Ціна зради…

– Ганнусю, не хвилюйся, я скоро буду… – Рома завмер з телефоном біля вуха. Кіра стояла у дверях спальні, і по її обличчю він зрозумів – почула.

– Я передзвоню, – швидко кинув він у слухавку і скинув виклик.

– Ганнуся? – Кіра говорила тихо, але в голосі дзвеніла сталь. – Це хто?

– Колега. По роботі дзвонила.

– У суботу? О дев’ятій вечора?

– Терміновий проєкт. В понеділок здача.

Кіра підійшла ближче. Від чоловіка пахло чужими духами – солодкими, нудотними. Не її!

– Ромо, де ти був?

– У гаражі із Серьогою. Машину лагодили.

– Чому від тебе духами пахне?

– Якими духами? – Він відступив на крок. – Мабуть, у крамниці хтось поряд пройшов.

Кіра дивилася на чоловіка, з яким прожила сім років. Дивилася і не впізнавала. Очі бігають, руки нервово смикають телефон.

– Покажи листування.

– Що? Кіро, ти з глузду з’їхала? Яке листування?

– З твоєю Ганнусею. Колегою.

– Та немає жодного листування! І взагалі, відколи ти мій телефон перевіряєш?

Він сунув телефон у кишеню, пройшов повз дружину на кухню. Кіра пішла слідом.

– Ромо, що відбувається? Останній місяць ти сам не свій. То затримуєшся, то до Сергія у гараж щовихідних. Тепер ось Ганнуся…

– Нічого не відбувається! Просто втомився я від твоїх підозр!

– Від моїх підозр? Я тебе в чомусь підозрювала раніше?

Рома налив води, випив одним махом. Поставив склянку з гуркотом.

– Слухай, давай не сваритимемося. Я справді втомився. Давай спати ляжемо, завтра поговоримо.

Але Кіра не рухалася з місця.

– Ганна – це твоя колишня? Та сама?

Рома смикнувся, як від удару.

– З чого ти взяла?

– Ти її так само називав. Ганнуся. Я пам’ятаю.

– Кіро, припини. Це інша Ганна.

– Не бреши мені!

Вони стояли один навпроти одного. Сім років шлюбу, і як чужі.

– Гаразд, – Рома здався. – Так, ми зустрічалися кілька разів. Чисто по-дружньому. Вона повернулася в місто, зателефонувала. Ну, зустрілися, каву попили. Що такого?

– Що такого? Ти мені збрехав! Сказав, що у гаражі був!

– Бо знав – ти почнеш психувати!

– А духи? Звідки парфуми?

– Обіймалися на прощання. Все!

Кіра відчула, як земля йде з-під ніг. Обіймалися. З колишньою. Тією, через яку він мало не занапастився колись.

– Іди у вітальню. Спи на дивані.

– Кіро…

– Іди!

Ніч Кіра не спала. Лежала, дивилася в стелю. В голові крутились останні тижні. Дивні затримки. Нова сорочка, яку він “давно купив, просто не носив”. Запах чужих парфумів на куртці.

Вранці вона встала раніше за Рому. Зварила каву, сіла за стіл. Чекала.

Він вийшов пом’ятий, винний.

– Кіро, поговорімо нормально.

– Давай. Скільки разів ви зустрічалися?

– Три чи чотири.

– Де?

– У кафе. Одного разу вона заїжджала…

– Куди заїжджала? – Кіра похолола.

– Сюди. Але ж ти була на роботі! Вона просто кави випила та пішла.

– Вона була у нашій квартирі?

– Кіро, нічого не було! Ми просто розмовляли!

– Про що?

– Про життя. Вона розлучилася, переживає. Потрібна була підтримка.

– І ти вирішив підтримати колишню? У нашій квартирі? На нашій кухні?

– Не лише на кухні…

Кіра різко підвела голову. Рома зрозумів, що сказав зайве.

– Де ще?

– Кіро…

– Де вона ще була?

– У спальні. Але ми просто розмовляли! Вона плакала, я заспокоював. Все!

– У нашій спальні. На нашому ліжку.

– Ми просто сиділи! Нічого не було!

Кіра встала. В очах стояли сльози, але вона не дала їм пролитися.

– Знаєш, як це називається? Емоційна зрада. Ти привів колишню до нашої оселі. До нашої спальні. Втішав її на нашому ліжку.

– Але ж ми не спали!

– А яка різниця? Ти зрадив мою довіру. Наш дім. Нашу сім’ю.

– Кіро, вибач. Я дурень. Не думав, що…

– Що я дізнаюся?

– Що тобі буде боляче?

Вона засміялася. Гірко, зло.

– Серьога знає?

– Що?

– Твій друг Серьога. У гаражі якого ти нібито пропадав. Він знає про Аню?

Рома мовчав. Відповідь була очевидною.

– Значить, і він брехав мені. Прикривав тебе.

– Кіро, що мені зробити? Як загладити?

Вона довго дивилася на нього. Потім сказала:

– Хочеш загладити? Купи мені машину.

– Що? Машину?

– Так. Яку я хотіла. БМВ. Пам’ятаєш, що ми дивилися?

– Кіро, це ж шалені гроші…

– Твоя зрада – це шалений біль. То що?

Рома замислився. Машина коштувала понад мільйон. Всі їх заощадження та кредит на додачу.

– Якщо я куплю, ти пробачиш?

– Так.

– І ми забудемо про це?

– Забудемо.

Він кивнув:

– Добре. Завтра поїдемо в салон.

Через два дні біла БМВ стояла біля під’їзду. Рома підписав кредитний договір, віддав усі накопичення. Але на обличчі була усмішка – Кіра вибачила. Криза минула.

Увечері він повернувся з роботи в піднесеному настрої. З квітами, з ігристим.

– Кіро, я вдома! Відзначімо наше примирення!

Тиша. Він пройшов до спальні. На ліжку лежала записка.

“Ромо, я їду. Назавжди. Машину забираю – це компенсація моральної шкоди. Обручку залишаю – вона більше не має сенсу. Документи на розлучення надішлю поштою. Не шукай мене. Кіра.”

Він стояв із запискою в руках, не вірячи очам. Кинувся до шафи – пусто. Її речей нема. Косметики немає. Ніби й не мешкала тут.

Набрав її номер – вимкнено. Написав у месенджер – заблокований.

Сів на ліжко. Те саме ліжко, де він втішав Аню. Де зруйнував свій шлюб заради примарних спогадів.

Кіра їхала трасою у бік рідного міста. У багажнику – дві валізи. На пальці – слід від обручки. У душі – порожнеча.

Телефон у сумочці надривався від дзвінків. Вона вимкнула звук ще на виїзді з Києва.

Зупинилася на заправці. Все ж таки подивилася повідомлення – десятки від Роми. Благання, погрози, обіцянки.

Набрала номер.

– Кіро! Господи, де ти? Повернися, поговорімо!

– Не повернуся.

– Але ж ти обіцяла пробачити!

– Я збрехала. Як і ти мені брехав.

– Це підло! Ти спеціально! Машина, гроші…

– Ромо, ти привів коханку до нашої оселі. В наше ліжко. Хто з нас підліший?

– Вона не коханка! Між нами нічого не було!

– Вже не має значення. Ти вибрав її. Нехай навіть на годину, на день, але вибрав. А я вибрала себе.

– Кіро, прошу…

– То була розплата, Ромо. Ти заплатив не лише грішми. Ти заплатив сім’єю. Нехай тобі буде уроком – за зради завжди доводиться платити. Іноді більше, ніж очікуєш.

Вона скинула виклик. Вимкнула телефон зовсім. Попереду була дорога додому. До мами, до старих друзів, до нового життя.

Без брехні. Без зради. Без Ганнусі у подружньому ліжку.

Дорого? Так. Але своя гідність дорожча за будь-які гроші. І БМВ – просто приємний бонус до здобутої свободи.

Через пів року Кіра отримала листа від Роми. Довгого, на чотирьох аркушах. Він писав, що зрозумів свою помилку. Що Аня виявилася не тією, якою він її пам’ятав. Що шкодує про зруйнований шлюб.

Писав, що виплачує кредит і кожен платіж, як нагадування про його дурість. Просив вибачення. Просив повернутись.

Кіра прочитала листа біля вікна своєї нової квартири. Маленької, але своєї. За вікном цвів травень. Життя налагоджувалося – хороша робота, нові друзі, спокій.

Лист вона викинула в сміття. Без агресії, без емоцій. Просто викинула минуле, яке більше не мало над нею влади.

А біла БМВ стояла у дворі – гарна, міцна, надійна. Як і сама Кіра. Яка навчилася цінувати себе дорожче будь-яких ілюзій про вічне кохання.

Іноді розплата – це не помста. Це справедливість. І урок для тих, хто грає чужими почуттями.

Дорогий урок? Але дехто навчається тільки так!

А ви що скажете з цього приводу? Як вам вчинок Кіри? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.