-Давай, доню, з дитиною не тягніть

Іра вийшла заміж і тепер жила неподалік від батьків на сусідній вулиці. Дружила вона з Ігорем два роки, хоча знайомі вони були як сусіди по вулиці з дитинства. І ходили до однієї школи, і до одного магазину бігали по хліб.

-Давай, доню, з дитиною не тягніть, – квапила її мати, Тетяна Федорівна. – Дуже мені хочеться онуків побавити.

-Мамо, тоді тобі треба було не одну мене народжувати, от би й витратила всі сили на виховання, вже не до онуків було б! – сміялася Ірина.

-Ну, тепер уже що говорити. Тоді часи були інші, важче було жити. Та й слаба ти в мене була часто, коли мала була… А тепер ось яка стала – велика і гарна.

Незабаром Іра порадувала мати звісткою про свою вагітність. Тетяна Федорівна навіть розплакалася від хвилювання.

-Боже милостивий. Ти мене почув. Ну, тепер готуватися треба, – рішуче сказала вона і обняла дочку.

Іра стала приходити до матері та батька частіше. У них трохи і відпочивала, і в передчутті поповнення в сімействі, вони обговорювали: як назвати малечу, де в квартирі Іри краще поставити ліжечко і який візок потрібно купити.

-Тільки ти білизну не купуй! – заявила мати. – У мене все від тебе лишилося.

-Та ну? – здивувалася Іра. – Так вже й усе?

На наступний візит доньки Тетяна Федорівна принесла дві великі коробки з «посагом» дитині.

Іра відкрила їх і ахнула.

Вони розглядали дитячі сорочечки, чепчики і навіть пелюшки. У коробці були і повзунки, і маленькі сукні, і фартушки, і навіть кілька пар пінеток.

-Боже мій, мамо! І стільки років ти все це берегла! – казала Іра, погладжуючи речі.

-Всього лише двадцять. Ти ж у мене рано народилася. Ось і сама тепер рано народжуєш. А речі у хорошому стані – як нові. Навіщо знову купувати?

Коли Іра пішла в декрет і вже наближалися пологи, речі для малечі були випрані та перенесені до дитячої кімнати у шафу.

-Ти ще не здумай іграшки купувати. У нас багато збереглося, – знову здивувала Іру матір.

-Та де ж весь цей музей у вас зберігається? – запитала Іра.

-Та на горищі давним-давно лежить, – засміявся батько. – Вона не дозволяє викинути. Як знала, що знадобляться. Ось я їх частково і приніс на веранду. Помиємо і тед підготуємо.

Іра пішла на веранду і побачила там на столі стару валізу, яку вона невиразно пам’ятала з дитинства. Відкривши її, вона ніби потрапила в минуле.

Валіза була повна іграшок: плюшеве ведмежатко, набите тирсою, гумова лялька з блакитними очима, пластмасова білка та качечки для купання, старенький барабан на червоній стрічці, пупсики, і навіть іграшкове дерев’яне ліжечко для ляльок, яке батько колись зробив сам.

Іра дбайливо діставала іграшки та розкладала їх на дивані. Вона довго розглядала кожну і поринала в теплі спогади. Уривками пам’ять показувала їй то вечір біля теплої печі з лялькою, то ігри у дворі з сусідськими дівчатами, то холодний зимовий день, коли вона, слаба, лежала з температурою, а поряд, біля її подушки, сидів плюшевий ведмедик із круглими чорними уважними очима…

На веранду зайшла мама.

-Ну що? Сварити мене будеш за них, скажеш, що не сучасні? – запитала Тетяна Федорівна.

-Ні, що ти… Навпаки, – з усмішкою промовила Іра. – Хіба іграшки мають вік? Це ми дорослішаємо, старимося, а вони такі самі… Наші віддані друзі з дитинства.

Тетяна Федорівна зітхнула:

-Ось так. Нехай вони послужать. Я чому ж їх зберігала? Все сподівалася ще народити. Але після того як важко заслабла була, то все… Від цього більше не було у нас дітей. А ти народжуєш…

-Дякую тобі, матусю, – прошепотіла Іра і обійняла матір.

-Та за що?

-За те, що все зберегла. Нехай і мої улюблені іграшки будуть радістю для моєї доньки.

Коли Іра народила свою Світланку, у кімнаті малечі вже було багато іграшок. Всі вони стояли до певного часу на комоді, на шафі, а Іра раз у раз поглядала на своїх улюблених ляльок і примовляла:

-Ну ось. Тепер у мене і справжня лялечка з’явилася. Така ж красуня і з блакитними очима…