Діти хочуть запроторити мене в будинок для людей похилого віку, а мою квартиру продати, бачите, мені потрібен особливий догляд, а вони його дати не можуть

Дуже довгий час я не могла стати маттр’ю. Коли ж це сталося, ми з чоловіком плакали від щастя. Але це було не останнє диво, яке чекало на нас. За кілька місяців ми дізналися, що ми матимемо двійнят. Щастю не було меж! Але й відповідальності ще більше. Було зрозуміло, що працювати доведеться вдвічі більше.

Я була готова до всіх труднощів, бо щиро хотіла стати мамою. Ми ростили дітей так, щоб вони ніколи і нічого не потребували. Я вважаю, що нам вдалося створити всі умови для того, щоб син і донька мали казкове дитинство.

Вони мали все, чого тільки хотіли. Донька ходила одразу до кількох репетиторів та на танці, їй дуже подобалися іноземні мови. Син любив спорт і займався боксом. Коли настав час обирати вуз, Катя захотіла вступати до медичного, а Женя — на журналіста.

Синові вдалося вступити на бюджет до столичного вишу. А за навчання Катюшки довелося платити, причому пристойні гроші. Щоб Женя не відволікався від навчання, ми почали винаймати йому однокімнатну квартиру неподалік університету. З Катею було простіше: вона жила з нами до самого випуску.

Добре, що наші старання не були марними. І донька, і син працюють за фахом, і їм це дуже подобається. Вони вже давно виросли та створили свої родини. Я й уявити не могла, що колись у нас виникнуть розбіжності з якогось приводу. Але виявилося, що ми з чоловіком виростили невдячних дітей.

Рік тому не стало мого чоловіка. Я не вірила в те, що сталося, тому що йому тільки-но виповнилося 60 років. Він міг прожити ще безліч років, няньчитися з онуками і радіти життю. Але доля розпорядилася інакше. З того часу я живу одна у трикімнатній квартирі.

Я стала вдовою, і моє життя втратило всякий сенс. За цей рік я дуже постаріла, часто хворіла і практично не виходила з дому. Одна радість — дочка при надії. Я сподівалася, що, ставши бабусею, зможу повернутися до ладу. Але, здається, мої діти гадають по-іншому.

Нещодавно вони прийшли до мене додому, щоб поговорити серйозно. Дочка і син хочуть запроторити мене до будинку для людей похилого віку, а мою квартиру продати. Бо ж бачте, мені догляд потрібен особливий, а вони його дати не можуть. Та й нема чого мені самій жити в такій великій квартирі, як сказала моя дочка. Ось вже дякую на доброму слові!

Незважаючи на те, що діти непогано заробляють, своїм житлом вони ще не обзавелися. Ось і хочуть поділити виручені за квартиру порівну гроші, щоб зробити перший внесок за нові квартири для своїх сімей. Про мене ніхто не подумав! Я давно не була в такому шоці, як того дня.

У горлі стояв ком, але я сказала:

«Я ніколи не вважала, що ви мені щось винні. Але невже після всього, що ми з батьком зробили для вас, у вас вистачає нахабства запропонувати мені переїхати до будинку для людей похилого віку? З якого дива я повинна продавати свою квартиру і жити незрозуміло де? Я не бажаю вас бачити!»

Діти мовчки пішли. У нас із дітьми зіпсувалися стосунки. Я не знаю, що мені робити тепер, коли вони готові відправити мене до будинку для людей похилого віку заради грошей.

Можливо, раніше я просто не помічала їхнього споживчого ставлення. Невже я сама винна, що вони виросли такими?