власне, і Людмила Сергіївна також зараз на пенсії. І що ж це виходить? Невже те саме?

– Синку, скажи чесно. Ти хочеш просто збагрити мені свого Пончика, бо він тобі набрид? Я вгадала?

– Мамо, ну що за дурниці? Ні, звісно! Я свого Пончика дуже люблю, і нікому не віддам. Тому й прошу тебе тільки доглянути його. Лише тиждень. Врятуєш? Мені просто більше нема до кого звернутися.

– Гаразд, – зітхнула Людмила Сергіївна. – Але врахуй, якщо за тиждень ти не забереш свого цуценяти, я залишу його на вулиці. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів-зрозумів. Дякую, мамуль. Ти найкраща. Я завтра з ранку заїду до тебе: привезу Пончика, повідець і корм.

Чому Людмила Сергіївна не змогла відмовити, як хотіла з самого початку, вона й сама до ладу не розуміла. Але не тому, що їй стало шкода цього Пончика. Напевно, їй просто було шкода сина.

Вона, як уявила, що її Андрійко зараз до ранку дзвонитиме всім своїм друзям і знайомим, щоб прилаштувати на час своє цуценя.

Напевно, не виспиться, як слід, перед далекою дорогою, або, не дай Боже – запізниться на потяг і отримає догану від начальства … Ні-ні, вона не хотіла всього цього.

Ось тому Людмила Сергіївна і вирішила, що нехай краще вона сама трохи помучиться, але синові таки допоможе. Вона ж мама, зрештою.

А мами заради своїх дітей на все готові. Навіть доглядати цілий тиждень невгамовне цуценя…

…На новому місці Пончику дуже сподобалося – тут стільки ще незвіданих кутів! А ці капці у передпокої – так і хочеться накинутися на них і гризти, гризти, гризти…

Загалом, як тільки господар зник за дверима, цуценя відразу взялося займатися дослідницькою діяльністю, бігаючи по всій квартирі, як пригорілий.

– Пончик! Ну що за неслухняний собака! – гнівно кричала Людмила Сергіївна. – Я ж тобі лежанку зробила у передпокої. Іди сюди, кому говорю! Ось тут твоє місце!

Щоразу, коли Людмила Сергіївна щось кричала йому, він зупинявся, повертав голову, слухав уважно, а потім продовжував займатись тим, чим і займався. “Ну точно, як мій Андрій!” – хитала головою господиня квартири.

А потім вона продовжила прибирати в безпечне місце те, що воно могло зіпсувати. Взуття, ясна річ, Людмила Сергіївна теж прибрала від гріха подалі, як то кажуть.

Як вона і припускала, знайомство з цуценям не доставило їй жодного задоволення. Хоча…

…Знаєте, після того, як не стало її чоловіка Василя, у квартирі ось уже кілька років така тиша стояла, що часом Людмила Сергіївна навіть сама з собою розмовляла, щоб не збожеволіти.

А зараз уперше за довгий час у квартирі такий шум і гамір, що скоро, напевно, сусіди прийдуть, щоб дізнатися, що тут таке діється.

І справді – по обіді до Людмили Сергіївни зазирнула Марія Семенівна, сусідка знизу.

– Людочко, у тебе щось трапилося, чи ти на старості років вирішила спортом зайнятися? З ранку тільки й чую, як ти бігаєш по всій квартирі.

– Сталося, Марійко… Син ось за цуценям своїм попросив доглянути. Ось воно і гасає туди-сюди. Ніяк не вгамується.

У той самий момент повз передпокій у бік кухні промайнув якийсь невідомий об’єкт.

– Це воно, чи що? – Усміхнулася сусідка.

– Воно, – кивнула у відповідь Людмила Сергіївна. – Ти випадково не знаєш, собаки взагалі втомлюються колись?

– Втомлюються. Але для цього з ними на вулиці треба гуляти. Ти пішла б вигуляла його. Тим більше, що погода хороша.

– Так, видно, доведеться. Хоча син казав, що вигулювати його не обов’язково. Хоча повідець таки залишив.

На вулиці Людмила Сергіївна, сама того не бажаючи, згадала молодість. У тому сенсі, що Пончик примудрився «зіскочити» з повідця і продовжував гасати, як пригорілий – тільки тепер по всьому подвір’ю.

А Людмила Сергіївна всі три години, що вони були на вулиці, намагалася його зловити. Додому вона прийшла втомлена і звалилася без задніх ніг. Втім, Пончик теж нарешті набігався.

Лежить ось тепер на лежанці, яку Людмила Сергіївна намостила йому, і відпочиває. Тільки лапи здригаються уві сні.

– От невгамовне створіння, навіть коли спить, продовжує бігати… – посміхнулася Людмила Сергіївна, спостерігаючи за цуценям.

Причому вона не збиралася посміхатися. Навпаки, вона мала стільки претензій до цього малюка. Але якось само собою вийшло.

Тиждень пролетів непомітно. І якщо в перший день спільного життя з Пончиком Людмила Сергіївна була впевнена, що час триватиме нестерпно довго, то вже на шостий день їй навіть шкода було розлучатися зі своїм новим другом.

Не дивуйтеся – вона справді потоваришувала з ним. От ніколи б Людмила Сергіївна не подумала, що з нею таке станеться.

Але цей короткий час з Пончиком перевернуло її життя з ніг на голову.

Це були шість днів неймовірного захоплення, гнівних криків, та зовсім іншого відчуття світу та себе в ньому.

Якщо раніше Людмила Сергіївна більшу частину часу хмурилася і нудьгувала, згадуючи безповоротно минулі роки, які вона провела разом із коханим чоловіком, то зараз нудьгувати в неї просто не було ні часу, ні бажання.

Її життя, як би банально це не прозвучало – раптом заграло зовсім особливими фарбами.

– Ну, Пончик! Що ж ти зі мною робиш? – голосно сміялася Людмила Сергіївна, намагаючись не випустити повідець з рук, коли песик погнався за повітряною кулькою, яку «втратила» маленька дівчинка.

Загалом, вона дуже весело провела час. І подумки вже неодноразово дякував синові за те, що він попросив її доглянути Пончика.

Так, він погриз її улюблені шпалери в спальні, правда, тільки в тих місцях, де їх давно вже треба було підклеїти, а у Людмили Сергіївни всі руки ніяк не доходили.

Погриз її улюблений килимок біля вхідних дверей, але тільки тому, що Людмила Сергіївна у сусідки знизу затрималася аж на дві з половиною години.

До речі, килимок тепер виглядав дуже смішно: раніше він був суворо прямокутної форми, а тепер краї у нього ажурні.

Людмила Сергіївна навіть вирішила для себе, що не викидатиме його. Їй так більше подобається.

Одним словом, як би Пончик не шкодив, вона жодного разу не лаяла його за це, і анітрохи не засмучувалася з цього приводу.

Єдиний раз, коли вона по-справжньому засмутилася – це коли приїхав Андрій, щоб забрати Пончика.

Причому, щоб ви розуміли, вона, як могла, відтягувала цей момент:

– Коли ти приїжджаєш? Завтра ввечері? – перепитала Людмила Сергіївна.

– Так, мамо. Завтра увечері вже приїду. Як і обіцяв. Напевно, з вокзалу спочатку до тебе заїду, щоб Пончика забрати, а потім уже додому, і відпочиватиму.

– Та навіщо одразу до мене? Ти краще з вокзалу їдь прямо додому. Відпочинь з дороги, приведи себе в порядок. А я за Пончиком догляну ще. Мені не складно.

– Ти це серйозно зараз? – здивувався Андрій.

– Звісно.

– А хтось казав мені, що якщо я за тиждень його не заберу, то він опиниться на вулиці. Чи здалося мені?

– Здалося, синку, – усміхнулася мама.

Загалом, Людмила Сергіївна, як могла, відтягувала момент розставання з Пончиком, але він все одно настав.

Вона, якщо чесно, навіть відчула ревнощі, побачивши радість Пончика від зустрічі з господарем.
І коли вони поїхали, у її однокімнатній квартирі знову стало тихо. І пусто…

Вночі Людмила Сергіївна за звичкою кілька разів вставала з ліжка і йшла до передпокою, щоб перевірити, як там Пончик.

А вранці вона все чекала, коли він підбіжить до дверей спальної кімнати та буде тихенько скиглити і дряпати двері кігтями, запрошуючи Людмилу Сергіївну на сніданок.

Ось тільки тепер нічого цього не було. Ніхто не лежав на лежанці в передпокої, і не дряпав двері вранці.

Залишилися лише приємні спогади, які вона дбайливо зберігала у своєму серці.

– Можливо, колись теж заведу собі собачку – думала Людмила Сергіївна. Правда, вона не була впевнена, що зможе знайти такого ж, як Пончик.

Але доля вирішила інакше.

Через кілька днів, коли Людмила Сергіївна поверталася з магазину, вона побачила маленьке тремтяче цуценя, яке діти навіщось закидали сніжками.

А воно навіть не намагалося ухилитися. І щось здригнулося на той момент у її серці. А в душі… У душі почала зростати хвиля обурення.

– Що ж ви творите! Припиніть негайно! – закричала Людмила Сергіївна на підлітків.

– Це наше цуценя, – крикнув їй один із хлопців. – Що хочемо, те з ним і робимо. Ми його знайшли у покинутому гаражі та принесли сюди.

– Хіба ви не бачите, що йому боляче? Навіщо знущатися з нещасної тварини? Ану марш звідси, доки я батькам вашим не розповіла, чим ви займаєтеся на вулиці!

Людмила Сергіївна так нахмурила брови, що підлітки розбіглися хто куди.

Тільки це налякане і тремтяче від холоду цуценя залишилося сидіти на тому самому місці, де й сиділо – йому не було куди бігти.

– Іди сюди, мій хороший, – звернулася Людмила Сергіївна до малюка. – Дивись, що в мене є. Ковбаска. Хочеш ковбаску? Смачна.

Цуценя спочатку боялося підходити до жінки, але цей запах… Загалом, він не зміг стриматися, і підійшов.

А потім воно стало їсти частування прямо з рук Людмили Сергіївни, радісно виляючи при цьому хвостиком.

Коли песик усе з’їв, вона спритно підхопила його однією рукою, притиснула до себе і попрямувала додому.

А поки йшла згадувала, як вона обурювалася, коли син просив її доглянути Пончика.

“Та ні за які гроші я не погоджуся на це” … Ага! Як би не так! Вона зараз, навпаки, готова була віддати все, що вона мала в гаманці, тим підліткам, щоб вони віддали їй цуценя.

І вже через деякий час у її однокімнатній квартирі знову стало галасливо.

А з її обличчя знову не сходила посмішка. Людмила Сергіївна знову відчула себе по-справжньому щасливою. А як інакше?

Адже в цій маленькій кудлатій істоті, яку вона принесла додому з вулиці, чудово вміщалися безумовна любов, беззаперечна відданість і нескінченна радість.

І це, не кажучи вже про те, що Віллі став для Людмили Сергіївни тією самою «пігулкою» від самотності та туги, які долали її останнім часом.

А ще… Людмила Сергіївна почала частіше гуляти зі своїм сином. Вона сама запропонувала йому це.

А Андрій не став відмовлятися. І, знаєте, він довго сміявся, коли побачив матір із цуценям на руках.

Вони щодня зустрічалися в парку неподалік її будинку, довго сиділи на лавці, розмовляли про все на світі, в тому числі і про собак, і радісно посміхалися, спостерігаючи за тим, як Пончик і Віллі гасають асфальтованою доріжкою один за одним.

Напевно, це і є щастя. Те саме, яке не купиш ні за які гроші. Щастя, яке можна лише знайти…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!