Деякі шлюби створюються не для того, щоб жити довго та щасливо, а щоб стати уроком на все життя! Або, як у нашому випадку, доказом власної недолугості

– Ти за квартиру скидатися збираєшся? – Запитав чоловік.

– Ні, – з усмішкою відповіла я.

– Жартувати в іншому місці будеш! – грубо промовив Вадим. – Бабки гони, треба власнику відправити!

– От і відправ, а в мене грошей нема! – Байдуже заявила я, дивлячись на чоловіка.

– Давай без цього всього, – він невдоволено скривився. – Гроші на стіл!

Я подивилася на свій манікюр, здула невидиму порошинку:
– Ти чоловік у домі, та голова сім’ї! Розв’язуй це питання!

Вадим подивився на мене, примруживши очі:
– Ось ти як заспівала?

– А чого ти, власне, хотів? – наївно відповіла я. – У нас рівноправність, чи підпорядкування голові сім’ї? Ти б визначився, зрештою!

– Щось я тебе погано розумію! – Вадим не був розгублений, швидше починав злитися. – Бунт на кораблі? Та я тебе!

– Підеш за ґрати! – спокійно відповіла я.

Підняту в замаху руку, Вадим вважав за краще опустити.

– Лілько, до чого ти ведеш? – хмурячись, спитав Вадим.

– А до того, мій любий, що ти дуже багато на себе береш! – Заявила я. – Відносини у нас були партнерські, ми були рівними. На тих же умовах ми одружилися.

Сучасно, згідно сьогоденню, але прийнятно. А потім ти щось почав не зрозуміле вимагати! То ти сам визначся, яка у нас родина!

Деякі шлюби створюються не для того, щоб жити довго та щасливо, а щоб стати уроком на все життя. Або, як у нашому випадку, доказом власної недолугості!

– Дочко, ти чим думаєш? – обурювався Семен Андрійович. – У дев’ятнадцять років заміж!

– Ви з мамою одружилися, вам вісімнадцять виповнилося, – стояла на своєму я.

– І ти гадаєш, що ми не думали, що поспішили? Ще і як думали!

– Я не думала, – відповіла мама, Поліна Михайлівна, – це тобі вічно погуляти хотілося! А потім ти ще з появою дитини тягнув! Скільки я тебе вмовляла! Скільки плакала! А ти п’ятнадцять років від обов’язків ухилявся!

– То я тоді не впевнений був, що взагалі дітей хочу!

– Ні, ну ви на нього подивіться! – Вигукнула вона. – І ти ще смієш при доньці таке говорити? Посоромився б!

– А мені соромитися нема чого! Донька у мене вийшла чудова! І вчасно! – Чоловік зробив акцент на останньому слові.

-Тому, що, якби вона раніше з’явилася, я б не знав, що з нею робити! А так, я був готовий морально та фізично!

Поліна Михайлівна засміялася:

– Готовий він! Я пам’ятаю, як ти з памперсом на витягнутій руці до смітника ходив! А на батьківські збори в школу тебе не загнати було!

– Я не знаю, до чого ти був готовий, але, на мій погляд, ти й досі не готовий до того, що в тебе дочка росте!

– Полю, не намовляй на чоловіка, він і образитись може! – пробурчав Семен Андрійович. – До всього я вже готовий!

– І до того, що Ліля одружиться? – лукаво спитала вона.

Семен Андрійович шумно втягнув повітря:

– Я ж говорю – рано! Взагалі рано! Дев’ятнадцять років! Тільки вчитися закінчила, тільки на роботу влаштувалася! Погуляй, придивися! Життя ковтни!

– Тату, – я засміялася, – ти що, ревнуєш?

– А то! – засміялася Поліна Михайлівна.

– Нічого я не ревную, – пробурчав він, ховаючи очі. – Я твого Вадима не знаю до пуття, а ти з ним жити збираєшся! Та ще й дружиною!

Я теж розсміялася, але все ж таки вирішила заспокоїти батька:

– Тату, ти ж нормальною людиною мене виховав, я себе в образу не дам! А якщо що, ти мене захистиш?

– Та я цього Вадима! – Семен Андрійович зобразив вищир, а руками жести чогось дикого. – Ти тільки скажи!

– Чого ж ти плачеш, доню? – Запитувала мати в кімнаті нареченої в РАЦСі. – Заміж розхотіла?

– Ні, не розхотіла, – я акуратно промащувала сльозинки, щоб макіяж не потік, – просто страшно!

– Чого ж ти злякалася, моя дівчинко? – із посмішкою запитала вона.

– Це ж мені доведеться від вас з татом з’їхати, – схлипувала я. – І тепер мені доведеться відповідати за домашнє господарство!

– Ліля, ну, почнемо з того, що ти все знаєш і вмієш! Ти ж сама все робила вдома: і готувала, і прибирала.

– А тепер треба і Вадиму якось догоджати! Ось що йому готувати? Як йому сорочки прасувати? А прати з якою віддушкою? А чи треба використовувати ополіскувач? А якщо він не переносить запах?

– Доню, то це і є секрети побуту! – засміялася мати. – Ось ти одразу захотіла все знати! А ми з твоїм татом досі розібратися не можемо, що і як кому подобається!

– Сама ж чула, як тато обурювався, коли я його футболки попрасувала. Гучніше за всіх кричав, що не треба цього робити, бо у нього животик у них не дихає!

– Хоча, три роки тому, в непрасованій майці навіть сміття винести відмовлявся! Тож це все з роками, та й то неточно.

– Мамо, ти мене не заспокоїла, а ще більше налякала! – Рука потяглася за серветкою. – Страшно як! А якщо він мене лаятиме?

– Ось попрасую я не так, або приготую не те, і що мені робити? Сидіти в кутку, та плакати?

– Зараз тобі найкраще заспокоїтись, – сказала Поліна Михайлівна, – а в сімейному житті жінка не зобов’язана все на собі тягнути. Ви ж сучасна родина.

– Та й зустрічалися ви вже за новими правилами, коли кожен за себе платить. Ось і побут налагоджуй із розрахунку, що кожен сам собі. Ну, чи по черзі!

– Ага, – я заспокоїлася миттєво, і почала думати. – Тобто, шкарпетки з чоловічою білизною – це його справа, готуємо по черзі, а витрати навпіл!

– Я ж говорю, що дочка в мене розумниця! – Мати обійняла дочку. – А тепер пішли одружуватися, гості чекають!

Вадим таку політику прийняв на ура. Працювали ми обоє, а вкладалися у відносини та сімейний побут порівну.

Молодий чоловік навіть пишатися став, яка прогресивна в нас родина!

– Я нікого не тримаю, на шиї ніхто не сидить. Тобто я вільний розпоряджатися своїми грошима на власний розсуд! – хвалився він мамі.

– А вона нічого не вимагає? – турбувалася Наталя Володимирівна. – А то, знаєш, бувають такі, що спочатку овечки невинні, а потім, без подарунка, і палець об палець не вдарить!

– Мам, так у нас обов’язки також навпіл, – пояснював Вадим. – Чи разом все робимо, чи по черзі.

– Вадиме, я щось не зрозуміла, – насупилась Наталя Володимирівна. – Вона тебе змушує готувати та прибирати?

– Ніхто нікого не змушує, просто домовились так, – розгублено відповів Вадим.

– Жах який! – Вигукнула вона. – Де це бачено, щоб жінка свої обов’язки на чоловіка перекладала? Це ж сором і ганьба! Чоловік у будинок приносить гроші, а жінка зобов’язана піклуватися про затишок та комфорт свого чоловіка!

– Ми ніби разом заробляємо, – сказав Вадим.

– Вадиме, ти що? – Наталія Володимирівна зробила невдоволене обличчя. – Що вона там заробляє? На панчохи та шпильки? Знайшов, що порівнювати! Чоловік – здобувач!

– Мам, то часи трохи інші, зараз жінки будують кар’єру, та й заробляти вміють, – виправдовувався Вадим.

Він пишався, що в нього шлюб побудований на рівноправності, а мати розносила все в пух і порох.

– Вадиме, яка ж це рівноправність, – вигукувала мати, – якщо вона принижує твою честь і гідність? Не личить чоловікові біля плити стояти, та з ганчіркою по дому бігати!

– Чоловік, він же чоловіком лишатися повинен! Що ж ти, любий мій, повівся на бабські вмовляння, і сам себе на хатню робітницю перетворив?

А із цього боку Вадим ситуацію не розглядав…

– Синочку, ти ж хоч людям про це не розказуй! Засміють, що ти дружину приструнити не зміг! Тебе ж зневажатимуть! Підкаблучником рахувати будуть! – Вона схопилася руками за голову.

– Ох-хо-хо! Бідолашний мій синочку! Ростила я тебе, виховувала, а вона тебе курчам обскубаним зробила!

І останнє зауваження Вадиму зовсім не сподобалося. Та й важко було не погодитися з мамою. Начебто є заведений порядок речей.

Чоловік – здобувач, жінка – будинком займається. Завжди так було, і буде так завжди. А тут, трясця її матері, казна-що виходить!

Поведінка Вадима стала потроху змінюватись. Побутових справ, які були по черзі, він став ухилятися і посилатися на втому, спихаючи все на мене. Але навіть не натякнув, що він здобувач! Ні, як платили порівну, так все і залишилося.

Хоча порівну – це ще як подивитися!

Я не була б жінкою, якби у побуті не розуміла більше. А ще й жили на орендованій квартирі, де з побутового скарбу не було практично нічого. Ось я і купувала іноді, що потрібно.

І тільки тому, днів за п’ять-шість до зарплати, опинялася з порожнім гаманцем. Смішно сказати, на роботу пішки “гуляла”.

Не на автобусі п’ять зупинок, а вийти на сорок хвилин раніше, і легкою ходою, попри атмосферні опади!

І це я сприймала порівняно нормально. Хоча точно знала, що Вадим має гроші. А він знав, що я не маю. І міг би дати, бодай на проїзд. Навіть, коли я казала, що ходжу пішки – не дав. Не запропонував навіть.

– Угода, є угода, – виправдовувала його я. – Кожен витрачає свої.
Але все одно виходило якось несправедливо.

І якби не випадок, так і жила б я ще довго, потай страждаючи від несправедливості, яка такою і не вважалася, начебто.

А трапилося те, що гаманець мене засмутив своєю порожнечею, батьки поїхали у відпустку на місяць в санаторій, а з сусіднього міста прийшла сумна звістка – бабуся захворіла.

– Вадику, дай, будь ласка, грошей, – попросила я у чоловіка, – мені треба до бабусі їхати, у мене ні гривні!

– А чого я тобі маю давати? – здивувався Вадим. – У нас із тобою різні гаманці. Нема грошей – твої проблеми!

– Я ж не просто так прошу, я віддам, – благала я. – Зарплату отримаю, й одразу тобі на карту кину! Мені терміново їхати треба!

– Я вже тобі сказав, це не мої проблеми! Нема грошей, не треба було на всяку фігню витрачати! У мене ж є гроші!

– Вадиме, але ж я купила порошок для прання, сушарку для посуду. Мої гроші пішли на наше спільне господарство!

– Тебе ніхто про це не просив, і ти це зі мною не погоджувала. Вважай, сама собі купила! Все, відчепися, грошей не дам!

Гроші я знайшла у подружки Свєти. Але не тільки гроші я знайшла, але ще й істину, яка чомусь досі від мене ховалась.

– Гаманці, значить, різні? – не вірячи, перепитувала Світлана. – А від господарства він практично відсторонився, звісивши все на тебе?

– Ну, зараз так. А раніше все разом робили, – розгублено сказала я.

– Тобто ти на нього горбатишся, і це крім роботи, а гроші в кожного свої? – Світлана відразу все зрозуміла, а повторювала лише тому, щоб я очі відкрила.

– Д- да …

– Дуже цікава у вас суміш! – хмикнула Світлана. – Класична сім’я, де жінка – обслуговуючий персонал, а щодо грошей, то тут прогрес і суцільна рівноправність! Мені здається, чи Вадим твій надто хитрий жук? Мало того, що хитрий, то ще й нахабний!

Розуміння шкрябнуло по нервах, але розбір польотів я вирішила відкласти, коли повернуся від бабусі.

– Що означає, яка сім’я? – закричав Вадим. – Нормальна у нас родина! У всіх є обов’язки та права! Що ти мені тут втираєш?

– Якщо рівноправність, то ти кричати на мене права не маєш! – Прокричала я йому у відповідь. – А якщо прадавня, то які гроші ти з мене вимагаєш? Ти ж здобувач! І свої наказні інтонації засунь собі, знаєш куди?

– А то я тільки й чую, приготуй, випери, прибери! Ти слово «Будь ласка» забув, чи просто знахабнів у корінь?

– Як ти смієш суперечити своєму чоловікові? – Вибухнув Вадим. – Ти – моя дружина! І ти маєш безперечно мене слухатися!

– Саме так! Дружина, а не прислуга! – Не здавала я позицій. – І не дев’ятнадцяте століття надворі! А ти розкішно влаштувався!

– Як треба прибрати, так у тебе справи, або щось болить. Як приготувати, то ти тільки побажання озвучуєш! Мені тобі прейскурант видати?

– Ти чого? – відсахнувся Вадим. – Ми ж домовлялися!

– Ми домовлялися, що робитимемо все разом! А ти мені сів на шию, ніжки звісив, і тільки поганяєш!

– Хочеш, щоб я виконувала обов’язки куховарки, прибиральниці та все інше – плати! А як не хочеш, то все на мені тримається вже рік! Рік ти нічого не робиш!

– Якщо хочеш, щоб було, як раніше, то рік будеш мені прислужувати, та догоджати, або рік ти віддаєш мені зарплату! Вибирай!

Я запитливо дивилася на чоловіка, який червонів, бліднів, стискав кулаки, поривався щось сказати, і тільки з шумом випускав повітря через ніс.

– Не подобається? – Запитала я. – Нахабніти не треба було! Тоді все було б, як було! А так, як стало, мені не треба!

Наступного дня я повернулася в квартиру батьків. І не полінувалася зібрати все, що купувала за власний кошт. До останньої чайної ложки!

Три місяці Вадим скиглив під дверима і вибачався. Просив повернутися, та переглянути своє ставлення.

А я просто дочекалася, коли отримаю розлучення, а потім сказала татові, щоб він Вадима віднадив, бо набрид.

Двох польотів зі сходів вистачило Вадиму, щоб зрозуміти, що йому тут категорично не раді.

– Тепер, доню, – говорила з усмішкою Поліна Михайлівна, – ти вчена, і більше такої дурниці не зробиш. А те, що досвід гіркою пігулкою вийшов, то солодкою, тільки брехливі промови бувають!

– А чи не багато досвіду в двадцять один рік? – Запитала я у мами.

– А досвід не питає, коли йому з’явитися, зате в майбутньому ти цієї помилки уникнеш!

– І наробиш тисячу нових! – реготнув Семен Андрійович, обіймаючи нас з мамою.

Ось він був справді щасливий, що я, його маленька дівчинка, хоч якийсь час ще поживу з ними! А там, як Бог дасть!

Хочеться сказати, що більше ні, ні! Але кохання – це таке почуття! Якби знав, де впадеш, то соломки б підстелив! Ви зі мною згодні?