Дітки і чоловік почали звикати до млинців і омлетів на сніданок. Донька, коли пошкодила улюблені джинси, одразу саме Іру попросила їх зашити. Я б з ними не дала ради, це точно, але мене образило, що мою допомогу навіть не питали

Через війну ми забрали до нас жити сестру чоловіка. І тепер через неї у мене комплекси! Розумію, моя історія може здатися смішною, але все не так просто.

Ми з чоловіком і двома дітьми мешкаємо у великому місті. Життя наше склалося добре, вдалося гарно влаштуватися у житті. Квартира у нас  велика, кожен водить свою автівку, діти мають можливість обирати, де б їм хотілося навчатися.

Менша сестра чоловіка Іра тільки два роки, як вийшла заміж. Тільки-но молоді почали якось вибудовувати своє життя – і тут повномасштабна війна.

Ірин чоловік пішов на фронт. Спочатку у ТРО, згодом навчання. Коли було прийнято рішення відправляти його на фронт, брат поїхав до них. Він запропонував сестрі жити з нами, поки чоловік буде боронити країну. Мало того, що переживатиме, та ще й буде там сама.

Під одним дахом ми живемо вже декілька місяців. Я Іринці дуже рада. Жити з нею, це як мати подружку поряд. Завжди кави є з ким випити, поговорити. Вона дуже світла і добра людинка. І дітки наші до неї тягнуться. Усе їй показують, розказують, почитати перед сном просять.

У нашому такому щасливому співіснуванні є один важливий нюанс. Іра – неймовірно талановита газдиня. А я навпаки. До нас додому ходить жіночка і прибирає, а також готує на три-чотири дні наперед. Вся інша наша їжа – поза домом або доставки. А Іра смачно готує, прибирає краще за нашу прибиральницю і навіть прасує якось професійно.

Завжди, якщо Іра нервує, вона починає займатися хатніми справами. Каже, що це її дуже заспокоює. Відпрасувала всі сорочки брату під час однієї з атак дронами. Я все розумію, але це якось виставляє мене, як дружину, у поганому світлі. Тим паче, що ті сорочки вже й були попрасовані, не так добре, але вже як вмію.

Дітки і чоловік почали звикати до млинців і омлетів на сніданок. Донька, коли пошкодила улюблені джинси, одразу саме Іру попросила їх зашити. Я б з ними не дала ради, це точно, але мене образило, що мою допомогу навіть не питали.

Іринка точно поганого на думці не має, я це відчуваю стовідсотково. Але все одно почуваюся неспокійно. Ніби не я жінка у цьому домі, ніби не я тут мати. То що ж мені робити?