Дуже довгий час я не могла стати маттр’ю. Коли ж це сталося, ми з чоловіком плакали від щастя. Але це було не останнє диво, яке чекало на нас. За кілька місяців ми дізналися, що ми матимемо двійнят. Щастю не було меж! Але й відповідальності ще більше. Було зрозуміло, що працювати доведеться вдвічі більше.
Я була готова до всіх труднощів, бо щиро хотіла стати мамою. Ми ростили дітей так, щоб вони ніколи і нічого не потребували. Я вважаю, що нам вдалося створити всі умови для того, щоб син і донька мали казкове дитинство.
Вони мали все, чого тільки хотіли. Донька ходила одразу до кількох репетиторів та на танці, їй дуже подобалися іноземні мови. Син любив спорт і займався боксом. Коли настав час обирати вуз, Катя захотіла вступати до медичного, а Женя — на журналіста.
Синові вдалося вступити на бюджет до столичного вишу. А за навчання Катюшки довелося платити, причому пристойні гроші. Щоб Женя не відволікався від навчання, ми почали винаймати йому однокімнатну квартиру неподалік університету. З Катею було простіше: вона жила з нами до самого випуску.
Добре, що наші старання не були марними. І донька, і син працюють за фахом, і їм це дуже подобається. Вони вже давно виросли та створили свої родини. Я й уявити не могла, що колись у нас виникнуть розбіжності з якогось приводу. Але виявилося, що ми з чоловіком виростили невдячних дітей.
Рік тому не стало мого чоловіка. Я не вірила в те, що сталося, тому що йому тільки-но виповнилося 60 років. Він міг прожити ще безліч років, няньчитися з онуками і радіти життю. Але доля розпорядилася інакше. З того часу я живу одна у трикімнатній квартирі.
Я стала вдовою, і моє життя втратило всякий сенс. За цей рік я дуже постаріла, часто хворіла і практично не виходила з дому. Одна радість — дочка при надії. Я сподівалася, що, ставши бабусею, зможу повернутися до ладу. Але, здається, мої діти гадають по-іншому.
Нещодавно вони прийшли до мене додому, щоб поговорити серйозно. Дочка і син хочуть запроторити мене до будинку для людей похилого віку, а мою квартиру продати. Бо ж бачте, мені догляд потрібен особливий, а вони його дати не можуть. Та й нема чого мені самій жити в такій великій квартирі, як сказала моя дочка. Ось вже дякую на доброму слові!
Незважаючи на те, що діти непогано заробляють, своїм житлом вони ще не обзавелися. Ось і хочуть поділити виручені за квартиру порівну гроші, щоб зробити перший внесок за нові квартири для своїх сімей. Про мене ніхто не подумав! Я давно не була в такому шоці, як того дня.
У горлі стояв ком, але я сказала:
«Я ніколи не вважала, що ви мені щось винні. Але невже після всього, що ми з батьком зробили для вас, у вас вистачає нахабства запропонувати мені переїхати до будинку для людей похилого віку? З якого дива я повинна продавати свою квартиру і жити незрозуміло де? Я не бажаю вас бачити!»
Діти мовчки пішли. У нас із дітьми зіпсувалися стосунки. Я не знаю, що мені робити тепер, коли вони готові відправити мене до будинку для людей похилого віку заради грошей.
Можливо, раніше я просто не помічала їхнього споживчого ставлення. Невже я сама винна, що вони виросли такими?
Марина та Олексій купили дачу у травні. Невеликий дерев'яний будинок, шість соток, старі яблуні, теплиця…
- Може, цими вихідними на дачу не поїдемо, у матері твоєї день народження? - Запитала…
- А що ж ви їсте? – поцікавився здивований тесть. - Ну, сир, йогурт, -…
Субота Віри скінчилася, навіть не встигнувши розпочатися, — зрозуміла вона десь о пів на дев’яту…
Кухонна тиша була для Діани наче ліки. Вона повільно, чашка за чашкою, витирала чистий посуд…
Ніна Іванівна прокинулася від того, що за вікном голосно каркнула ворона. Вона лежала ще кілька…