Для всіх родичів родини Лебедєвих стало цілковитою несподіванкою повідомлення про те, що 65-річна Поліна Василівна, моя мати, виходить заміж

Для всіх родичів родини Лебедєвих стало цілковитою несподіванкою повідомлення про те, що 65-річна Поліна Василівна, моя мати, виходить заміж.

Найбільше, звісно, ​​здивувався сорокарічний я і, тридцятивосьмирічна невістка.
– У нас буде весілля! – повідомила мені мати.

– Може все-таки обійтися звичайним розписом у РАГСі? Хоча і він чи потрібен? – невпевнено знизав я плечима.

– Чого ж ти зі своєю Машею звичайним розписом не обійшовся? – уїдливо перепитала мати. – Ви захотіли весілля, і я також хочу!

– Мамо, ти вже була раз одружена…

– Що з того? – обурено перебила мене мати. – Я хіба не гідна простого жіночого щастя? – Додала вона зі слізьми на очах.

Зрозумівши, що якщо я продовжу, на мене чекає грандіозний скандал і довічна образа, я вирішив відстати від матері.

Близько тижня панувала цілковита тиша, і я навіть не знав, чи передумала вона з приводу весілля, чи ні. З приводу того, що урочистості все одно бути, мене просвітила дружина Марія.

Вона з приголомшеним обличчям зустріла мене з роботи й, вивалила на мене ці новини.

– Дзвонила Поліна Василівна. Вона хоче влаштувати весілля на дачі, – здивувавшись не менше за мене, повідомила мені Марія.

– На дачі? Ого, вирішила заощадити, – я здивовано почухав потилицю. – Мабуть, зрозуміла, що весілля – дороге задоволення.

– Ну так, але й це ще не все, – загадково усміхнулася вона. – Ти зараз взагалі втратиш свідомість. Присядь…

Я насупився, бо не міг уявити, що ще такого могла викинути моя мати.

– Поліна Василівна хоче, щоб ми організували її весілля, а це близько п’ятдесяти гостей! – з хвилюванням випалила вона.

– Нічого собі вона зажадала розмаху, – здивовано свиснув я. – Навіщо стільки народу?
– Запитай у неї сам, – знизала плечима вона, – але це ще не все!

Я скривив обличчя, чекаючи ще більших несподіванок від матері, яка надумала виходити заміж.

– Поліна Василівна хоче, щоб ти, я та моя мама готували на цю ораву. Утрьох! – нервово засміялася Марія.

– Очманіти! Скільки ж днів ми маємо це робити, – я посміхнувся дурній ідеї матері.

– До речі, я їй сказала, що ми не зможемо на таку ватагу наготувати. Це ж потрібна не одна піч, пару столів і казна-скільки посуду. Знаєш, що вона мені на це сказала? Вгадай! – з натиском запитала дружина.

– Уявлення не маю…

– Поліна Василівна запропонувала готувати кілька днів, а потім усе просто заморозити, – пирснула зі сміху Марія. – Уяви собі заморожений і потім розігрітий плов, салат, картоплю… Фу і бе…

Я із натягнутою усмішкою почав ходити по квартирі. Я повірити не міг у те, що мати влаштовує таке весілля, яке краще було б зовсім не влаштовувати.

– А ще, виявляється, не всім гостям вистачить стільців, тому вона наказала мені оглядати смітники в пошуках чогось, на чому можна сидіти, – похитала головою Марія.

– Мені здається, це буде якийсь треш, а не весілля. Може, ти з нею поговориш?
– Мабуть, знову доведеться! – рішуче промовив я і подався дзвонити матері.

Проте, як і очікував, мати всі мої слова сприйняла в багнети. Вона грубо обсмикнула мене і заявила, що не потребує схвалення з мого боку.

– Краще передай Маші, що хтось повинен обслуговувати гостей, тому що офіціантів я наймати не збираюся, то їхню функцію виконуватимете ви! – діловито промовила в слухавку мати.

– Хто це ви? – ошелешено перепитав я.
– Ти, сваха і Маша, – незворушним тоном відповіла мати. – Не буду ж я, наречена, бігати з тацею?

Я отетерів від слів матері. Вона плавно перетворювала нас то на кухарів, то на офіціантів.
– Може, нам потім ще й прибрати все потрібно буде? – єхидно поцікавився я.

– Звісно! А хто ще? Не я ж це робитиму, – дзвінко засміялася вона.

– Мамо, тобі не здається, що це вже просто якийсь перебір?! – обурився я. – Я думав, що ми будемо такими ж гостями, як і всі присутні…

– Ну, які ви гості? Ви моя найближча рідня, тільки на вас я і можу надіятися, – впевнено промовила вона. – Загалом, у мене ще одна справа до вас, але це не телефонна розмова!

Слова матері сильно напружили мене. Я був просто впевнений у тому, що нічого хорошого вона повідомити не може.

– Телефоном ніяк не можна? Чому? Не думаю, що нас прослуховують решта гостей, – пирхнув я.
– Приїжджайте! – коротко відповіла мати, та поклала слухавку.

Невдоволений, я одразу поспішив розповісти дружині про розмову з матір’ю.
– Що вона ще хоче повідомити, щоб нас приголомшити, навіть думати страшно, – скривився я.

– Мабуть, нічого хорошого, якщо навіть не телефоном. Мабуть, нас відкачувати доведеться, – пробурчала Марія.

За дві години ми під’їхали до будинку матері. Вона побачила нас із балкона і помахала руками.
– Сподіваюся, валеріанку ти з собою захопила? – виходячи з машини, пожартував я.

Марія у відповідь нервово засміялася, і ми неохоче піднялися до її квартири. Мати кинулася нас обіймати, а потім, відразу ж, перейшла до справи.

– Загалом я тут подумала і вирішила, що буде краще, якщо ви вручите мені той подарунок, який я хочу, – лукаво посміхнувшись, шепнула вона.

– Який подарунок? – не змовляючись, в унісон промовили ми й обмінялися розгубленими поглядами.

– Купіть мені на весілля продукти. Це і буде ваш подарунок на наше з Мишком весілля! – радісно повідомила мати й від надлишку почуттів заплескала в долоні.

На якусь мить у передпокої запанувала тиша. Ми перетравлювали пропозицію матері.

– Ти хочеш, щоб ми власним коштом нагодували п’ятдесят гостей? – Першим заговорив я. – Ні, це вже якийсь перебір…

Вона розгублено закліпала віями, почувши мою відмову. Стиснувши кулаки, вона злісно процідила:

– Жодної допомоги від вас немає! То не подобається, це не подобається. Подарунок теж не слава Богу! У мене взагалі складається враження, що ви не хочете, щоб я була щасливою!

– Чому це? Будь щасливою, але тільки не нашим коштом! – Пробасив я і, розвернувшись, вийшов за двері.

Слідом за мною поспішила збентежена Марія. У її голові теж не вкладалося, як свекрусі могла взагалі прийти така ідея.

Причому, вона сама не бачила нічого поганого у своїй пропозиції й у тому, що для нас закупівля продуктів виллється в копійчину.

– Я вирішив не ходити на весілля матері, – повідомив я дружині. – Вона зовсім знахабніла і думає тільки про себе!

– На нас же мама хоче скинути всі турботи за урочистість: закупівлю продуктів, приготування страв, обслуговування гостей та прибирання після заходу. Ні, я на таке не підписувався! Хоче зробити, хай сама робить!

Марії нічого не залишалося як підтримати моє рішення. Потім до нас приєдналася і теща. Вона теж несподівано дізналася від свахи про те, що виступатиме не в ролі гості, а в ролі обслуговчого персоналу.

У результаті вся трійця, на яку мати покладала великі надії, на весілля не пішла. Ми не знали, як воно пройшло, але від родичів я чув, що вони залишилися незадоволені мізерним бенкетом.

Мати ж усі курйози звалила на мене, невістку та сваху, які, за словами матері, її зрадили. Як вам витівка, та висновки моєї матері?

Ви теж вважаєте нас зрадниками? На мою думку, це не зрада, а здоровий глузд! А її марення – це мемуари для психіатра! Дурня якась! А ви що скажете?