– Давай розлучимося і я оформлю іпотеку лише на себе. А то нечесно виходить – ти в декреті сидітимеш, я буду працювати, а квартира спільна, – заявив мені чоловік

Шість років у шлюбі, а виявилося, що зовсім не знаю людину, з якою стільки років живу. Ніколи не думала, що він може зробити мені таку пропозицію.

Але нещодавно мені було заявлено, що чоловік вважає несправедливим зараз брати іпотеку, адже я в декреті прохолоджуватимуся, а йому доведеться працювати. При цьому квартира вважатиметься загальною.

Ми зараз живемо на орендованій квартирі, я на четвертому місяці, грошей на початковий внесок вистачає, а тут такі новини. Дуже вчасно.

З чоловіком ми одружилися шість років тому та одразу почали накопичувати на іпотеку, тому що свого житла у нас немає і чекати спадщину теж не доводиться.

У чоловіка ще сестра і брат, у мене теж є брат, так що навіть віддалені перспективи спадщини дуже туманні. Та й сидіти чекати, коли батьків не стане, мені зовсім не хотілося.

Жили ми на орендованій квартирі, тому накопичувати доводилося зі скрипом. Але ми знали, до чого йдемо і чого хочемо досягти. Тому працювали щосили.

У чоловіка хороша робота, яка приносить пристойний дохід, я теж працювала, плюсом взяла підробіток, тому виходило, що у нас із чоловіком були приблизно рівні зарплати.
У накопиченому початковому внеску в рівних частинах мої та чоловіка заслуги не було такого, що хтось працював, а хтось у носі колупався.

Нині ми маємо нормальний внесок на двокімнатну квартиру. Тільки чоловік чомусь не поспішає з оформленням іпотеки, хоч мені вже в декрет скоро.

Спочатку він довго шукав відповідні варіанти, від моїх крутив носа, потім вигадував дурні відмовки, а час підтискав. Мені скоро в декрет, збирати вже не вийде, а за орендовану квартиру все одно треба платити. Тож чи не краще взяти іпотеку та платити вже за своє житло?

Чоловікові ця ідея чомусь не подобалася, він щось бурчав, що ми тут вже звикли, а тут доведеться переїжджати, робити ремонт, все в цьому дусі.

Дурниці якісь говорив, але я змогла пробити цей щит тупості та він назвав нарешті справжні мотиви. Він хоче платити іпотеку один.

Я ж буду в декреті, тобто ніяких вкладень в іпотеку від мене три роки не чекатиме, а йому доведеться платити одному. Хіба це справедливо?

А потім він запропонував варіант, від якого я й досі не можу відійти.

– Давай розлучимося і я оформлю іпотеку лише на себе. А то нечесно виходить – ти в декреті сидітимеш, я буду працювати, а квартира спільна.

Він переконував, що розлучимося ми тільки на папері, а житимемо разом, і дитину він, зрозуміло, запише на себе. Просто до кінця іпотеки на паперах ми будемо ніхто.

А те, що я шість років працювала на початковий внесок, відійшло якось на другий план. І що я не просто так вдома сидітиму, а виношуватиму, народжуватиму і виховуватиму нашу спільну дитину.

Звісно, ​​мене така пропозиція не влаштовує. Мені простіше зараз поділити гроші, забрати свою частину внеску, купити в іпотеку квартиру, її здавати, а самій жити у батьків.

Такий варіант я чоловікові ще не озвучувала, але він є. Мені треба подумати та вирішити, як буде краще для нас із дитиною.