– Де ви були п’ятнадцять років? Де була ця кревність, коли я купувала дешеві продукти, бо на нормальні не вистачало? Коли ходила у рваних черевиках узимку?

– Тітко Віро, це Оля. Мама… мами більше нема.

Тиша на тому кінці лінії тривала секунду, дві, три. Ольга стояла в коридорі лікарні, притискаючи телефон до вуха так, що пластик урізався в шкіру.

Мимо пройшла медсестра з каталкою, колеса рипнули по лінолеуму. Запах хлорки та чогось ще, важкого, солодкуватого, забивав горло і не давав дихати.

– Господи, Оленько… – Віра Михайлівна нарешті ожила. – Яке нещастя. Як же це?

– Мені потрібна допомога, – Ольга облизнула пересохлі губи. – Я не можу сама… Я не впораюсь… Я…

Її голос зірвався, і вона замовкла, закусивши щоку зсередини. Дев’ятнадцять років. У дев’ятнадцять років вона залишилася зовсім одна.

Без матері, без свого кута – квартиру було продано, щоб оплатити лікування матері. Яке не допомогло… І тепер вона принижено просить грошей у тітки, яку бачила від сили разів п’ять у житті…

– Дитино, я б рада, але сама розумієш, у нас зараз таке становище… – Віра Михайлівна важко зітхнула. – Петя на пенсії вже, я не працюю, Олена з двома дітьми…

Ольга слухала ці пояснення та дивилася на свою руку. Пальці дрібно тремтіли, нігті синюваті від холоду, чи від шоку.

– Я розумію, так, – перервала вона. – Дякую, тітко Віро.

Натиснула відбій і відразу набрала наступний номер.

Дядько Петя слухавку взяв не відразу. Говорив довго, охоче, зі смаком. Міркував про те, що молодість – час випробувань, що такі моменти загартовують характер, що він сам у її віці…

Ольга притулилася до стіни, заплющила очі. Голова паморочилася від голоду – вона не їла зранку, а зараз уже темніло за брудними лікарняними вікнами.

– Дядю Петю, – перервала вона його монолог, – так допоможеш чи ні?

Пауза. Покашлювання.

– Ти зрозумій, я б з радістю, але в мене самого зобов’язання…

Ольга поклала слухавку, не дослухавши. Сповзла по стіні, сіла прямо на підлогу, підібгавши коліна до грудей. Батька у неї не було вже чотири роки. Тепер і мами нема.

Усе. Вона одна…

На церемонії прощання родичі зібралися зненацька у великій кількості. Тітка Віра у чорній хустці, дядько Петя у потертому піджаку, Лєнка з червоними від недосипання очима. Вони тисли Ользі руки, обіймали за плечі, хитали головами.

– Тримайся, дівчинко.

– Ти не одна, ми ж родина.

– Що-небудь знадобиться – дзвони.

Ольга кивала, дякувала, механічно тиснула простягнуті долоні.

А потім усі роз’їхалися по своїх будинках, і Ольга залишилася одна в орендованій кімнаті зі шпалерами в дрібну квіточку та чужими меблями.

За тиждень вона знову взялася за телефон. Гроші скінчилися – ті крихти, що були. Їсти не було чого, платити за кімнату нема чим.

– Тітко Віро, мені б хоч трохи протриматися…

– Олю, ну ти ж молода, здорова дівка! – Віра Михайлівна говорила бадьоро, діловито. – Іди в магазин продавчинею, зараз скрізь беруть. Годі, треба дорослішати.

Дядько Петя знову завів свою шарманку про освіту, про те, що без диплома нікуди, про важливість інвестицій у себе.

Ольга слухала й думала: цікаво, чи він хоч раз у житті голодував по-справжньому? Коли в животі смокче так, що важко думати?

Лєнка, коли Ольга додзвонилася до неї, одразу перехопила ініціативу:

– Ой, Оль, у мене такий кошмар! Сергійко знову загуляв, уявляєш? А молодший захворів, температура під сорок, я всю ніч не спала.

Вона скаржилася хвилин двадцять без перерви. На чоловіка, на дітей, на свекруху, ціни в аптеці. Ольга мовчки слухала цей потік та розуміла: допомоги не буде. Ні гривні, ні шматка хліба. Тільки поради та чужі скарги.

Вона поклала слухавку і довго сиділа в темряві, дивлячись у стіну. Потім підвелася, вмилася холодною водою і пішла шукати роботу.

…Наступні роки злилися в нескінчені перегони. Вдень – офіс, папери, звіти, начальник. Увечері – кафе, таці, дивні клієнти, спина, що ниє.

Вночі – підручники, конспекти, екзамени на заочному. Ольга харчувалася локшиною швидкого приготування та найдешевшим хлібом, одягалася у секонд-хендах, стригла волосся сама перед дзеркалом у ванній.

П’ятнадцять років. Ціле життя.

Вона навчилася рахувати кожну гривню, навчилася говорити «ні» собі та іншим, навчилася вставати о шостій ранку і лягати о другій ночі.

Навчилася не плакати, коли хотілося вити від втоми та несправедливості. Взуття носила, поки підошва не відвалювалася остаточно. Про розваги забула – які розваги, коли кожна гривня на рахунку?

Але поступово щось почало змінюватися. Диплом – червоний, до речі, хоча кому це було цікаво. Нова робота, потім ще одна, вже краща. Перші накопичення, перший бізнес-план, написаний ночами на кухні орендованої квартири.

До тридцяти чотирьох років у Ольги була власна квартира – невелика, але своя, з великими вікнами та білими стінами. Машина. Бізнес, який приносив стабільний прибуток.

Щорічно вона навіть могла дозволити собі море – тиждень тиші, солоної води та байдикування. Все це вона заробила сама. Кожен метр цієї квартири, кожен кухоль на полиці – її.

…Дзвінок у двері пролунав увечері в п’ятницю. Ольга тільки-но повернулася з роботи, ще не встигла зняти туфлі. Подивилася у вічко – і завмерла.

На порозі стояли тітка Віра та Олена.

За п’ятнадцять років – жодного дзвінка, жодного повідомлення. І ось вони тут.

Ольга відчинила двері.

– Оленько! – Віра Михайлівна розпливлася в посмішці. – Як ти погарнішала! Дай подивлюсь на тебе!

– Проходьте.

На кухні Ольга налила їм чай в улюблені кухлі – найтонша біла порцеляна, подарунок самій собі на тридцятиріччя.

Віра Михайлівна оглядала квартиру жадібними очима: техніка, меблі, картина на стіні. Олена смикала серветку та уникала дивитися в очі.

– Ми до тебе у справі, – почала Віра Михайлівна й одразу перебила сама себе: – Яка в тебе кухня чудова! Сама обставляла?

– Так. То що за справа?

Олена схлипнула. Віра Михайлівна поклала їй руку на плече.

– Сергій у лікарні. Чоловік Оленки. Все дуже серйозно. Опер ація потрібна терміново, а грошей немає.

Ольга дивилася на них. На фарбоване волосся тітки з відрослим корінням, на заплакане обличчя Олени, на їх поношений одяг. Мовчала.

– Ти ж тепер багата, – продовжила Віра Михайлівна тим самим тоном, яким кажуть очевидні речі. – Повинна з сім’єю ділитися. Рідня таки.

Повинна. Рідня. Ділитись.

Щось гаряче здійнялося в грудях, розлилося по всьому тілу. Ольга поволі поставила кухоль на стіл. Встала.

– Коли мені було дев’ятнадцять, – сказала вона тихо, – я справлялася з усім одна. Пам’ятаєте?

– Олю, ну що ти починаєш… – Віра Михайлівна скривилася.

– Я просила вас про допомогу. Про будь-яку допомогу! Знаєте, що я здобула? Поради. Багато порад. “Іди продавчинею, вистачить нити”. «Освіта важлива». “Молодість – час випробувань”.

– Ми справді не могли тоді допомогти! – Олена підняла на неї мокрі очі. – У нас своїх проблем вистачало!

– У мене не було грошей на їжу! – Ольга підійшла до вікна, відвернулася. – Я голодувала! Працювала по шістнадцять годин на добу.

– Навчалася ночами. П’ятнадцять років, Олено. П’ятнадцять років прожила без жодного дзвінка від рідні!

– Сім’я є сім’я! – Віра Михайлівна обурено підвелася. – Не можна так! Ми ж кревні! Потрібно допомагати одне одному!