– Дівчата, ну це ж просто сварка… – Просто сварка? – Оксана навіть засміялася. – Віро, прокинься! Це дзвіночок! Перший, але не останній. Ми вже це проходили!

– Дивись, яку красу знайшла! – Віра витягла з пакета коробку з гірляндою і потрясла перед носом Кирила.

Чоловік відірвався від телефону, ковзнув поглядом на упаковку.

– Угу.

– Що означає “угу”? Це “роса”! Знаєш, як на ялинці виглядатиме? Прямо диво. Як бризки світла! Я в інтернеті бачила – люди такі фотографії викладають, закачаєшся.

Віра вже уявляла їхню вітальню: приглушене світло, м’яке мерехтіння сотень крихітних вогників, запах мандаринів та хвої.

Ідеальний новорічний вечір. Той самий затишок, який вона так намагалася створити у цій квартирі.

Кирило знову уткнувся в екран.

– Ну купила та купила…

Віра стримано зітхнула, але промовчала. Гаразд. Головне – результат.

Ялинка вже стояла в кутку, чекаючи на прикраси. Віра розпакувала гірлянду, і тонкі мідні проводки з розсипом світлодіодів заструмували між пальцями. Краса. Залишилося тільки акуратно обмотати кожну гілочку.

– Кіро, допоможи, га? Одній не зручно.

Чоловік зітхнувши відклав телефон і підвівся з дивана. Рухи у нього були важкі, наче його попросили не гірлянду повісити, а розвантажити фуру з цеглою.

– Тримай ось тут, я знизу починатиму, – скомандувала Віра.

Перші хвилин двадцять все йшло більш-менш гладко. Віра старанно укладала гірлянду між голками, стежила, щоб вогники розподілялися рівномірно. Кирило притримував ялинку і подавав наступну ділянку гірлянди.

– Віро, ну скільки ще? Я втомився…

– Потерпи, лишилося трохи.

Але «трохи» розтяглося надовго… Гірлянда плуталася, вогники збивались у купу, доводилося переробляти. Віра хотіла ідеально, і це потребувало часу.

Кирило почав демонстративно поглядати на годинник і важко зітхати. Спочатку крадькома, потім вже відкрито.

– Віро, вже більше як годину з цим … возимося.

– І що?

– Нічого. Просто констатую факт.

Віра прикусила губу. Не заводься, сказала вона собі. Не зараз.

– Допоможи краще ось тут підтягнути.

Кирило смикнув проводок надто різко, і ціла ділянка, яку Віра щойно виклала, з’їхала набік.

– Обережніше!

– Та я акуратно.

– Акуратно? Ти ж усе зіпсував! Я пів години цю гілку робила!

– Пів години на одну гілку? – Кирило хмикнув. – Може, тобі ще пінцет дати? Для ювелірної точності?

Віра промовчала. Переробила. Пішла далі.

Але хвилин через сорок терпець Кирила остаточно урвався…

– Слухай, поясни мені, – він відступив від ялинки, склавши руки, – навіщо ми витрачаємо час на цю нісенітницю?

– Це не нісенітниця.

– Та гаразд тобі. Гірлянда, як гірлянда. Можна було просто накинути й усе.

Віра повільно обернулася до чоловіка. У грудях почало підійматися щось гаряче та колюче.

– Накинути й все, – повторила вона. – Зрозуміло.

– Ну, а що? Є справи важливіші, ніж метушня з якимись лампочками.

– Які, наприклад? Полежати на дивані? Погортати стрічку?

Кирило спохмурнів.

– Віро, не починай!

– Ні, давай, розкажи мені про важливі справи! Тому що я щось не пригадаю, щоб ти хоч до чогось у цьому будинку виявляв інтерес. Тобі ж нічого не потрібно, крім їжі, сну та телевізора!

– Це неправда!

– Правда! Я намагаюся, вигадую щось, хочу, щоб у нас було гарно, затишно, по-людськи. А тобі начхати! Тобі на все начхати, Кириле!

– Ти зараз із-за гірлянди влаштовуєш скандал, серйозно?

– Я влаштовую скандал через те, що ти ставишся до мене, як до меблів! До моїх бажань, до моїх старань!

– Які у тебе старання? Проводочки по гілочках розкладати? Віро, це ж маячня! Нормальні люди вішають гірлянду за десять хвилин.

– Нормальні люди цінують своїх дружин!

Далі помчало. Віра сама не помітила, як з її рота полився потік образ, що накопичилися. Про його шкарпетки на підлозі, про немитий посуд у раковині.

Про те, як він забув про її день народження минулого року і згадав лише надвечір, коли вона вже виплакала всі очі.

Кирило огризався, захищався, згадував свої претензії: її вічне невдоволення, причіпки, неможливість просто розслабитися вдома.

Гірлянда «роса» так і залишилася висіти абияк – половина рівно, половина з’їхала, один кут взагалі провис похмуро, наче здувся. Ялинка стояла посеред їхньої сварки, безглузда й сумна.

Якоїсь миті обидва замовкли. Не тому, що помирилися, просто видихнулися.

– Я більше не можу, – кинула Віра і помчала до спальні.

Двері за нею зачинилися тихо, без ефектного гуркоту. Гупати не було сил. У кімнаті вона дістала сумку.

– Поїду до батьків, – повідомила вона чоловікові, запихаючи в сумку светр.

Кирило здивовано насупив брови.

– На вихідні?

– Поки що так.

– Коли повернешся?

– Не знаю.

Він не став питати навіщо та чому. Не став зупиняти. Просто дивився, як вона збирається.

– Гаразд, – сказав він нарешті.

– Гаразд, – луною відгукнулася Віра.

…Субботу та неділю вона провела у батьків, ігноруючи рідкісні повідомлення від Кирила.

– Ти як? – Брязнув телефон вранці.

Віра подивилася на екран і відклала його.

– Може, зідзвонимося? – Прийшло ввечері. Вона і це залишила без відповіді.

Хай подумає. Нехай хоч трохи побуде в тиші та зрозуміє, як їй було всі ці місяці – одній у їхній мовчазній квартирі.

…У неділю Віра зустрілася з Оленою та Оксаною в кафе на Набережній. Затишне містечко з м’якими диванами та ароматом кориці – ідеальна декорація для душевної розмови.

– І ось він мені каже: нісенітниця, нормальні люди вішають за десять хвилин! – Віра зробила ковток лате. – Уявляєте?

Олена багатозначно перезирнулася з Оксаною.

– Вірочко, – Олена нахилилася ближче, і в її очах майнуло щось гостре, – ти ж розумієш, що це лише початок?

– У сенсі?

– Ну, сьогодні він на гірлянду твою плює, завтра – на тебе цілком.

Оксана закивала так енергійно, що її сережки задзвеніли.

– Мій колишній теж так починав. З дрібниць. А потім з’ясувалося, що йому взагалі начхати на все, крім свого комфорту.

– Чоловіки не змінюються, – сказала Олена тоном гуру сімейних стосунків. – Це закон природи. Можеш хоч сто років дорікати – йому начхати.

Віра крутила у руках кухоль. Щось у цій розмові дряпало її душу. Щось новеньке…

– Дівчата, ну це ж просто сварка…

– Просто сварка? – Оксана навіть засміялася. – Віро, прокинься! Це дзвіночок! Перший, але не останній. Ми вже це проходили!

– Точно, – підтримала Олена. – Задумайся серйозно. Навіщо чіплятися за те, що вже приречено?

Віра підвела очі й раптом помітила в очах обох подруг дивний блиск. Не співчуття. Не тривогу. Щось інше. Передчуття? Злорадність? Приховану радість?

Олена та Оксана обидві пережили розлучення. Обидві тепер жили одні, з кішками та нескінченними серіалами.

І зараз, дивлячись на них, Віра раптом побачила, що вони не хочуть їй допомогти. Вони хочуть, щоб вона приєдналася до їхнього клубу.

– Дякую за поради, дівчатка, – Віра посміхнулася. – Я подумаю.

Але думала вона вже про інше.

…Понеділок тягнувся нестерпно довго. Увечері Віра сиділа в метро, ​​дивлячись на своє відображення у темному склі, і не знала, чого чекати від повернення додому.

Ключ повернувся у замку. Віра штовхнула двері, зробила крок у передпокій. І завмерла.

З вітальні лилося м’яке світло. Сотні крихітних вогників мерехтіли на ялинці – рівно, акуратно, ідеально.

Гірлянда «роса» обвивала кожну гілочку саме так, як Віра мріяла. Чарівна атмосфера, про яку вона мріяла, нарешті наповнила їхню квартиру.

Кирило вийшов зі спальні. Обличчя винне, руки ніяково висять уздовж тіла.

– Віро…

– Ти це зробив?

– Ну… так. Я переробив. Тричі, якщо чесно. Виявилося, справді складно.

Віра мовчала. Дивилася на нього. На ялинку. Знову на нього.

– Вибач мені, – Кирило зробив крок уперед. – Я не мав рації. Зовсім не мав. Ти хотіла красу, а я… Я повівся, як останній…

– Кирило…

– Стривай, дай скажу. Я до мами їздив у вихідні. Вона мені… ну, вправила мізки. Пояснила, що тобі це важливо – створювати затишок. Що тобі потрібне, щоб я це бачив і цінував. А я… я перегнув. Вибач.

У Віри защипало в очах.

– Галина Михайлівна тобі все це сказала?

– Ага. Ще багато чого сказала. Про те, що дрібниці дуже важливі. Що я тебе ображаю і навіть не помічаю.

Сльози потекли самі. Віра не намагалася їх зупинити. Кирило ступив ближче та обійняв її – міцно, по-справжньому.

– Я сумував за тобою, – прошепотів він у її маківку. – Ці дні без тебе… Мені було так погано.

– Мені теж, – видихнула вона.

Вони так довго стояли. Вогники на ялинці мерехтіли, відбиваючи теплі відблиски на стіни.

…Новий рік зустрічали вдвох. Ігристе, олів’є, мандарини й та сама гірлянда «роса», яка нарешті сяяла так, як мріяла Віра. Північ, дзвін келихів, поцілунок біля ялинки.

– З Новим роком, – Кирило притиснув її до себе.

– З Новим роком, – Віра посміхнулася.

Коли Олена та Оксана дізналися про примирення, їхні привітання прозвучали так фальшиво, що Віра ледь не засміялася у слухавку.

– Ну, раді за тебе, – процідила Олена. – Сподіваюся, він справді зміниться, – додала Оксана з явним підтекстом «звичайно, не зміниться».

Віра повісила слухавку і більше не передзвонювала. Вона раптом ясно зрозуміла: багато подруг може лише співчувати чужому горю, та заздрити щастю, бо радіти складно.

Легше пожаліти, напоумити, покивати з жалем і піти далі у своїх справах. А для щастя потрібні зовсім інші люди поряд. Свої люди…

А ви що скажете з цього приводу? ПИшіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!