– Ця квартира Віктору від рідної бабусі дісталася, коли тебе ще й близько не було. А ти тепер мужиків туди водиш… – Нікого я не воджу, ви ж знаєте. – Звідки я знаю? Я ночами за тобою не підглядаю, цього ще не вистачало

– Ви, мабуть, посварилися тоді, ось він тебе й покинув. Відчувало моє серце, що у вас не все гаразд. Відразу я зрозуміла, що ти моєму сину – не пара. Це він шановний у себе на роботі був чоловік. А ти? Продавчиня із затрапезної крамнички.

– І до чого тут це? – не витримувала невістка. – Не скандалили ми з Віктором, дружно жили. Збиралися в Болгарію на курорт влітку з’їздити, вже путівку придивилися.

– А на чиї гроші? На його зарплату та заощадження, не на твої ж…

…Чоловік Людмили зник через місяць після весілля. Поїхав до столиці у відрядження на кілька днів потягом, і з того часу про нього ніхто нічого не чув.

Людмила навіть спочатку не знала, який це був саме потяг, бо на їхню станцію багато за день різних прибувало. І їхати до Києва годин десять, а ось дістався чоловік туди чи ні, дізнатися було практично неможливо.

Шукати Віктора до ладу ніхто не намагався. У місцевій поліції навіть заяву про зникнення приймати відмовлялися.

– Напевно, ваш чоловік до столиці доїхав, ось нехай його столичні й розшукують. Коли брат Людмили до столичної поліції звернувся, там його взагалі не слухали.

Утім, у столичній фірмі, куди Віктора було відряджено, однозначно заявили, що він туди не приїжджав і в готелі поблизу не зупинявся.

Тільки у транспортній поліції міста, де вони з Віктором жили, трохи намагалися. Змогли тижнів через два знайти в касі відомості про те, що чоловік Людмили купував тоді квиток до столиці на потяг, ось тільки сів він в нього, і чи доїхав до кінцевої станції, залишалося загадкою.

Знайшли навіть провідниць того самого потягу, але поговорити вдалося не з усіма, а ті, хто згадали той день, по фотографії пасажира не визнали.

І – все. Зникла людина, наче його й не було ніколи. Мати Віктора одного разу заявилася до Людмили додому і безперечно заявила, що про все здогадалася:

– Ви, мабуть, посварилися тоді, ось він тебе й покинув. Відчувало моє серце, що у вас не все гаразд. Відразу я зрозуміла, що ти моєму сину – не пара. Це він шановний у себе на роботі був чоловік. А ти? Продавчиня із затрапезної крамнички.

– І до чого тут це? – не витримувала невістка. – Не скандалили ми з Віктором, дружно жили. Збиралися в Болгарію на курорт влітку з’їздити, вже путівку придивилися.

– А на чиї гроші? На його зарплату та заощадження, не на твої ж…

Батьки Людмили її лише жаліли, а допомогти нічим не могли. Жили вони в передмісті у селі, заробітки в них там були мізерні. Та й можливості також.

До речі, сільськими родичами свекруха теж часто невістку дорікала. Мовляв, син її виховувався зовсім в іншому суспільстві – з освітою, зі зв’язками. Коровам точно хвости не крутив.

Зневажливе ставлення до корів, щоправда, не заважало свекрусі регулярно приймати підношення від нової сільської рідні у вигляді свіжих яєць, сільських курочок, вершкового масла, густої сметани й кролячих тушок.

Минали місяці, а потім і рік минув з дня зникнення чоловіка. Мати його стала дорікати невістці й квартирою, в якій та після одруження сама проживала:

– Ця квартира Віктору від рідної бабусі дісталася, коли тебе ще й близько не було. А ти тепер мужиків туди водиш…

– Нікого я не воджу, ви ж знаєте.

– Звідки я знаю? Я ночами за тобою не підглядаю, цього ще не вистачало. Але ти до цієї житлоплощі ніякого відношення не маєш.

– Та зареєстрована я там, ви ж знаєте. І дружина Віктора я законна.

– Яка ти дружина? Місяця разом не пожили. Коротко кажучи, це квартира нашої родини. Нашою і залишиться.

– Так, може, Віктор ще повернеться.

– Ти сама в це віриш? Я, мати, і то вже його поховала. І тобі час. Через рік після зникнення чоловіка в РАЦСі можуть шлюб розірвати, я дізнавалася. Навіть судового рішення не потрібно. От і розривай, чого церемонитися.

– Не хочу я з ним розлучатися.

– Через квартиру? Так ми її в тебе все одно відсудимо. Це не спільно нажите майно, а дісталося раніше шлюбу сину у спадок. У тебе на нього немає жодних прав.

Розмови ці стали частішими. Свекруха вже ледве не примусово виштовхувала невістку надвір:

– Жити тобі є де. Батьки в селі мають і ділянку немаленьку. Роботу там собі знайдеш, влаштуєшся в якусь крамницю. Потім і комбайнера собі підбереш якогось за чоловіка. Ще дякувати мені потім будеш.

Людмилі й справді квартира стала здаватися чужою. І до відсутності Віктора вона почала поступово звикати. Ніби й не була одружена ніколи.

Звісно, ​​з’явилися й шанувальники. Але зав’язувати серйозні стосунки вона не поспішала. Все їй здавалося, що вона зрадить чоловіка. Нехай навіть не живому.

До того ж так вийшло, що у місті у Людмили по-справжньому близькою людиною був лише Віктор.

Подруги на роботі постійно змінювалися, зарплата в крамниці була маленькою, тому всі вирушали шукати кращої долі. А їй здавалося, що якщо вона місце роботи змінить, то потім і все від колишнього сімейного життя зникне.

Друзі Віктора після його зникнення спочатку її відвідували. Один із них – Костянтин, – наполегливо пропонував себе у коханці.

Якось прийшов надвечір з пляшкою ігристого, сам же її й ковтнув, а потім поліз у нахабну чіплятися. Людмила губу йому прокусила, Костянтин вважав за краще відступити, пообіцявши помститися.

Загалом, життя стало зовсім поганим. І ще через два місяці вона віддала ключі від квартири свекрусі, виписалася і поїхала до батьків у село. А перед цим розлучилася у РАЦСі.

Немовби повністю закреслила колишнє своє життя. Двадцять три роки їй всього, не вічно ж самотній ходити.

Батьки прийняли її добре, наче того й чекали. Мати твердо сказала:

– Був би живий твій Віктор, він хоч якусь би звістку тобі прислав. А якщо він живий та іншу зустрів, то вірність йому теж зберігати не треба.

– Ти не стара діва. І у нас тут є хороші хлопці. Навіть деякі твої однокласники неодруженими залишилися.

З цих однокласників найбільше Людмилі подобався Альоша. Не те щоб подобався, але його вона якось виділяла. Тільки був він якимсь тихим і боязким, тому, мабуть, і не одружився поки що.

Втім, він не приховував, що відчуває симпатію до Людмили, навіть у місто за нею подався, де намагався подати документи до університету.

Але по конкурсу не пройшов, а, можливо, все тієї ж наполегливості не вистачило. І тепер він просто був механізатором, цілодобово працюючи на комбайні під час жнив.

А Людмила в цю ж пору працювала обліковицею на зерносховищі, бо в єдиній місцевій крамниці місце продавчині було зайняте тіткою Кіндратівною, мабуть, довічно. Життя пішло спокійне, розмірене, наче й не було в ньому Віктора та міста взагалі.

З Олексієм вони часто зустрічалися і по роботі, і так. І почала вона вже подумувати про те, що можна було б і з ним нову родину створити, – он якими закоханими очима на неї дивиться. І мати її до цього рішення обережно підштовхувала:

– Чоловік Альошка хороший, – скромний, ввічливий. А що до кохання, – так воно потім прийде. Я батька твого, чесно скажу, не дуже спочатку вітала, він мене завзятістю своєю завоював. А потім звикла до нього, покохала. Нині – життя без нього уявити не можу.

І коли Альошка одного з тихих літніх вечорів запропонував Людмилі вийти за нього заміж, вона відмовою не відповіла. Пообіцяла подумати. Але десь у глибині душі вже зрозуміла, що погодиться.

За два тижні їй наснився Віктор. Вона потім часто розповідала про цей сон і сама в нього чесно повірила. А справа була така.

Начебто прокидається вранці Людмила, виглядає у вікно, а там від хвіртки йде до неї Віктор. З великим букетом якихось червоних квітів.

Прокинувшись, вона не встигла навіть подумати, чого їй все це могло наснитися, як щось потягло її до вікна. А подвір’ям насправді йшов Віктор. І в руках у нього були червоні гвоздики.

Виявилося, що майже два роки тому він приїхав до Києва вже ближче до ночі. Як зазвичай, пішов у готель коротким шляхом – дворами, де його зловмисники вдарили чимось важким по голові, забрали з кишень гроші та документи.

Прокинувся він за кілька днів у лікарні. При цьому, напевно, після травми голови, він майже повністю втратив пам’ять. І нічого про себе спочатку згадати не міг, навіть свого імені не називав.

Так тривало досить довго, але потім його перевели до науково-дослідного інституту, де пам’ять до нього поступово почала повертатися, а нещодавно він геть все згадав. Дуже рідко, але таке буває. Ошелешеній Людмилі здавалося, що вона все ще там, уві сні.

А найвеселішою та найгучнішою подією в цій історії, стало їхнє друге весілля. Якщо їх зареєстрували повторно, значить, і відзначити цю подію потрібно було відповідно.

І «Гірко!» знову кричали, і неодноразово! Гості й досі цю урочистість згадують, й цей гірко – радісний випадок.

Можливо, хтось скаже, що такого не може бути, що правоохоронці мусили його знайти… А от не знайшли! Не до того їм зараз…, та й не тільки зараз…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.