– Дашо, все не так, як ти думаєш! Я збирався тобі розповісти. Просто… – зам’явся. – Це дуже брудна історія! Я не хотів занурювати тебе в неї. – Гена… У тебе дружина та дитина! Що там може бути “не так”?

– Ти що, копаєшся в моїх речах?

–  А ти що, одружений?

Вони дивилися один на одного. Він – у рушнику, тільки з ванної. Вона сидить на дивані біля його барсетки. Паспорт випав із її рук.

Даша почувала себе так, наче хтось щойно копнув її під дих. Мозок метався між панікою та виправданнями.

Ще п’ять хвилин тому все було добре. Геннадій шепотів їй усілякі милі дурниці, у них намічався романтичний вечір. Але він пішов у душ, а Даша захотіла підглянути його прізвище.

Гена кілька разів обмовився жартома, що хотів би бачити її своєю дружиною. Даша розповідала про це подругам.

Ті посміювалися, хоч і по-доброму: у них ось-ось весілля, а наречена все ще не знає, яке прізвище носитиме. Раптом це щось безглузде? У соцмережах у нього стояли якісь японські ієрогліфи, – явно фейк.

Даша посоромилася запитати прямо. Вона була занадто боязкою і недостатньо досвідченою. Вони зустрічалися вже пів року, а вона лише місяць тому дізналася, де він працює.

Вона й сама розуміла, що так не можна, що це безглуздо, але працювати над собою завжди не просто.

Здавалося, простіше дізнатися самій, підглянути. Тим більше, що Гена завжди позиціонував себе, як відкритого чоловіка, якому нема чого приховувати.

Ну, а там виникла спокуса швидко перевірити й інші сторінки. Саме так Даша знайшла штамп про шлюб.

Геннадій важко зітхнув і затулив обличчя рукою.

– Дашо, все не так, як ти думаєш! Я збирався тобі розповісти. Просто… – зам’явся. – Це дуже брудна історія! Я не хотів занурювати тебе в неї.

– Гена… Я все бачила. У тебе дружина та дитина! Що там може бути “не так”? Ти і так втягнув мене в бруд по вуха!

–  Ні, послухай, не поспішай з висновками, – він сів поруч із Дашею і потягся до її руки, але вона відсунулась.

Жінці дуже хотілося повернутися назад у ранок, коли все було нормально. Він писав їй, що приїде, вона відправляла йому смайли у вигляді серця і просила захопити по дорозі сир у крамниці.

Тепер вона внутрішньо стиснулася, готуючись слухати його версію того, що відбувається.

–  Ми з нею разом майже три роки. Спочатку дружили. Вона була в положенні від іншого чоловіка, а потім втратила малюка, тривале лікування.

– Я був поряд, допомагав. Мені було її шкода. Ну, а потім вона не правильно мене зрозуміла, подумала, що ми разом, і… власне, поставила мене перед фактом, що стане мамою, і ми розписалися.

Даша пирхнула. Не правильно зрозуміла і поставила перед фактом. Ось воно як. Надуло?

– Та це ще не все! Ти дослухай! Дитина не моя виявилася. Вона сама чесно зізналася, що не впевнена. Ми зробили тест на ДНК.

– З’ясувалося, що у термінах там підходив ще один знайомий. Я хотів подати на розлучення, але маячила  юридична тяганина, потім вона стала спеціально затягувати, щоб не відпускати.

– Чудово. А яке місце я займаю в цій історії? Перевалочний пункт?

– Даш, ти не розумієш! Ми з нею навіть не живемо разом. Я просто допомагаю іноді, приїжджаю побачитися з дитиною.

– Я встиг звикнути до нього. Ну, і взагалі… діти – це диво. Чужих не буває. А з тобою в мене серйозно. Я тебе кохаю.

Він обійняв її і уткнувся у плече. Даша хотіла відсахнутися, але щось не пускало. А раптом це правда? Було дуже не просто взяти і відштовхнути людину, яку пів години тому вважала своєю другою половиною.

–  Дашо… Ну, не ображайся. Я ж тобі правду кажу. Хочеш, я покажу тобі наші з нею листування на телефоні? – Запропонував Гена.

– Будь ласка. Ти сама все побачиш. На той момент, коли ми почали зустрічатись з тобою, я з нею вже не жив.

І всередині неї щось здригнулося. Він умовляв, він намагався довести, він був лагідний і ніжний. Даша не була готова отак одразу відтанути, але й серце своє не закривала.

–  Та хоч присягни на Біблії! Гено, ти одружений! Я з одруженими не зустрічаюся, це мій принцип!

– Вибач. Я мав сказати раніше. Але я присягаюся, я не обманював тебе спеціально. Просто не міг сказати правди. Ти така… правильна. Я боявся, що скажу – і все звалиться.

–  Так і було б…

Настала пауза. Усередині все покривалося тріщинами. Пів року… Місяці прогулянок, розмов про майбутнє, дурні відео, маленькі сюрпризи. У кожну з цих миттєвостей, як виявилося, була вплетена брехня.

Він притис Дашу до себе трохи міцніше.

–  Я кохаю тебе. Я б хотів, щоб ти стала моєю дружиною. Чесно … Дашо, ми з нею почали процес розлучення два тижні тому. Ну, дай мені шанс, будь ласка.

Вона не дивилася на нього. Жінка нервово смикала ремінь тієї самої барсетки і дивилася кудись у стіну.

– Ось як буде свідоцтво про розлучення – тоді й поговоримо, – сказала вона. – А поки ти одружений – ти не мій.

Він повільно, якось втрачено кивнув. Гена відпустив Дашу, обережно забрав у неї барсетку та сховав паспорт, як щось ганебне.

Коли за ним зачинилися двері, Даша залишилася сидіти сама в тиші. Чути було, як капає вода в душі. Їй раптом згадалося, як він якось сказав:

–  Я не з тих, хто зраджує. Я навіть брехати не вмію, якщо чесно.

«Тепер уміє», – подумала вона й витерла очі рукавом.

Минуло дванадцять днів. За цей час Даша встигла переглянути все: і історію повідомлень, і факти, і його обліковий запис у соцмережі.

Геннадій же наче випарувався. Він не писав, хоч у мережі з’являвся. Вона також трималася. Не дзвонила, хоч дуже хотілося.

Вдень все було гаразд. Вона йшла на роботу, встигала перекинутися парою слів із друзями та батьками, була зайнята.

Потім… Потім накочувало. Вечори стали порожніми. Було нестерпно боляче. Навіть не від обману, а від байдужості з боку Геннадія.

На тринадцятий день він нарешті прийшов. З сяючими очима, з усмішкою до вух, з букетом ніжних білих троянд. Саме такі він подарував їй на другому побаченні.

–  Дашо… Я вчинив підло, і мені дуже соромно.

Він став навколішки прямо на порозі. Квіти тремтіли в його руках.

–  Будь ласка, вислухай мене… Я не можу без тебе. Всі ці дні були для мене пеклом.

Даша не взяла квіти, але мовчки відійшла, впускаючи його. Вона була не готова прощати,  обіймати, але й  вигнати не могла. Хотіла почути, що він тепер скаже.

Вечір почався ніяково, але потім потік плавно. Гена був ще більш ніжним і дбайливим, ніж раніше. Він розповідав, як сумував, приготував для неї каву, увімкнув її улюблену музику.

Даша поринула у знайомий їй затишок та тепло. Тільки ось у серці оселилася тривога, яка лише наростала.

– Скажи чесно. Як справи з розлученням? – спитала вона після вечері.

–  Дашо, ми не живемо разом, ти ж знаєш, – зітхнув він. – Усе, що між нами було, вже минуло. Я просто… ну, не дістався РАЦСу. Робота, метушня. Але це формальність. Хіба це найголовніше?

Вона підібгала губи і стала зосереджено перемішувати каву. Їй треба було зібратися з думками, щоб не відповісти надто різко.

–  Ти маєш рацію. Не головне. Головне – чесність. А ти спочатку все приховав від мене, а тепер знову виляєш. Ти ж сказав, що у вас уже все почалося.

Він підійшов ззаду і обережно обійняв Дашу.

–  Ну, головне ж, що я з тобою. Це і є вибір. Це і є вчинок. Ти ж не хочеш втратити все, що ми з тобою збудували, через якийсь штамп?

Даша не відповіла. Тому що так, вона не хотіла втрачати. Тому що він все ще був їй дорогий, хоч би як це безглуздо не звучало. Однак і вірити йому вже не виходило.

Пізно ввечері, коли він пішов, залишивши по собі запах одеколону на подушці, Даша написала подрузі.

– Тань, можеш заскочити завтра? Потрібна твоя порада.

Наступного дня Таня прийшла з морозивом та какао. Даша поставила на плиту молоко.

– Ну, розповідай, – сказала подруга, дістаючи ложки. – Що там трапилося?

Даша розповіла. Детально, без брехні, як є. Таня у відповідь підтискала губи і кивала. Коли Даша закінчила, та відірвалася від морозива.

– Ну, дивись. Версія в нього, звичайно, струнка, але я ці казки Віденського лісу чую далеко не вперше, – Таня посміхнулася й знизала плечима.

– Усі вони «вже майже розлучилися», але ти ще рік почекай. Я навіть зустрічалася з одним таким. Через пів року він і справді розлучився, а потім зробив пропозицію, ось тільки не мені.

–  Думаєш, він бреше? – спитала Даша ніяково.

– Думаю, так. Але якщо хочеш знати точно, знайди дружину. Напиши їй і дізнайся сама.

Даша замислилась. Знайти дружину? Це вже не просто припущення. Це крок до правди.

Того ж вечора вона зайшла у «Фейсбук». Тепер вона знала справжнє прізвище Геннадія. Дружина знайшлась швидко: вона була у нього в друзях. Валерія.

Дарина перейшла в її профіль. Насамперед вона полізла дивитися фотографії. Знімки з сином, спільні селфі на тлі новорічної ялинки, спільні кадри з Геннадієм…

А наприкінці – Валерія на фотосесії з животом, що округлявся, і підпис: «Чекаємо на тебе, наш малюк. Скоро нас буде четверо».

Усередині у Даші все завмерло. Такого повороту вона не чекала. Жінка зачинила ноутбук.

Сьогодні вона не готова. Але вона обов’язково напише Валерії завтра і дізнається, з ким вона насправді провела ці пів року.

…Наступного дня шок перетворився на пекучу образу. Весь цей час її годували казочками. Тільки не милими, як у дитинстві, а підлими.

Їй розповідали, що не хотіли вплутати її в брудну історію, і зробили коханкою. Їй співали, що хочуть сім’ю, а тим часом майже завели другу дитину з дружиною.

Зібравшись із духом, Даша написала Валерії.

–  Здрастуйте. Вибачте, що пишу з такими питаннями. Просто хотіла уточнити: чи ви з Геннадієм зараз разом? Живете, як сім’я?

Відповідь надійшла майже за годину.

–  А ви хто?

Даша видихнула і написала все, як є. Чемно, без образ. Що зустрічалися пів року. Що він казав, що розлучається.

Що жодної сім’ї в нього немає, і дитина не його. Що він хотів зробити їй пропозицію. І що вона одного разу зазирнула в його паспорт на свою голову.

Валерія прочитала повідомлення майже одразу, але довго не відповідала. Хвилин за сорок повідомлення посипалися градом. Короткі, рвані, один за одним.

– Ми живемо сім’єю. У нас все було гаразд. До цього моменту. Він сам хотів другу дитину, казав, що любить мене. Він був чудовим батьком. А тепер ви мені пишете це все. Ви пробачте мені, але я вам не вірю1

Даша тяжко зітхнула. Кожне повідомлення шкрябало по нервах. Вона сама не вірила раніше. Вона скинула Валерії кілька спільних фотографій. Даша не вважала цю жінку суперницею, вона бачила в ній другу жертву, а тому співчувала і хотіла розплющити очі.

–  Вибачте… Я не хотіла вам зробити боляче. Просто подумала, що ви маєте знати.

Знову пів години мовчання.

–  Дякую, що сказали, – нарешті відповіла Валерія.

–  Що робитимете? – Обережно поцікавилася Даша.

Вона відчувала дивну відповідальність за те, що відбувається. Сама вона легко може піти. А ось Валерія в положенні.

– Я не знаю. Мабуть, залишусь. У нас іпотека, дитина, друга на підході. Куди мені йти? Просто не пишіть мені більше, будь ласка. Мені потрібно прийти до тями.

Даша закрила чат і відкинулася на спинку стільця. Вона дивилася кудись у стелю. Було відчуття, що вона щойно вийшла з темної кімнати на тьмяне, але все ж таки світло.

Вона не плакала. Сльози були в минулому, а зараз настало полегшення. Все закінчилося, тепер все зрозуміло.

Так, боляче, але могло бути й гірше. Вона просто встане, обтруситься і піде далі. І тепер уже обережніше підходитиме до вибору партнера, щоб не опинитися на місці Валерії…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Даша? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.