Дід знову заговорив: – А ні, хлопці, стривайте! Помру я зараз. Сказав це, сидячи в кріслі, і очі закрив

Де мені тільки не доводилося працювати по життю … У молодості я працював на швидкій. Яких тільки дивних випадків не відбувалося на виклики!

Ось сиджу я одного разу з колегами на нічній зміні, чай п’ємо. Дзвонить телефон – виклик. Диспетчер кладе трубку і говорить нам:

– Хлопці, виїжджайте на такий-то адрес. Кажуть, там якомусь діду погано. Толком нічого не пояснили. Ми кидаємо наш недопитий чай, збираємося, і вже хвилин через п’ять-сім наша машина виїжджає на виклик.

Приїхали ми до пункту призначення, дзвонимо у двері. Нам відкриває жінка років п’ятдесяти. Я у неї питаю, що сталося. А жінка, мовчки, проводить нас до діда. Я у діда питаю:

– Що у вас трапилося? Де болить? А дід дивиться на мене розгублено і відповідає:
– Так, нічого, онучок, все добре у мене.

Ми вже зібралися йти. Зробили жінці зауваження за помилковий виклик. Як раптом дід знову заговорив:

– А ні, хлопці, стривайте! Помру я зараз. Сказав це, сидячи в кріслі, і очі закрив. Ми всі в ступорі. Через секунд тридцять мій колега прийшов в себе, підійшов до діда, промацує пульс.
– Помер.

Ми ще в більшому подиві стоїмо. Я у жінки питаю, може дід скаржився на щось. Вона відповідає, що здоров’я у нього було міцне, навіть в лікарні ніколи не лежав, тільки застудою один раз в житті хворів і все. Через тиждень сниться мені сон: бачу того самого діда. Він мені каже:

– Сумно мені, онучок. Самотньо.
– Чим я можу тобі допомогти, дід? – питаю я у нього уві сні.
– Дочку мою завтра забери. Сумую я без неї.

Тут я прокидаюся від будильника. Приїхав на роботу. Знову дзвонить телефон – пора на виклик. Диспетчер кладе трубку і називає адресу. Приїжджаємо на місце – а це та сама квартира, де минулого тижня дід помер.

Заходимо – на кріслі сидить та сама жінка з закритими очима. Сусідка нам говорить, що жінка померла півгодини назад. Минуло десять років. Я давним-давно вже роботу поміняв: влаштувався на шахту. Робота моя була недалеко від будинку. Я завжди пішки ходив і зрізав дорогу через кладовище, навіть коли на нічні зміни йшов.

Друзі по роботі весь час жартували, запитували, чи не зустрічаю я там привидів. А я в цю нісенітницю якось ніколи не вірив. Ось йду я якось вночі через цвинтар на зміну. Навколо темно, невеликий туман. Я йду, ліхтариком підсвічуюю, хіба мало на яку купину наступиш.

Бачу вогник світиться. Підходжу ближче: сидить старий якийсь поруч з могилою. Я подумав, що він там втратив щось і сидить, шукає. Я в нього запитую:

– Дід, що робиш? А він мені відповідає:
– Так ось, онучок, огорожу свою крашу.
– А, ну бувай! – сказав я і пройшов пару кроків.
– А я тебе ніде не бачив? – питаю і повертаюся до діда.

Глядь, а нікого там немає. Я швидко пішов далі, а по дорозі згадав, що це був той дід, до якого я на виклик їздив років десять тому.