– Дай грошей на нову машину! – Зажадав дорослий син, счинивши скандал

Ніна Василівна повернулася з ринку з міцною тканинною сумкою, в якій лежали ще теплі коржики та кілограм фермерського сиру. То був її звичний суботній ритуал.

Двокімнатна хрущовка на третьому поверсі цегляної п’ятиповерхівки давно стала її тихою гаванню. Два роки тому вона нарешті зробила тут хороший ремонт, накопичивши гроші за довгі роки роботи лікарем у районній поліклініці.

У передпокої голосно клацнув замок. Ніна Василівна встала з-за кухонного столу і насупилась. Своїм ключем двері могла відчинити тільки одна людина.

– Денис?

У коридор ввалився тридцятидворічний син. Він навіть не став знімати дорогі кросівки, просто пройшов у вітальню та кинув куртку на крісло. Його обличчя було червоним, рухи – різкими та смиканими.

– Мамо, мені терміново треба з тобою поговорити, – заявив він з порога.

– Роззуйся спершу, – спокійно відповіла Ніна Василівна. – І куртку повісь у шафу.

Денис роздратовано цокнув язиком, але повернувся до передпокою, стягнув взуття і шпурнув вітрівку на гачок.

– Кажи, навіщо приїхав у таку рань, – сказала мати, притулившись до одвірка.

– Дай грошей на нову машину! – Зажадав дорослий син, скандалячи. – Лєнка мене вже зжерла. На нашій розвалюсі соромно до торгового центру під’їхати, у всіх нормальних людей кросовери!

Ніна Василівна відчула, як усередині звично стиснулася пружина, але зовні вона залишилася незворушною.

– І скільки тобі не вистачає на твій кросовер? – сухо спитала вона.

– Вісімсот тисяч. Я знаю, що в тебе на вкладі лежить близько шестисот тисяч на чорний день, ти сама казала.

– Знімеш їх, а на решту візьмеш кредит. Тобі, як бюджетнику схвалять під нормальний відсоток. Я сам платитиму, чесно!

Син дивився на неї з такою впевненістю у своїй правоті, що Ніна Василівна лише зітхнула.

– Проходь на кухню, сідай, – сказала вона, показуючи на табурет.

Син плюхнувся за стіл, нервово барабанячи пальцями по клейонці.

– Денисе, ти при своєму розумі? – Ніна Василівна дістала сир і почала перекладати його в миску. – Які вісімсот тисяч? Який кредит?

– Мамо, ну а навіщо тобі ці гроші? Вони лежать мертвим вантажем – обурився син. – Ти нікуди не їздиш, лахміття дороге не купуєш. А в мене сім’я, мені потрібний статус, розумієш? Мене на роботі не підвищують, бо я на цьому кориті їжджу!

– Я нічого не знаю про твій статус, Денисе, і не хочу знати.

– Як це не хочеш? Я твій син! Ти мусиш мені допомагати! Ми вже і варіант підібрали, в салоні стоїть, чорна, шкіряний салон. Якщо сьогодні заставу не внесу, піде.

Мати мовчала.

– У мене немає жодної гривні вільної. Зарплата лише за тиждень, а Лєнка взагалі у декреті сидить. Мені нема до кого більше йти, – продовжував тиснути Денис, підвищуючи голос. – Ти що, рідного сина не врятуєш?

– Ти приїхав до мене не просити, а вимагати, – промовила Ніна Василівна.

У її голосі не було ані здивування, ані образи. Лише втомлена констатація факту.

– Мамо, ну я ж віддам! – син спробував надати голосу м’якості, але вийшло фальшиво.

– Ти не віддаси. Ти за минулу машину мені борг сто п’ятдесят тисяч так і не повернув, – відрізала жінка. – І за ремонт у вашій квартирі я кредит і досі виплачую.

– Це було давно! Нині все по-іншому! Я на нову посаду перейду й одразу все закрию. Хіба ти можеш ось так взяти й зруйнувати моє життя через якісь папірці?

– Можу, – холодно відповіла Ніна Василівна. – Це твоє життя та твої проблеми. Ти дорослий мужик, Денисе. Хочеш статусну машину – йди та заробляй. А мої гроші – це мої гроші! До того ж їх більше немає.

– У сенсі немає?! – Денис схопився з табурета, його обличчя пішло червоними плямами. – Куди ти їх сплавила?

– Витратила. Сплатила собі повну установку зубних імплантів та путівку в санаторій до Трускавця. На три тижні. Техніку в будинок купила, якщо ти не помітив, ремонт закінчила.

– Ти з глузду з’їхала?! – заволав син. – Ти егоїстка! Тільки про себе думаєш! Сидиш у своїй норі, над золотом чахнеш, а рідний син живе, як жебрак!

Ніна Василівна дістала з шухляди борошно і розбила в миску з сиром яйце.

– Саме так. Я думаю про себе. Тому що ти про мене не подумав жодного разу! Ти як п’явка: присмоктався і тягнеш!

– Пам’ятаєш, як ти сказав пів року тому, коли я просила відвезти мене на дачу з розсадою?

– Мамо, мені ніколи твоїми дурницями займатися, виклич таксі.

– Пам’ятаєш? Я пам’ятаю. Кожне слово пам’ятаю. Твій час коштує дорого. А мій комфорт та здоров’я коштують ще дорожче!

У цей момент у двері подзвонили. Ніна Василівна витерла руки рушником і пішла відчиняти. На порозі стояла сусідка тітка Шура, сухенька пенсіонерка із квартири навпроти.

– Ніночко, вітаю. Врятуєш пігулкою від тиску? Мої закінчилися, а до аптеки йти сили немає…

Побачивши в коридорі червоного, розлюченого Дениса, сусідка ойкнула і позадкувала.

– Ой, у вас скандал… Я потім зайду.

– Ні, Олександро Петрівно, все гаразд, – голосно промовила Ніна Василівна. – Зараз принесу пігулки. Це просто Денис заїхав.

– Вимагає, щоб я йому всі свої заощадження віддала та кредит на машину взяла. Але я пояснила, що каса зачинена.

Тітка Шура округлила очі. Денис за спиною матері здавлено загарчав від сказу і сорому.

– Батюшки… – пробурмотіла сусідка, хитаючи головою.

Ніна Василівна сходила до кімнати, дістала з аптечки блістер і простягла сусідці.

– Тримайте. І не хворійте.

– Дякую, Ніночко, – тітка Шура кинула на Дениса докірливий погляд і почовгала до своїх дверей.

Ніна Василівна зачинила за нею двері й обернулася до сина. Той стояв, нервово стискаючи кулаки.

– Навіщо ти це зробила? Тепер весь будинок буде пліткувати, що я в матері гроші вимагаю!

– Мене не хвилює, що пліткуватиме будинок. Мене хвилює мій спокій.

Вона підійшла до тумбочки в передпокої й простягла руку.

– Давай ключі сюди від моєї квартири.

– Що?! – Денис відсахнувся.

– Ключі. Ти приходиш сюди тільки коли тобі щось потрібно, і поводишся так, ніби це твоя територія. Це не добре. Ключі на стіл!

Син витріщився на її непроникне обличчя. В його очах повільно згасало нахабство, змінюючись розгубленим розумінням: маніпуляції більше не працюють. Жаль випарувалася, вина не з’явилася. Перед ним стояла крижана стіна.

Тремтячими від злості руками Денис витяг з кишені зв’язку, зняв з кільця ключ від материної квартири й з дзвоном кинув їх на тумбу.

– Знаєш, що наймерзотніше? – процідив він крізь зуби, дивлячись у підлогу. – Що ти тепер не мати. Ти чужа людина.

– Кожен сам обирає, як йому жити, – відповіла Ніна Василівна. – Успіху тобі з твоїм статусом. Двері за собою зачини.

Вона розвернулась і пішла на кухню, не чекаючи, поки він піде. Згодом сухо клацнув замок.

Ніна Василівна підійшла до столу, насипала в миску цукор і почала вимішувати тісто для сирників. У квартирі було тихо та спокійно.

Вона не відчувала ні гіркоти, ні провини. Було лише почуття приємної легкості, яке буває після генерального прибирання, коли з будинку нарешті винесли старий, марний мотлох.

Як вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях. підтримайте автора вподобайками!