– Для дітей немає місць за столами, – це раз, – Ганна тихо говорила. – Їм тут не місце, – це два. Мама ясно сказала, що свято тільки для дорослих, і ти це чудово знала, коли сюди їхала. – Та як ти смієш! – злетіла Марина, яка до цього мовчала. – Це ж ювілей, діти мають право тут перебувати! – Не мають, – відрізала Ганна. – Бо їх не запрошували!

– Ох, Людочко, ну який же ресторан ти вибрала! – Голос тітки Віри гримів з динаміка телефону, заповнюючи всю кухню.

– Я в інтернеті переглянула фотографії, там такі люстри, така атмосфера! Ми всією родиною обов’язково прийдемо, Костик уже костюм попрасував, а діти так радіють…

Ганна завмерла з кухлем в руках. Зараз розпочнеться.

– Віро, я хотіла відразу уточнити, – мати говорила рівно, але Ганна бачила, як її пальці стиснулися на краєчку столу. – На ювілей запрошено лише дорослих. Цей захід не для дітей.

Пауза тривала секунди зо три. Потім тітка Віра видала звук, ніби похлинулася.

– Що означає лише дорослі? Людмило, це ж мої діти! Твої племінники! Сергію сім років, Дарії – п’ять, як ти можеш їх не покликати? Вони ж готувалися, Даша навіть віршик вивчила!

Ганна поставила кухоль на стіл і підійшла ближче до матері. Та сиділа дуже прямо, і по цій її поставі, по тому, як вона тримала голову, одразу ставало зрозуміло – рішення прийняте, і ніякі віршики його не змінять.

– Віро, ресторан – пристойний заклад. Мені шістдесят років виповнюється один раз у житті, і я хочу спокійно відзначити цей день.

– Посидіти з близькими, побалакати, хильнути ігристого. А не переживати, що діти розіб’ють щось, чи почнуть гасати між столами.

– Тобто мої онуки, на твою думку, не виховані? – Тітка Віра скрикнула так, що динамік жалібно захрипів. – Мої онуки, яких я!.. Так, Людмило? Я все зрозуміла.

– Віро…

Гудки…

Мати повільно поклала телефон на стіл, помовчала мить, потім повернулася до Ганни. Жодної розгубленості на її обличчі не було – тільки легка втома, як у людини, яка заздалегідь знала, що розмова закінчиться саме так.

– Ну ось, приїхали.

Ганна важко опустилася на стілець навпроти.

– Мамо, я ж тобі говорила. Я тебе попереджала, що тітка Віра так відреагує.

Вона пам’ятала ту розмову тиждень тому, коли мама вперше озвучила ідею з рестораном без дітей. Ганна тоді одразу сказала – з тіткою Вірою будуть проблеми.

Та обожнювала своїх онуків і тягала їх буквально скрізь, щиро не розуміючи, чому хтось може бути незадоволений тим, що Сергій залазить під стіл, а Даша кидає їжу на підлогу.

Але мати лише відмахнулася тоді. І зараз вона знизала плечима з тим самим виразом спокійної впертості.

– І що тепер? Мені шістдесят років, Аню! Шістдесят! Я сорок років відпрацювала, я виховала тебе, я поховала твого батька, я заслужила один спокійний вечір у гарному ресторані!

– Мамо, та я ж не сперечаюся…

– Маю я право хоч раз у житті відзначити свій день народження так, як хочу? – Мати трохи підвищила голос, хоча злилася вона явно не на Ганну. – Без її онуків, які кричатимуть і бігатимуть? Без зайвої метушні?

– Маєш, – Ганна примирливо підійняла руки. – Звісно, ​​маєш. Просто… ти ж розумієш, що тітка Віра образилася?

Мати хмикнула.

– Переживу.

Вона теж виглядала втомленою, і Ганна раптом подумала про те, скільки таких розмов було за останні роки – з тіткою Вірою, з сусідами, колегами.

Ганна зібралася швидко, цмокнула матір в щоку і поїхала до себе, всю дорогу прокручуючи в голові цю розмову.

Вона знала тітку Віру – та не з тих, хто швидко остигає і забуває образи. Отже, попереду ще один неприємний дзвінок. Так і сталося.

Телефон затремтів через два дні, коли Ганна розбирала робочу пошту. На екрані висвітилося «Тітка Віра», і Ганна кілька секунд просто дивилася на ці літери, збираючись із духом. Потім таки відповіла.

– Аню, ти маєш поговорити з матір’ю, – тітка Віра навіть не привіталася, відразу перейшла до справи. – Це нікуди не годиться.

– Не можна так із сім’єю чинити, не можна рідним людям забороняти на свято приходити, навіть якщо вони діти. Ми ж не чужі люди!

Ганна відкинулася на спинку крісла і потерла перенісся. Розмова обіцяла бути довгою.

– Тіто Віро, мама нікому не забороняла приходити. Вона запросила дорослих, і ти навіть запрошена, і дядько Костя.

– А діти?!

– А дітям у такому ресторані робити нічого, – Ганна намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже закипало роздратування.

– Там доросла програма, там буде гучна музика до пізна, там винна карта на три сторінки. Сергію та Даші там буде нудно і не зручно, ти сама це чудово розумієш.

– Я розумію лише одне! – Тітка Віра підвищила голос. – Це все тому, що у тебе своїх дітей немає, ось ти й не розумієш, як це! Легко тобі міркувати про «дорослу програму», коли тобі нема про кого піклуватися!

Ганна стиснула зуби так, що занила щелепа. Це був стусан нижче пояса, і тітка Віра чудово знала, куди цілить.

– Тітко Віро…

– Все, розмовляти нам нема про що!

Короткі гудки.

Ганна ще довго сиділа з телефоном у руці, дивлячись в одну крапку.

День народження матері видався сонячним, що за листопадовими мірками було майже дивом. Вони з матір’ю під’їхали до ресторану за пів години до призначеного часу.

Швейцар у темно-бордовій лівреї відчинив перед ними важкі двері, і Ганна одразу відзначила, як мати розправила плечі, як заблищали її очі.

Вона вибирала цей ресторан два місяці, вивчала меню, домовлялася про музику, особисто стверджувала розсаджування гостей. Сьогодні все мало бути ідеально.

Адміністратор, молода жінка з бездоганним пучком на потилиці, зустріла їх біля входу до банкетної зали.

Вони пройшлися вздовж столів, перевіряючи картки з іменами, обговорили коли подавати гаряче, коли виносити торт.

Мати була зосереджена і діловита, і Ганна зловила себе на думці, що давно не бачила її такою живою, такою захопленою.

Перші гості почали під’їжджати за десять хвилин до семи. Колеги матері, старі подруги, двоюрідний брат із дружиною. Ганна зустрічала всіх біля входу, приймала квіти, проводила до столу. Все йшло саме так, як було задумано.

А потім біля входу зупинилося таксі, і Ганна побачила, як із нього вибирається тітка Віра. За нею вилізла молода жінка зі стомленим обличчям, а слідом посипалися діти – один, другий…

Ганна різко обернулася до матері. Та дивилася на вхідні двері, і її обличчя ніби скам’яніло, потемніло, зібралося в незнайомі складки.

Тітка Віра стояла біля входу з таким виглядом, ніби зробила матері ласку, вшанувавши своєю присутністю це свято.

На її обличчі застиг вираз самовдоволеної зверхності, наче вона вже здобула якусь важливу перемогу. Діти крутилися довкола неї, а двоюрідна сестра Марина нервово поправляла сумку на плечі.

Мати перетнула зал стрімко, майже бігцем, і Ганна ледве встигла за нею.

– Віро, що це означає? – голос матері бринів від люті, що ледве стримується.

Тітка Віра знизала плечима з перебільшеною недбалістю.

– Людочко, ну а що нам було робити? Нема з ким дітей залишити. Не кидати ж їх одних в будинку. Ось ми всі разом і приїхали.

Мати набрала повітря, і Ганна побачила, як почервоніла її шия, як стиснулися кулаки. Ще секунда, і вона почне кричати прямо тут, у холі ресторану, на очах у всіх гостей, які вже з цікавістю поглядали в їхній бік через столики.

– Мамо, – Ганна м’яко, але рішуче взяла матір за лікоть. – Іди до гостей. Там Ніна Павлівна тебе шукає, дивись. Я тут сама розберуся.

Мати подивилася на неї, і в цьому погляді змішалися подяка та сумнів. Потім вона різко розвернулась і пішла до зали, тримаючи спину так прямо, що Ганна фізично відчула, яких зусиль їй було не обернутися.

Тітка Віра відразу рушила слідом, але Ганна зробила їй крок навперейми.

– Тітко Віро, з дітьми ти нікуди не підеш.

– Що? – Тітка Віра дивилася на неї так, ніби Ганна сказала щось непристойне. – Аня, ти при своєму розумі?

– Для дітей немає місць за столами, – це раз, – Ганна тихо говорила. – Їм тут не місце, – це два. Мама ясно сказала, що свято тільки для дорослих, і ти це чудово знала, коли сюди їхала.

– Та як ти смієш! – злетіла Марина, яка до цього мовчала. – Це ж ювілей, діти мають право тут перебувати!

– Не мають, – відрізала Ганна. – Бо їх не запрошували!

Тітка Віра схопила її за руку, намагаючись відсунути з дороги, і Ганна відчула, як її власний терпець урвався з майже чутним тріском.

Вона вивільнила руку і повернулася до охоронця, який уже давно спостерігав за тим, що відбувається.

– Вибачте, ці люди не є нашими гостями. Проведіть їх, будь ласка.

Охоронець, великий чоловік із непроникним обличчям, кивнув і підійшов до тітки Віри.

– Ходімо.

– Не смій мене чіпати! – Заверещала тітка Віра. – Людмило! Людмило, ти бачиш, що творить твоя дочка?!

Але охоронець уже відтісняв їх до виходу, і Марина, підхопивши злякано притихлих дітей, потягла матір за собою.

Ганна кілька секунд стояла нерухомо, вгамовуючи шалене серцебиття. Потім розправила плечі й увійшла до банкетної зали.

Мати сиділа на чолі столу і сміялася чомусь, що казала їй подруга, але коли Ганна сіла поруч, вона накрила її руку свою і стиснула.

Ні слова не сказала, тільки подивилася з такою вдячністю, що Ганні довелося відвернутися, щоб приховати сльози, що виступили.

Вечір пройшов саме так, як мати мріяла. Музика, сміх, тости, вишукані страви. Ніхто не бігав між столами, ніхто нічого не розбив, ніхто не вередував через втому.

Ганна подзвонила тітці Вірі наступного ранку. Та відповіла після третього гудка, і в її мовчанні Ганна почула приховану образу та очікування вибачень.

– Тіто Віро, я дзвоню, щоб сказати одну річ, – Ганна говорила спокійно, хоча всередині в неї все ще клекотіло.

– Якщо ти викинеш ще раз щось подібне, я зроблю все, щоб мати обірвала з тобою будь-які зв’язки. Всі до одного.

– Аню, ти…

– Ти втратиш сестру, – продовжувала Ганна, не даючи їй вставити слово. – Назавжди. І все це тільки тому, що не вмієш чути людей. Тобі сказали «ні», а ти вирішила, що вище за правила!

Тітка Віра забурмотіла щось про сім’ю, про те, що так не можна з рідними, але Ганна її перервала.

– Ти мене почула! – І поклала слухавку.

Вона ще довго сиділа на кухні, дивлячись у стіну і намагаючись усвідомити, як люди, яких вона знала все життя, можуть бути настільки нахабними та нетактовними?!

Як вам вчинок Віри, що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!