– Дали б краще гроші, ми б в іпотеку купили квартиру краще, – не сподобалося зятю, що ми дочці квартиру подарували

Зять ходить і крутить невдоволено носом, бо не вдалося йому на наших плечах до раю в’їхати. Квартиру ми доньці офіційно подарували, тобто при розлученні вона за нею залишиться, ділитися не буде.

Він розраховував, що ми просто квартиру купимо, а потім на дочку її оформимо або грошей на покупку дамо. Тільки не один він такий розумний, у нас теж голова на плечах є.

Ще не вистачало, щоби наші важко зароблені гроші потім відійшли якомусь типу, який власну сім’ю забезпечити не може. Хоча щоки надувати він вміє.

Мені сімейне життя дочки щоразу, як серпом до серця. Обрала собі у супутники життя опудало, яке робити нічого не хоче, живе у якихось вічних планах.

Працює за десять тисяч гривень на місяць, але все марить, що скоро мільйони зароблятиме. Ось тільки, каже, криза скінчиться, справу свою відкрию.

По-перше, скільки я живу, ці кризи ніколи не закінчуються. То одне, то інше. Якщо чекати ідеального часу, можна до старості прочекати.

По-друге, дуже цікаво, з яких таких грошей зять збирається відкривати свою справу? У нього грошей зараз немає, щоб квартиру винаймати, а він щось про свій бізнес ще каже.

Дочка із сім’єю жила на орендованій квартирі, яку оплачували ми з чоловіком. У свахи “повна коробочка” у квартирі – чоловік, дочка, син, та і я із зятем під одним дахом жити б не змогла, як і мій чоловік.

Та він і сам не рвався. Каже, не хочу йти в приймаки, чоловік має дружину до свого дому привести. А чого ж одружився, коли ні кола, ні двору ще немає?

Пів року тому дочка народила дитину. Ми з чоловіком тоді подумали, що не діло це за орендовану квартиру такі гроші віддавати, та чекати, коли зять дозріє і сам заробить на квартиру.

Отоді й вирішили, що будемо свої накопичення вкладати, візьмемо доньці невелику двокімнатну. Думали, що частину грошей ми собі залишимо, а частину молодим на іпотеку дамо, але з таким зятем плани довелося переграти.

Купили квартиру в убитому стані, а потім майже пів року робили там ремонт, щоб можна було вже заїхати та жити. Звичайно, обставили ще не до кінця, але краще вже туди гроші витрачати, ніж у чужу кишеню за орендоване житло платити.

Квартиру дочці передали по дарчій, оформили все, як годиться. Дочка від захоплення прийти до тями не могла, а зять був незадоволений.

І район йому не той, і квартира маленька, і ремонт зробив би інший. Загалом, все не так, все не з його згоди. Тепер у дочки квартира є, а він як ходив голодранець, так і продовжує.

– Дали б краще гроші, ми в іпотеку купили б квартиру краще, – видав він нам замість подяки.

Чоловік не втримався, сказав, що у зятя на орендовану квартиру не було грошей, за наш рахунок жив, а на іпотеку то й зовсім ніколи б не накопичив. Але йому ніхто не заважає збирати та купувати для сім’ї іншу квартиру, якщо зможе, звісно.

На нас зять образився. Я думала, що дочка нам дорікати стане, що ми так погано з її чоловіком спілкуємось, але вона промовчала.

Сподіваюся, це знак, що у дочки почали розплющуватися очі на те, за кого вона вийшла заміж. Що там крім понтів та грандіозних планів немає нічого.