– Для нас старався? Ти рік сидів на моїй шиї, вкрав усі мої заощадження, набрав кредитів на мене…

– Кирило! – Покликала Ірина чоловіка, включаючи світло, але світло не ввімкнулося, значить, знову чоловік нічого не зробив. – Ти хоч у магазин сходив?

Вона втомлено опустила сумку на підлогу в коридорі. Черговий важкий день в офісі вичавив з неї всі сили. У квартирі панувала напівтемрява, тільки з кімнати пробивалося синювате світло монітора і долинали приглушені звуки пострілів.

У відповідь тиша. Тільки клацання клавіш і чийсь збуджений голос із навушників:

– Танк ліворуч! Прикрий!

Дружина відчинила двері до кімнати. Її чоловік, неголений, у м’ятій футболці, сидів, схилившись до монітора. Порожні банки з-під енергетиків валялися поряд із комп’ютерним кріслом.

– Кирило! – Вона стала перед екраном.

– Та твою…! – він смикнувся. – Іра, відійди! У нас рейд!

– Який рейд?! Третій день сидиш! Ти шукав роботу?

– Відчепись! – Він спробував визирнути через неї. – Народ, даруйте, дружина…

Іра висмикнула провід навушників:

– Я з тобою розмовляю!

– Та що ти влаштувала?! – Він схопився. – Мене ж тепер із гільдії виженуть!

– Тебе вже з роботи вигнали! – Вона схопила мишку. – Може, годі?

– Віддай! – Він рвонувся до неї. – Це топова мишка! Я віддав за неї п’ять тисяч!

Дружина застигла:
– Що? Звідки в тебе такі гроші?

Кирило осікся, але швидко знайшовся:
– З останньої зарплати лишилося…

– Ти брешеш, – вона примружилася. – Останню зарплату ми витратили на квартплату.

Вона кинулася до шафи, де зберігала заначку. Коробка з-під взуття була порожня.

– Ти… – в неї перехопило подих від гніву. – Ти вкрав мої гроші?

– Не вкрав! – Він підняв руки. – Позичив! Я поверну!

– Як?! Ти місяць не працюєш!

– Я… я на стримі зароблю! У мене вже є передплатники!

Іра осіла на ліжко:

– Скільки?

– Що?

– Скільки ти взяв?

Кирило зам’явся:

– Ну… приблизно… сімдесят…

– Сімдесят?! – Вона схопилася. – Я рік збирала на ремонт!

– Зате дивись яка машина! – Він махнув на комп’ютер. – Топова відеокартка, механічна клавіатура…

– Ти… – Ірина тремтіла. – Ти кінчений. Пішов геть з мого будинку.

– Що? – Він потер щоку. – Ти що, серйозно?

– Абсолютно, – вона дістала телефон. – Даю тобі годину. Потім викликаю поліцію.

– Іра, ну ти чого? – Він спробував обійняти її. – Я ж поверну…

– Не чіпай мене! – Вона відсахнулася. – Забирай свою “машину” та пішов геть!

– Це і моя квартира теж!

– Ні, – вона посміхнулася. – Квартиру купили мої батьки. А ти… Ти просто паразит.

– Та пішла ти! – Він штовхнув крісло. – Думаєш, найрозумніша? А я, між іншим, вже напівлегенду вибив! Ще місяць, і я почну заробляти!

– Геть! – Закричала дружина. – Геть звідси!

Вона схопила мишку і шпурнула її у стіну. Пластик розлетівся вщент.

– Ти… Ти психована! – Кирило кинувся збирати уламки. – Знаєш, скільки вона коштувала?

– Знаю, – процідила Іра у відповідь. – Рівно стільки, скільки ти вкрав у мене.

Вона дістала валізу з-під ліжка:
– В тебе п’ятдесят хвилин. Час пішов.

Через два дні після скандалу Ірина сиділа на кухні у батьків, нервово помішуючи чай, який вже охолонув. Мама метушилася поруч, раз у раз поправляючи скатертину.

– І куди він подівся? – Запитала вона, сідаючи навпроти дочки.

– До друга якогось переїхав, – дочка скривилася. – Забрав свій дорогоцінний комп’ютер та пішов.

– Господи, – мати сплеснула руками. – А я думала, він зрозуміє…

Дзвінок телефону перервав їхню розмову. Іра глянула на екран і зблідла.

– Алло, – її голос тремтів. – Так, це я… Що? Який кредит?

Вона різко встала, ледь не перекинувши чашку.

– Я нічого не брала! Ви щось плутаєте!

Мати стривожено спостерігала за дочкою.

– Сто п’ятдесят тисяч?! – Іра схопилася за стіну. – Ні, це якась помилка… Коли? Два тижні тому?

Вона відключила телефон і звалилася на стілець.

– Мамо, він взяв на мене кредит. Якось підробив документи.

– Дзвони в поліцію! – Мати схопилася.

– Стривай, – Іра замість поліції набрала номер свекрухи. – Алло, Лідія Борисівно? Ваш син…

– А, з’явилася! – Перебив її різкий голос. – Як вигнати рідного чоловіка – так одразу! А він, між іншим, хворий!

– Хворий?! – Іра задихнулася від обурення. – Він злодій! Він вкрав мої гроші!

– Це сімейний бюджет! Загальний! А ти його як собаку за поріг.

– Він взяв кредит на моє ім’я! Сто п’ятдесят тисяч!

– І правильно зробив! – не вгамовувалась свекруха. – Хлопчику треба розвиватись! Він у кіберспорт іде! Це майбутнє!

Ірина істерично розреготалася:
– Майбутнє? Йому тридцять два! Який ще кіберспорт?

– Не смій з нього сміятися! – Заверещала свекруха. – Ти його ніколи не розуміла!

– Зате ви розумієте, – процідила Іра у відповідь. – Передайте своєму “хлопчику” – завтра я йду до поліції.

Вона кинула слухавку і розплакалася. Мати обняла її за плечі:
– Тихіше, доню…

Раптом у двері подзвонили. На порозі стояв скуйовджений Кирило.
– Прийшов? – Іра витерла сльози. – Що, гроші скінчилися?

– Іра, – він зайшов у квартиру. – Поговорімо…

– Про що? Про кредит?

Він завмер:
– Ти вже знаєш?

– Забирайся! – Вона штовхнула його в груди.

– Стривай! – Він ухопився за одвірок. – Я все поверну! У мене вже тисяча передплатників!

– Тобі термін світить, ти це розумієш? – Вона спробувала зачинити двері.

– Доню, – втрутилася мати. – Може, правда поговорити?

– Ось! – зрадів Кирило. – Теща розуміє! Іра, я ж не залежний якийсь! Це інвестиції!

– У що? – Вона схрестила руки. – У віртуальні танці?

– Це кіберспорт! – Він підвищив голос. – Ти просто тупа курка! Не бачиш перспектив!

– Що ти сказав? – мати Іри зробила крок вперед. – Ану пішов геть звідси!

– І ви туди ж! – Він штовхнув тумбочку. – Змовилися?! Я взагалі чоловік! Маю право!

– На що? – Іра дістала телефон. – На злодійство? На підробку документів? Зараз дізнаємося, які в тебе права.

– Дзвониш в поліцію? – Він зблід. – Ну і дзвони! А я мамі зателефоную! Нехай усі знають, яка ти…

Договорити він не встиг – теща вліпила йому ляпас:
– Пішов геть з мого будинку! Негідник!

Кирило відсахнувся і вискочив на сходову клітку:
– Ти пошкодуєш! Усі ви пошкодуєте! Я ще стану…

Двері зачинилися, обрізавши його крики.
– До поліції, – твердо сказала мати. – Прямо зараз.

Наступні два тижні перетворилися для Ірини на справжній кошмар. Після заяви до поліції Кирило немовби зірвався з ланцюга. Він завалював її повідомленнями, то благаючи пробачити, то погрожуючи розправою.

У п’ятницю ввечері, повертаючись із роботи, вона завмерла перед під’їздом. На асфальті червоною фарбою було виведено: “Іра – погань!”

– Зовсім з котушок злетів, – пробурмотіла вона, дістаючи телефон.

– Ірина Вікторівна? – пролунав за спиною чоловічий голос. – Ви подавали заяву про шахрайство?

Вона обернулася. Двоє у цивільному показали посвідчення.

– Так, це я, – вона кивнула на напис. – Ось, помилуйтеся на його нові мистецтва.

– Боюся, це не найстрашніше, – старший слідчий спохмурнів. – Ваш чоловік взяв ще чотири кредити. На загальну суму майже мільйон.

Іра відчула, як земля йде з-під ніг:

– Коли?!

– За останній тиждень. Використовував ваші дані та електронний підпис.

– Але як? – Вона притулилася до стіни. – У нього немає доступу…

– Ви використовували спільний комп’ютер?

– Так, але…

– Він встановив програму-шпигун. Усі ваші паролі були в нього.

У цей момент біля під’їзду різко загальмувала машина. Звідти вискочив Кирило:

– Іра! Не слухай їх!

Слідчі миттєво перегородили йому шлях:

– Громадянин Соколов? Пройдімо з нами.

– Нікуди я не піду! – Він спробував їх обійти. – Іра, я все поясню! Я майже виграв турнір!

– Який турнір? – Вона дивилася на нього як на божевільного.

– З “Танчиків”! Там приз – п’ять мільйонів! Я все поверну!

– Кирило Петровичу, – слідчий дістав наручники. – Ви затримані за підозрою у шахрайстві.

– Не маєте права! – Він рвонувся. – Я її чоловік! Це сімейні справи!

З машини вискочила Лідія Борисівна:
– Не чіпайте мого сина! Він хворий!

– Мамо, піди! – заволав Кирило. – Іра, скажи їм! Я ж для нас старався!

– Для нас старався, Кирило?! – Вона гірко посміхнулася. – Ти рік сидів на моїй шиї, вкрав усі мої заощадження, набрав кредитів на мене… А тепер…

– Та що ти розумієш?! – Він смикнувся в кайданках. – Я стрімером буду! Відомим! А ти… ти просто заздриш!

– Забирайте його, – стомлено сказала Ірина. – Я більше не можу це слухати.

– Та я тебе… – заволав Кирило. – Я тебе знищу! Ти в мене…

Його заштовхали до машини. Лідія Борисівна кинулася до невістки:
– Що ти наробила? Він же пропаде!

– Він вже пропав, – відрізала Іра. – У своїх танчиках.

– Ти маєш забрати заяву! – свекруха схопила її за рукав. – Він же твій чоловік!

– Був чоловіком, – Ірина струсила її руку. – А тепер – шахрай та злодій.

– Я тобі цього не пробачу! – закричала Лідія Борисівна слідом. – Ти зламала йому життя!

Іра мовчки піднялася у квартиру. Сіла на кухні, дістала телефон. Відкрила браузер і набрала: “Як подати на розлучення…”

Судове засідання було призначено о десятій ранку. Іра нервово смикала ремінець сумки, сидячи в коридорі будівлі суду. Поруч щось заспокійливо говорила мама, але слова проходили повз свідомість.

Раптом коридором прокотився шум. Іра підвела голову і похолола – до зали суду наближалася ціла делегація. Попереду йшла Лідія Борисівна, за нею натовп якихось молодих людей з плакатами.

– Ось вона! – заволала свекруха, тицяючи пальцем. – Руйнівниця сім’ї!

Хлопці з плакатами загули:
– Свободу стрімеру! Геймери проти свавілля!

– Господи, – простогнала Іра. – Тільки цього не вистачало.

– Що це за цирк? – обурилася мати Іри.

– Це його передплатники, – Іра затулила обличчя руками. – Він їм зі стриму все розповів.

До них підбіг хлопчина з камерою:

– Ірино, прокоментуйте ситуацію! Чому ви перешкоджаєте розвитку кіберспорту?

– Пішов геть! – мати підвелася між ними.

– Дивіться! – закричав хтось. – Ведуть!

У супроводі конвою з’явився Кирило. Схудлий, неголений, але з шаленим блиском в очах.

– Ірко! – Закричав він. – Одумайся! Я ж для нас старався!

Натовп вибухнув криками:
– Свободу! Свободу!

– Тиша! – гаркнув пристав. – Всім стороннім покинути приміщення!

– Я мати! – Вчепилася в нього Лідія Борисівна. – Маю право!

Іра насилу протиснулася до зали суду. Сіла на лаву, намагаючись не дивитись на чоловіка. Почалися формальності, зачитали звинувачення.

– Підсудний, чи ви визнаєте свою провину? – Запитала суддя.

– Ні! – Кирило схопився. – Це не шахрайство! Це були інвестиції у наше майбутнє!

– У яке майбутнє? – не витримала Іра. – У віртуальне?

– Заткнися! – Він розвернувся до неї. – Ти все зіпсувала! Я був за крок від перемоги!

– Тихо! – Стукнула молотком суддя.

– Та ви послухайте! – Кирило розмахував руками. – Я майже пройшов у фінал! Там приз – п’ять мільйонів! Я все повернув би!

– А поки ви “майже проходили”, – втрутився прокурор, – ваша дружина має виплачувати кредити. Загальна сума – один мільйон сто тисяч.

– Подумаєш! – пирхнув Кирило. – Зате який досвід! Я тепер відомий стример!

– Відомий шахрай, – поправила суддя. – Продовжуємо засідання.

Раптом двері відчинилися. Увірвалася Лідія Борисівна з плакатом:
– Поверніть сина! Він хворий! Йому потрібне лікування!

– Мамо, не ганьби мене! – заволав Кирило.

– Вивести! – наказала суддя.

– Ні! – свекруха вчепилася в бар’єр. – Це все вона! – Вона тицьнула пальцем в Іру. – Довела мого хлопчика! Не підтримала талант!

– Який талант?! – Іра схопилася. – Він рік сидів вдома! Просадив усі гроші! Вкрав…

– Мовчати! – суддя стукнула молотком. – Оголошується перерва!

У коридорі Іра зіткнулася з адвокатом чоловіка:

– Може, домовимось? Він справді хворий. Потрібна реабілітація.

– Ні, – відрізала вона. – Досить.

Після перерви суд визнав Кирила винним. Три роки колонії загального режиму.

– Ти пошкодуєш! – Кричав він, коли його виводили. – Я міг стати чемпіоном! Ти все зруйнувала!

– Гратимеш у в’язниці, – тихо сказала Ірина і пішла до виходу.

Біля дверей суду її чекав натовп із камерами:

– Ірино! Як ви прокоментуєте вирок?

Вона мовчки йшла крізь крики та спалахи. У вухах дзвеніло:

“Ти зруйнувала… Ти винна… Ти…”

Минуло три місяці після суду. Іра сиділа в кабінеті у психотерапевта, нервово перебираючи паперову хустку.

– Вчора отримала перший лист від колишнього, – вона гірко посміхнулася. – Знаєте, що він написав? “Купи мені ігровий ноутбук, у в’язниці дозволяють”.

Психотерапевт похитала головою:
– А ви?

– А я працюю на трьох роботах, щоб виплачувати його кредити, – Іра витерла злі сльози. – Квартиру продала, живу у мами.

Дзвінок телефону перервав сеанс. Іра глянула на екран і зблідла:
– Це свекруха. Знову.

– Візьміть, – м’яко порадила лікарка. – Потрібно закрити цей гештальт.

Іра глибоко зітхнула і відповіла:
– Так, Лідія Борисівно.

– Взяла нарешті! – Закричала свекруха. – Швидко приїжджай! У Кирюші передача!

– Ні.

– Що означає “ні”?! Ти маєш! Ти його дружина!

– Колишня, – відрізала Ірина. – Розлучення оформлено тиждень тому.

У трубці повисла тиша, а потім прорвало:
– Погань! Зрадниця! Він сидить там через тебе! А ти…

Ірина натиснула “відбій” і розплакалася.
– Випустіть це, – психотерапевт простягла нову хустку. – Усі емоції.

Увечері, виходячи із метро, ​​Іра помітила знайому постать. Лідія Борисівна чатувала біля виходу.

– Не підеш! – свекруха вчепилася в рукав. – Думала, так просто покинути мого хлопчика?

– Відпустіть, – стомлено сказала їй Іра.

– Ні за що! Ти маєш допомагати! Він там страждає!

– А я? – Іра вирвала руку. – Я не страждаю? Рік терпіла його ігри, борги, брехню.

– Він талановитий! – верескнула свекруха. – А ти занапастила його кар’єру!

Навколо збиралися роззяви. Хтось вже знімав телефон.

– Яку кар’єру? – Ірина підвищила голос. – Сидіти цілодобово в танчиках? Спускати чужі гроші?

– Ти просто заздриш! – Лідія Борисівна схопила її за плечі. – Він міг стати знаменитим!

– Він став шахраєм, – Іра відштовхнула її. – І я більше нічого не хочу чути ні про нього, ні про вас.

– Я тебе знищу! – закричала свекруха слідом. – Ти ще пошкодуєш!

Вдома Іра відкрила ноутбук. У пошті чекав лист від адвоката: “Позовна заява про поділ боргів подана. Засідання за місяць”.

Телефон пискнув повідомленням. Номер був незнайомий:

“Привіт, це Дімон із команди Кирюхи. Там у в’язниці турнір намічається. Може, скинешся на новий геймпад?”

Іра мовчки видалила повідомлення. Потім відкрила месенджер, знайшла чат “Сім’я” та написала:

“Бувайте. Більше не пишіть мені. Ніколи”.

Заблокувала усі контакти, пов’язані з колишнім чоловіком. Дістала з шафи коробку із фотографіями, їх спільними речами. Склала все у сміттєвий пакет.

– Доню, – мама зазирнула до кімнати. – Може, залишиш? На згадку…

– Ні, мамо, – Іра зав’язала пакет. – Досить жити минулим. У мене тепер інше життя.

Вона спустилася у двір і рішуче кинула пакет у сміттєвий бак. У кишені завібрував телефон – ще один незнайомий номер.

– Ні, – сказала вона вголос. – Більше ніколи.

І вперше за довгий час відчула себе по-справжньому вільною.

Незабаром вона позбулася і боргів, тому що на засіданні суду було прийнято, що Іра не має відношення до цих кредитів, тому що її чоловіка, тоді ще законного чоловіка, засудили за шахрайство і всі ті борги були приписані тільки йому. А оскільки він їх зараз платити не міг, то довелося це робити його матері.

Гроші за квартиру, що Іра продала, були їй згодом повернуто. Але тільки цього повернення у кожному банку треба було чекати чимало. Але Іра все одно дочекалася своїх виплат, бо суд зобов’язав банки повернути їй гроші.

А ось Кирило та Лідія Борисівна ще дуже довго шаленіли та не могли знайти собі місця через таку “зраду” Іри та її матері, вони вважали, що в сім’ї має прощатися все, абсолютно все.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?