Дачна лихоманка…

– Ти зовсім збожеволів? Макарони без масла третій день поспіль!

Наталка жбурнула тарілку на стіл. Макарони розлетілися по клейонці.

– Наталко, ну потерпи трохи. Рік всього лишилося!

– Рік? Семене, діти ростуть! Їм потрібна нормальна їжа, а не економія!

– Це не моя економія, це наша дача!

– Твоя дача! Твоя! Я на неї лише погодилася, дурепа!

Молодша, Марійка, заплакала. Старший, Віктор, – уткнувся в телефон, вдаючи, що нічого не чує. Звик уже до криків.

– Наташо, давай не при дітях…

– А коли? Коли, Семене? Ти на роботі до ночі, у вихідні – на дачі стирчиш! Ми тебе не бачимо!

Семен мовчав. Це була правда. Пів року тому він купив ділянку з будиночком. Мрія всього життя – своя дача! Змалку мріяв, коли з батьками на чужі дачі їздив.

Матері не стало рік тому. Вона залишила однокімнатну  квартиру на околиці, яку він продав. Наталя хотіла додати, і купити трикімнатну, замість їх двокімнатної. Але Семен умовив :

– Давай дачу візьмемо, а квартиру потім розширимо. Платіж – сімнадцять тисяч на місяць.

Семен отримував тридцять. Наталя – вісімнадцять. Після комуналки та платежу залишалося двадцять сім. На сім’ю із чотирьох осіб достатньо.

– Нормально живемо, – спробував виправдатися Семен.

– Нормально? Це нормально – дітям взуття у секонді купувати?

– Там гарне взуття!

– Ношена!

– Зате дешева!

– Семене, у Марійки через тиждень день народження. Сім років! Вона хоче свято у ігровому центрі. Усі її подружки там відзначали!

– Це дорого. Шість тисяч мінімум.

– І що? Раз на рік можна!

– Не можна. Це майже половина платежу.

– Та начхати мені на твій платіж!

Наталя підвелася, схопила сумку.

– Куди ти?

– До мами! Набридло! Діти, збирайтесь!

– Наталко, почекай…

– Ні! Досить! Пів року терплю твою економію! На всьому заощаджуєш! М’ясо раз на тиждень, фрукти – тільки яблука, і то найдешевші! Я собі крем для обличчя пів року не купувала! А ти все в дачу тахлуєш!

– Крем – це не необхідність!

– Для тебе – ні! А для мене – так! Мені тридцять п’ять, а я виглядаю на сорок, із-за твоєї дачі!

– Не перебільшуй.

– Не перебільшую! Подивися на мене! Волосся не фарбоване три місяці, манікюру немає, одяг весь старий! Я перетворилася на загнану шкапу!

– Наталю, ну це тимчасово…

– Все в тебе тимчасово! Тимчасово потерпи, тимчасово заощадимо! А життя минає!

Віктор підвів голову від телефону:

– Мамо, а можна я залишусь? В мене завтра контрольна.

– Залишайся. Але вечерю сам готуй. Батько тобі зварить макарон. Без масла.

Вона взяла Марійку за руку та пішла. Стукнула дверима так, що штукатурка посипалася.

Семен сів на кухні. Віктор підійшов, сів навпроти.

– Тату, ти справді перегинаєш.

– І ти туди ж?

– Тату, я кросівки вже рік ношу. Вони розвалюються. А ти все потерпи, потерпи.

– Нові куплю.

– Коли?

– Скоро.

– Ти вже пів року так кажеш!

Вітька підвівся, пішов у свою кімнату. Семен залишився один.

Набрав Наташу, – не бере. Написав СМС: “Пробач. Поговорімо”.

Відповідь прийшла через годину:

– Говорити нема про що! Або нормальне життя, або розлучення.

Розлучення. Вона серйозно?

Семен зібрався і поїхав на дачу. Година електричкою, потім пішки двадцять хвилин. Ділянка шість соток, будиночок п’ятдесят квадратів. Лазня, теплиця, сарай.

Краса. Тиша. Повітря чисте.

Сів на веранді. Згадав, як мріяв про це. Як уявляв – ось сидять вони усією родиною, шашлики смажать, діти бігають.

А вийшло що? Наталя на дачу їздити відмовляється. Каже – там комарів повно, та зручності на вулиці. Діти також не в захваті. Віктору нудно, інтернету немає. Марійці страшно – темно ввечері.

Тільки він один кайфує.

Переночував на дачі. Вранці повернувся додому. Вітька у школу пішов, квартира порожня.

На столі записка: “Вечеря в холодильнику. Мама”.

Отже, Наталя приходила. Готувала, але не лишилася.

Подзвонив їй:

– Давай зустрінемося.

– Приходь до мами увечері, поговоримо.

Коли увечері прийшов до тещі, вона двері відчинили, але холодно так подивилася:

– Проходь, зятю.

Наташа на кухні сиділа. Марійка в кімнаті мультики дивилася.

– Ну що, надумав? – Запитала дружина.

– Наташ, давай компроміс знайдемо.

– Який?

– Будемо по дванадцять тисяч платити, а не по сімнадцять, і поки-що більше нічого не вкладатимемо в дачу.

– Це все одно багато!

– Але не критично. На життя вистачить.

– Семене, справа не в сумі. Справа у пріоритетах. Для тебе дача важливіша за сім’ю.

– Неправда!

– Правда. Ти готовий дітей голодом морити заради своєї мрії.

– Не голодом!

– А чим? Макарони без масла – це нормальна їжа?

– Я просто хотів якнайшвидше кредит закрити, та облаштувати дачу.

– А я хочу жити нормально, – зараз. Не за рік, не за два.

Теща втрутилася:

– Семене, ти мужик, чи хто? Сім’ю утримувати не можеш?

– Можу! Але кредит…

– Та начхати на кредит! – Вибухнула Наталка. – Марійці свято потрібне! Віктору кросівки! Мені, хоч якусь радість у житті! А ти все про свою дачу!

– Це наша дача!

– Ні! Твоя! Я туди ні ногою! Ненавиджу її!

Семен мовчав. У горлі стояла грудка.

– Наташ, пробач. Я справді перегнув.

– Перегнув? Ти сім’ю довів до ручки!

– Я виправлюся.

– Як?

– Платитимемо по десять. Решта – на життя.

– Десять – це мінімальний платіж. Кредит розтягнеться на п’ять років.

– І що? Натомість нормально жити будемо.

– А переплата?

– Плювати на переплату. Ти маєш рацію, сім’я важливіше.

Наталка дивилася недовірливо.

– Серйозно?

– Серйозно. І Марійці свято влаштуємо. І Віктору кросівки купимо. І тобі… що хочеш?

– Хочу в перукарню. І зробити манікюр. І сукну нову.

– Зробимо.

– Правда?

– Правда.

Наталка заплакала. Семен обійняв її.

– Пробач, дурень я.

– Дурень. Але мій дурень.

Теща кашлянула:

– Гаразд, голубки, Машку забирайте і йдіть додому.

Коли повернулися додому, Віктор зрадів:

– Мама повернулася!

– Повернулася. І більше не піду. Папа обіцяв людиною стати.

– Тату, ти серйозно?

– Серйозно. Завтра за кросівками підемо.

– Ура!

Машка стрибала:

– А мені буде свято?

– Буде, сонечко. У ігровому центрі, із подружками.

– Правда? Тату, правда?

– Правда, принцеса.

Увечері, коли діти лягли, Семен із Наталкою сиділи на кухні. Пили чай з тортом – вперше за пів року купили.

– Семене, а дача? Ти ж мріяв.

– Мріяв. І дача є. Просто не треба через неї божеволіти.

– Може, продати?

– Ні. Влітку поїдемо. Усі разом. Ремонт зробимо, зручності до будинку проведемо. Інтернет Віктору поставимо. Дитячий майданчик Марійці збудуємо.

– Грошей вистачить?

– Знайдемо. Підроблю, але без фанатизму.

– А кредит?

– Платитимемо потроху. П’ять років – не сто років.

Наташа посміхнулася:

– Знаєш я, може, й полюблю цю дачу. Колись.

– Полюбмш, бо там чудово.

– Головне, щоб сім’я була. А де – не важливо.

Наступного дня Семен зробив усе, що обіцяв. Віктору купив кросівки – не найдорожчі, але нові, фірмові. Марійці сплатив свято. Наташу відправив у салон.

Увечері всі сиділи разом, вечеряли. Не макаронами – Наташа котлети зробила, салат, картоплю посмажила.

– Смакота! – Сказав Вітька.

– Ще б пак! Нормальна їжа, а  не економія.

Семен мовчав. Їв і думав – недолугий був. Пів року сім’ю мучив. Чому? Через дачу, яку вони навіть не люблять.

Але влітку все змінилося. Зробили ремонт у будиночку недорогий, але затишний. Провели воду, поставили бойлер. Туалет у будинку обладнали. Інтернет підключили.

І сім’я “розкуштувала” дачу. Вітька з друзями приїжджав – шашлики смажили, у футбол грали. Маша в надувному басейні хлюпалася, на гойдалках каталася.

Наталка грядки розбила. Помідори посадили, огірки, зелень.

– Дивись, Семене, які помідорки! Свої!

– Краса!

– А ти казав, не полюблю.

– Я говорив багато дурниць.

– Головне, що зрозумів.

Сиділи увечері на веранді. Діти спали. Тиша. Цвіркуни цокочуть.

– Добре, – сказала Наталка.

– Добре. Але знаєш, що краще?

– Що?

– Що ми разом. Що не розлучилися через мою дурість.

– Не розлучились. Але були близько.

– Знаю, вибач.

– Прощаю. Але більше так не роби.

– Не буду. Зрозумів я – мрія мрією, але сім’я важливіша.

– Ось і молодець.

Кредит сплачували п’ять років. Довго, дорого, з переплатою. Але без надриву. Жили нормально – не багато, але гідно. Дітям свята влаштовували, у відпустку їздили, не обділяли себе.

А дача стала улюбленим місцем. Не одразу, поступово. Коли облаштували, обжили, коли спогадів назбиралося.

Перший урожай Наташиних помідорів. Перша риба, яку Вітька упіймав у місцевому ставку. Перший День народження Марійки на природі – з багаттям, піснями, ночівлею в наметі.

– Тату, – сказав якось Віктор, вже студент. – Дякую за дачу.

– За що дякую?

– За дитинство. За спогади. Я друзям розповідаю – заздрять.

– А ти пам’ятаєш, як ми через неї мало не розлучилися?

– Пам’ятаю. Ти тоді зовсім з котушок злетів.

– Була така справа. Добре, мати зупинила.

– Вона в нас молодець.

– Молодець.

Семен дивився на сина – виріс хлопець розумний, добрий. І донька гарна росте. І дружина поряд. І дача є.

Все є! Тому, що вчасно зрозумів, що мрії важливі, але не за всяку ціну. Не ціною сім’ї. Не ціною щастя близьких.

Деякі уроки даються дорого. Але, якщо засвоїв, – то, значить, не дарма.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.