Дідів хвостик…

– Що, діду? Пігулку? Води? – Льошка, сидячи за стіною, чуйно прислухався, чи не прокинеться дід, і як тільки почув, що дід повертався, був уже тут як тут.

Дід тепер усе більше спав, та й з ліжка вже не вставав. Усі знали, що він скоро піде із життя. І сам дід Павло знав, так і сказав тиждень тому, коли зранку встати не зміг:

– Все, настав час. Довго вас мучити не буду. Швидко відійду.

Лікарів, звичайно, викликали, ті тільки руками розвели, мовляв, що ви хочете, дідусеві дев’яносто восьмий рік, але пігулки якісь таки виписали.

– Та що вони розуміють? – сердився про себе Льошка, який підслухав розмову мами з лікарями. – Дід, він ще ого-го який.

– Та вони ще тиждень тому ходили на рибалку. А минулого місяця на ювілеї баби Олі дід і на гармонії грав, й пісні співав.

– Навприсядки, як часом на святах, уже не вийшов, але ногою хвацько в такт музики притупував. Ні, Льошка вірити не хотів, що дід вми рає, він навіть спитав у нього про це.

– А як же, кожному своя черга буде. Тепер моя прийшла. – Дід Павло сухою старечою рукою хотів погладити засмаглу долоню праправнука, але Льошка розплакався і втік.

Ні, не хотів він вірити. А ще йому раптом стало страшно. Страшно, що діда незабаром не стане.

– Ти чого це? – Баба Оля підняла Льошку за підборіддя, коли він, вибігши з будинку, натрапив на її гладку постать.

Льошка схлипуючи виклав усі свої страхи.

– Як я буду без дідусевих історій? А фігурки з дерева з ким буду точити? А у карти грати вечорами?

Баба Оля зітхнула, як часто робила останнім часом, виходячи з кімнати діда Павла.

– Усім нам важко без нього буде, Льонько, – вона погладила Льошку по голові й зітхнула ще раз. Баба Оля була невісткою діда Павла, місяць тому їй самій уже сімдесят п’ять відзначали.

– Та тільки як інакше? Не буває так, щоб людина вічно жила. А ти, коли хочеш довше пам’ять про нього зберегти в серці, так більше часу, що залишилося, проведи з ним.

Льошка шморгнув носом, у свої сім, він уже знав, що таке стара з косою, але доки він не зіткнувся з нею так близько, вона була якоюсь ефемерною, не справжньою.

Льошка також знав, що його батько покинув маму, ще до його народження і навіть не цікавився сином. Мамі одній важко було справлятися, і вона привезла Льошку в село.

Тут жила її мати, бабуся Льошки, Ніна Павлівна, велика та галаслива. Вона працювала продавчинею у місцевому магазині й все про всіх знала. Діда свого Льошка не знав.

Баба Ніна тільки відмахувалася: «загуляв десь у місті, туди йому й дорога». З нею жила її мати, прабабуся Ольга Матвіївна.

Вона теж була великою, як дочка, але зовсім не галасливою. Зате співала дуже гарно, та все якісь старовинні пісні.

Чоловіка свого вона давно поховала, але досі згадувала з повагою і, при спогаді, витирала сльозу, що незмінно сповзала з куточка ока.

А ще з ними жив дід Павло, прапрадід Льошки по батьковій лінії, виходило, він єдиний чоловік у сім’ї.

Сухий, жилястий, з копицею сивого волосся, яким він дуже пишався, інші, мовляв, лисі давно, а він ще нічого, ще молодим фору дасть. І давав, особливо коли онук з’явився.

– Бабиним царством кого виховаєте? – посміювався він, забираючи ледь підрослого Льошку з собою надвір.

Так і вийшло, що скрізь Льошка з дідом усе разом робили. Дід намагався приклад подати, Льошка намагався наслідувати його у всьому.

Мама і бабусі сміялися з них, «дідів хвостик» Льошку прозвали. А тепер що? Льошка, все ще шморгаючи носом, думав про бабусині слова, забившись у дальній кут сараю.

У цьому сараї вони з дідом багато зробили разом, тут і інструменти всі зберігалися. Льошка обвів очима акуратні полички. Дід любив порядок у всьому, кожен цвях у нього був на своєму місці.

Не стане його, а це все, що зроблено його руками залишиться. Має рацію баба Оля. Не тільки те, що дід руками зробив зберегти треба, а і якнайбільше спогадів про нього. Льошка витер сльози та повернувся до хати. Тепер він весь час проводив поряд із дідом.

– Нічого не потрібно, посидь просто. Страшно мені щось стало, – відповів дід Павло, дивлячись у вікно.

– Страшно? – здивувався Льошка. Йому завжди здавалося, що дід зовсім нічого не боїться.

– Раніше думав я, ось піду на той світ, і будемо ми з Уляною знову разом. А тепер своє життя згадую і все думаю, ні, грішив я багато. Не пустять мене до неї, в інше місце потраплю, – пояснив дід Павло.

Уляною звали його покійну дружину. Не стало її ще у розквіті років від хвороби, як розповідав дід. Льошка бачив її на старій фотографії, яку дід дбайливо зберігав.

Дід на ній сидів такий молодий, осадистий, ошатний, у високих чоботях і з лихими вусами. А поряд вона. Навіть по фотографії Льошка відчував тепло і затишок, що виходили від неї.

– Чим же ти грішив? – знову здивувався Льошка. Дід завжди вчив його чинити по совісті, допомагати іншим, та й сам був таким.

– Пам’ятаю, років дванадцять мені було, вкрав я курку в сусідньому селі.

– Так тоді лихоліття було, голодно, а ти юшкою з цієї курки молодшого брата з сестрою нагодував, – Льошка згадав цю історію, дід її якось розповідав уже.

– Правильно. Та тільки все одно виходить, що вкрав. І спеціально пішов у сусіднє село, бо якщо не у своїх вкрав, то й не крав ніби. А ні, брате, як не крути, не правильно це.

– Я з цією куркою за пазухою поки додому біг, все про себе повторював, мовляв, не одна вона у них була, а я одну тільки взяв.

– А все одно злодійство виходить, – дід Павло зітхнув. – Ти, Льошко, чужого ніколи не бери, – додав він суворо.

Льошка закивав головою, кілька разів кивнув, щоб дід не сумнівався, що він наказ на все життя запам’ятав.

– За одну курку, напевно, нічого й не буде, – припустив він.

– Може, й не буде. Та тільки мало чого ще накоїв у житті, всього й не згадаєш. Бабця Уляна твоя лагідною вдачею була, мухи не образить, а в мене характер крутий був, може, когось яким словом і образив у запалі, – задумався дід Павло.

– Була справа. Сусід у нас був Микола, пропащий мужик, не просихав, вже й з дому все виніс, на пляшки міняв.

– І ось якось я кинувся, а сокири немає. Дрова колов, та прибрати забув, наступного дня тільки згадав. Дивлюся, ніде немає.

– І тут згадав, що Микола якраз через паркан заглядав, полікуватися просив, коли я з дровами порався. Я відмовив йому.

– Ось у мене й зійшлося, ніби Микола в помсту сокиру мою пізніше прихопив, та й проміняв напевно вже. Ох і розлютився я. Прямо до нього.

– За грудки взяв, а той твердить одне: не брав я, своє все проміняв, а чуже брати рука не підніметься. Не повірив я, останніми словами його вилаяв. А потім виявилося, що Уляна сокиру прибрала.

– Вибачився я перед Миколою, та й він сказав, зла на мене не тримає, мирову хильнули, а все погано виходить. Сам роззява, а на людину марно навів, та вилаяв ще.

– Ти, Льошко, дивись, щоб у тебе руки, та язик вперед голови не йшли. Думай, перш ніж щось сказати чи зробити. А вже в злості й ніяких рішень не приймай.

– Злість, вона очі застилає. Та й порядок у всьому має бути, кожній речі своє місце, – додав дід Павло. Льошка знову кілька разів кивнув, мовляв, буде виконано.

– Але ж ти потім вибачився, і Микола вибачив тобі, – Льошка хотів підбадьорити діда.

– Микола вибачив, добра йому пам’ять. Та тільки й не всі це гріхи мої. І бездіяльно жив, і лінувався, – вже в це Льошка зовсім повірити не міг, скільки себе пам’ятав, дід завжди при ділі був. Дід помітив здивовані онукові очі.

– Була справа, – зітхну він. – Молоді були, вітчизняна скінчилася, життя на лад пішло. Вечорами зберемося, хлопці, та дівчата, співати та танцювати.

– А я найкращим гармоністом на селі був, не співак, правда, зате танцював від душі, як чоботи витримували. Ніч безперервно бувало і пролетить так, а на ранок мамка мене добудитися не може.

– Справ повно, а я все відмахуюсь. Дякувати, Уляна навчила розуму. Гарна вона була, а очі які, як гляне, аж дихати не можу. Я раз, два до неї, а вона тільки плечем поведе, і навіть не відповість. А я її все на гуляння кликав.

– Ніколи мені. Роботи багато, – і вся відповідь.

– Так і відпочивати треба, – кажу.

– Справі час, потісі година. Правильно у народі кажуть. А в тебе все навпаки, одна веселість на умі.

– Мені марно ходити разом ніколи, а якщо в тебе серйозні наміри, то відразу скажу, мені такий чоловік не потрібний. З таким усе господарство за рік у трубу вилетить, – сказала, як відрізала.

– Тут я вже задумався. Закинув гуляння. Мати натішитися не могла, як завзято за справи взявся. А Уляна не одразу в мене повірила. За рік тільки заміж за мене погодилася.

– А там я все життя намагався для неї, для дітей, щоб вона ні хвилинки не шкодувала, що повірила. Добре жили.

– А коли воно все зроблено, перероблено, то й відпочити не гріх, свята завжди весело гуляли, – дід Павло усміхнувся, занурившись у спогади.

– Ти, Льошка, бабки Уляни слова міцно запам’ятай: ділу час, потісі година. Матері та бабкам у всьому допомагай, один ти в них чоловік залишаєшся. Потім свою сім’ю створиш, дружині допомагай, про дітей дбай, – знову наставляв дід.

Льошка про свою родину і не думав ще, дівчата вони геть які всі кривляки, намагайся ще для них. Хоча Катька сусідка зовсім і нічого.

Баба Оля неодноразово говорила: хороша у сусідів помічниця росте, і двір підмете, і бур’яни прополе. Треба б з Катькою потоваришувати, а мамі з бабусями Льошка завжди допомагає.

Поки Льошка розмірковував над дідовими словами, той знову заснув. Льошка поправив на ньому ковдру і навшпиньки вийшов з кімнати. Піти картоплі почистити, баба Оля якраз почала обід готувати – вирішив він.

Коли обід був готовий, баба Оля пішла перевірити свекра, може, хоч гаряченького посьорбає. Але дід Павло уже не дихав.

На похороні Льошка, як не намагався, не зміг стримати сліз. Та й увечері так і заснув у сльозах. А вночі приснився йому дід Павло, зовсім як на тій фотографії, молодий, осадистий.

Пальцем він перевіряв, чи гостра сокира, а залишившись задоволеним, почав рубати дрова. Потім на ґанок вийшла бабуся Уляна, Льошка її одразу впізнав, по лагідній посмішці та добрим очам.

Вона покликала діда обідати. Вже на ґанку дід обернувся і, ніби побачив його, Льошку і помахав йому рукою.

Льошка прокинувся і подумав: я ж казав, вибачать ту курку. А ще подумав, що завжди пам’ятатиме настанови діда. А потім думати вже було ніколи, настав час прийматися за справи.

Треба багато встигнути зробити до обіду, а потім Катьку на річку покликати, ніколи вона з усіма на річку не ходить, плавати, мабуть, не вміє, треба навчити…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!