Ціна красивого життя…

– Бабусю, ну ти чого? Він навіть у кафе не може замовити нічого, крім чаю! – Віра закотила очі, демонстративно крутячи біля скроні. – Соромно з ним у люди виходити. Сидить, мовчить, ніби язик проковтнув.

– Вірко, ти себе чуєш? – сплеснула руками бабуся, Клавдія Семенівна. – Він дітей в лікарні виходжує, руками золотими все у хаті робить, тихий, надійний. Про такого тільки мріяти!

– Ой, та гаразд! “Золото” знайшлося, – пирхнула Віра й уткнулася в телефон.

Вона виросла у невеликому містечку, але завжди мріяла про великий світ. Мати пішла із життя рано, залишивши її з восьмирічним братом Пашкою під опікою бабусі.

Та, хоч і бурчала постійно, що на старості років «нахлібників» отримала, але дисципліну прищепила жорстку: навчання, робота по дому, жодних гулянок.

– Ганна, дочка моя, завжди за крайності хапалася! – скаржилася бабуся сусідці. – Ув’язалася за цим пройдисвітом, народ ила двох і пішла із життя. А мені тепер висьорбуй!

Віра вивчилася на бухгалтера, влаштувалася на місцевий хлібозавод, брата прилаштувала – одружила з розбитною тіткою з кіоском. Бабуся, як тільки відчула, що справа зроблена, тихо пішла з життя від серцевого нападу.

Віра залишилася сама. Продавши будинок бабусі та поділивши гроші з братом, вона купила собі однокімнатну квартиру і раптом з жахом усвідомила, що їй двадцять вісім, а життя минає.

– Віро, чого ти шукаєш принца на білому коні? – вичитувала її подруга Наташка. – Он Сергій з третього поверху на тебе облизується. Чоловік видний, у таксі гроші заробляє.

– Цей пес? Та в нього дівки через день міняються! З ним тільки дітей народ жувати та й то – аліменти потім витрясати.

Але Сергій був наполегливий, Віра здалася, а за два місяці зрозуміла, що в положенні. Почувши цю новину, Сергій навіть не моргнув.

– Чуєш, Віро, ти це… не ображайся. Я для сім’ї не створений. І мамка з батьком не схвалять, – випалив він і того ж місяця змотався до сусіднього обласного центру.

Віра сердилась, але гордість не дозволила їй бігати за ним. Сина вона народ ила і назвала Єгором. Жили важко, але часто заходив дільничний педіатр, питав про здоров’я хлопчика.

Звали його Олексієм. Тихий, в окулярах, сором’язливий. Віра на таких уваги не звертала, доки на роботі не з’явилася нова співробітниця Зінаїда.

– Слухай, Віро, – по-змовницьки шепотіла Зіна, – у мене через дорогу сусіди. Мати – просто свята, лікарка в поліклініці.

– І син Льоша, теж лікар, дитячий. Сором’язливий, правда, але чоловік – золото. Ручки звідки треба ростуть. І дітей любить.

– Зін, та він же тихоня, дивитися нема на що, – відмахнулася Віра.

– Недолуга ти. Скромний просто. А ти вся з себе видна, вам би сам бог велів.

Зіна спритно підлаштувала зустріч: попросила Олексія полагодити кран на кухні, а Віра якраз зайшла в гості.

Льоша, побачивши її, почервонів до коріння волосся, але кран полагодив швидко і спритно. Віра, дивлячись на його незграбні спроби підтримати розмову, раптом відчула розчулення.

За пів року вони одружилися. Олексій з Єгором знайшов спільну мову миттєво, наче чекав усе життя, коли можна буде з хлопчиком машинки збирати. А коли з’явилася спільна дочка Мілана, він світився від щастя.

Але Вірі чогось не вистачало. Льоша працював на півтори ставки, але додому приносив небагато, відмовлявся від платних консультацій вдома, мотивуючи це тим, що хоче бути із сім’єю. В однокімнатній квартирі стало тісно.

– Олексію, ти обіцяв! – кип’ятилася Віра, грюкнувши каструлею. – Ти казав, іпотеку візьмемо, коли з’явиться Мілана! А самі у твоєї матері прохідний двір влаштували!

– Віро, ну не можу я на двох роботах орати, я дітей не побачу, – винно, але твердо відповів Льоша. – Твою квартиру продамо, мамину продамо – купимо велику.

– Вічно ти шукаєш легкі шляхи!

Сварки ставали дедалі жорсткішими. Олексій, який ніколи не підвищував голосу, почав йти до матері на кілька днів. Першою не витримала свекруха, Таїсія Петрівна.

– Віро, дочко, – лагідно почала вона. – Ми вирішили. Продаємо твою квартиру та мою, беремо іпотеку на двокімнатну в хорошому районі. Я допоможу платити, Льоша ремонтуватиме. Досить собачитися.

Зробили. Олексій в’їхав у квартиру і рік робив там ремонт своїми руками, приходячи з роботи й падаючи з ніг. Віра тільки підганяла:

– Швидше! Коли вже заживемо по-людськи?

Коли Мілана пішла до школи, іпотеку майже виплатили, але Віра продовжувала пиляти чоловіка. Її дратували його спокій, відсутність амбіцій, не бажання пробиватися в люди.

Вона потоваришувала в соцмережах із бізнесменом зі столиці, Максимом – жвавим, впевненим, який писав їй про спільну справу та гарне життя.

– Ти не розумієш! – кричала вона на Наталку, коли та заступилася за Олексія. – Він нікчемний! З ним і в гості не сходиш, напої не вживає, сидить, як сич!

– Ти недолуга, Вірко! – гаркнула Наталка. – За такого душу дияволові можна продати!

– От і продавай, як хочеш!

Незабаром Віра оголосила чоловікові, що їде на заробітки в Київ. Дітей залишає йому.

– Ти впевнена? – спитав Льоша, і в його очах уперше майнула сталь.

– Ще і як!

Вона не сказала, що їде до Максима. Діти, на її подив, істерик не закотили. Єгор лише знизав плечима:

– Бувай, мамо.

В столиці все пішло порохом. Максим, який виявився банальним аферистом, прогуляв її заощадження і зник за місяць. Робота, яку він обіцяв, виявилася міфом.

Віра влізла в борги, винайняла кімнату в гуртожитку, влаштувалася прибиральницею в торговий центр. Гроші додому відправляти припинила. Льоша мовчав у слухавку, тільки зітхав.

Через рік, у черговій розмові, Єгор обмовився:

– А тітка Поліна сьогодні пиріг із капустою спекла.

– Яка ще Поліна? – похолола Віра.

– Татова подруга. Вона добра. Ми з нею уроки робимо.

Віра задихнулася від люті. Подзвонила Олексію, але той спокійно відповів:

– Так, Поліна – моя колега, логопед. Ми зустрічаємось. Вона часто буває у нас. А що тебе не влаштовує?

– Ти моїх дітей до неї водиш?!

– Твоїх? – Льоша посміхнувся. – Ти вже два роки їх не бачила! Ми зараз у мами живемо, а іпотечну двійку здаємо – так легше платити. І Поліна відмінно з ними ладнає.

Віра в сказі подзвонила Наталці:

– Ти знала?

– Знала, – спокійно відповіла та. – Заходила до Єгора на день народження. Думала тобі сказати, та побоялася.

– Ти б одразу рвонула скандалити, а я хотіла спочатку сама подивитися, що за жінка. Вони всі щасливі, Віро. Справді.

– Ти мені не подруга! Дай телефон цієї Поліни!

– Не дам. Вона не винна.

Свекруха на прохання дати телефон відповіла сухо:

– Віро, не лізь. Якщо почнеш скандалити, ми подамо на позбавлення батьківських прав. Тобі це треба?

Віра кинула слухавку, ридаючи в подушку своєї обшарпаної кімнати. Все звалилося. Максим кинув, кредитори дзвонять, діти її забули.

А наступного ранку надійшло повідомлення від Наталки. Всього одна фотографія: Єгор та Мілана на шкільній лінійці.

Мілана у формі, із величезними бантами, Єгор тримає її за руку. Підпис: «Сумують. Особливо Мілана. Усе запитує, коли мати приїде».

Віра дивилася на фотографію і не впізнавала своїх дітей, вони виросли без неї. Мілана в цих безглуздих бантах була такою дорослою, такою чужою…

Віра притиснула телефон до грудей і розплакалася. А коли сльози скінчилися, всередині раптом стало тихо та порожньо. І в цій тиші вона вперше зрозуміла: або вона щось змінює прямо зараз, або втрачає їх назавжди.

Вона втерла обличчя, дістала аркуш паперу та написала план. Перше – погасити борги. Друге – знайти нормальну роботу. Третє – повернутися.

Вона перестала шкодувати себе. Влаштувалася на дві роботи: вдень – адміністратором у готель, увечері – на вахту до кол-центру.

За пів року розплатилася з боргами. Через рік отримала підвищення до старшого адміністратора, винайняла пристойну квартиру.

Вона багато читала з психології, ходила до психолога і почала розуміти, що вона сама винна у своєму нещасті.

Льоша не був слабким – він був надійним. Він не вживав напої не тому, що «нудний», а тому, що був цільною особистістю. Віра написала йому довгого листа. Без істерик, без вимог. Просто вибачилася.

Відповідь надійшла за тиждень. Коротка: «Приїжджай. Поговоримо».

Вона приїхала. Єгор, побачивши її, спочатку відсахнувся, але потім кинувся на шию. Мілана довго дивилася з пересторогою, але Віра не форсувала.

Вона щодня гуляла з ними, возила в парк, допомагала з уроками. Льоша дивився збоку. Поліна, дізнавшись про ситуацію, повелася благородно.

Їй було боляче, вона встигла прив’язатися і до Олексія, і до дітей. Але, побачивши, як Віра змінюється, як горять очі дітей поруч із рідною матір’ю, вона ухвалила доросле рішення.

– Льошо, я йду, – сказала вона йому тихо, але твердо. – Дітям потрібна мати. А ти розберешся.

Через пів року Віра запропонувала:

-Льошо, я не прошу повернутися до мене, як до дружини. Але дозволь мені бути матір’ю моїм дітям. Я переїду сюди, винайму квартиру, влаштуюся на роботу. Я хочу все виправити.

Він довго мовчав, потім кивнув:

– Я бачу, що ти змінилася. Не словами, а справами. Спробуймо. Заради дітей.

Вона звільнилася в столиці, повернулася до рідного міста, влаштувалася бухгалтером у велику фірму. Діти залишилися з Олексієм, але бачили її щодня. Через рік Льоша сам запропонував з’їхатися. Віра розплакалася.

– Я не заслужила, – прошепотіла вона.

– Кожен заслуговує на другий шанс, – відповів він. – Якщо людина готова змінюватись.

Їхня нова сім’я будувалася повільно, на руїнах старої віри та образ. Але тепер Віра знала ціну тихого щастя. Вона більше не рвалася до столиці, не шукала пригод.

Вона дивилася, як Олексій справляється з дітьми, лагодить кран на кухні, і посміхалася. А він, упіймавши її погляд, зніяковіло відводив очі та посміхався у відповідь.

І в цьому мовчанні було більше щастя, ніж у всіх її колишніх мріях про гарне життя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Як вам вчинок матері? Підтримайте автора вподобайками!