– Дмитре… Якщо ти залишився ні з чим і тепер шукаєш, де тепліше, то точно не тут! Ти ось зрозумів, що прорахувався, а я зрозуміла, що чоловіки в моєму віці – це надто клопітно. Із сім’ї йдуть, дітей кривдять… Мені й без усіх цих драм не погано

– Ну ти ще молода, сама ще заробиш на своє. Та й зрозумій мене правильно, я з Олесею лаятись не хочу…

– А зі мною, значить, хочеш? – Настя обімліла. – Тату, прокинься! Йдеться не про мішок яблук, а про квартиру, яку бабуся хотіла заповідати мені.

– Ну, не заповідала ж… Значить, були в неї на те свої причини, – ухильно відповів батько. – Та й вона останніми роками все одно була не в собі.

– Настю, ти одна, у тебе все добре, а Аліна заміж незабаром виходить, чекає на малюка. Їй потрібніше. Я ж не під себе квартиру гребу, а розподіляю розумно, справедливо.

Дочка розгубилася. Звучало воно, може, й правильно, але щось все одно гризло Настю зсередини.

Аліна… Зовсім чужа для неї людина. Та й для батька теж, якщо бути гранично чесною, адже він одружився з Олесею, коли Аліні було вже десять років.

– Ну, зрозуміло. Усе Аліні. Квартири, увага, оплата навчання… Тату, тобі не соромно? Аліна хоч би росла з батьком, на відміну від мене.

– А ти без батька, чи що? Я ж платив аліменти, – обурився Дмитро.

– А цього, на твою думку, достатньо?.. – Настя насупилась, а потім тяжко зітхнула. – Знаєш, тату… Забудь мій номер! Ти проміняв свою дочку на Аліну. Остаточно!

Після цього Настя поклала слухавку. На душі було боляче та гірко. У серці кипіла образа не лише на батька, а й на бабусю. Але Настя чудово розуміла, що вже пізно щось робити.

Все це назрівало з того моменту, як Дмитро пішов із сім’ї. Насті тоді було лише вісім. Сталося це різко, тихо, майже без скандалів.

Мабуть, батько зраджував і раніше, бо пішов прямісінько до іншої жінки, але мати, Олена, зреагувала на цю новину спокійно.

– Життя швидкоплинне, все змінюється, а наше завдання – підлаштовуватися, а не розпускати нюні, – завжди говорила вона.

З того часу батька у Насті не стало. Він не приїжджав до неї в гості, не брав на прогулянки, майже не розмовляв із нею навіть телефоном.

На свята вона отримувала лише сухі смс. Бачилися вони тільки в бабусі, якщо так збігалося, і то – здебільшого мигцем.

– Ти на нього не ображайся, – казала бабуся. – Він тебе любить, просто баба в нього там дуже скандальна. Ревнує навіть до стовпа, все їй мерехтять вороги всюди.

Але Настя ображалася. Особливо, коли бачила щасливі фотографії батька з його новою коханою та Аліною в аквапарку.

А ще Настя ображалася, коли на день народження отримувала коробку олівців через бабусю, а Аліні дарували гітару.

Натомість бабуся дуже любила внучку і намагалася хоч якось компенсувати відсутність батька у її житті.

Єлизавета Степанівна періодично катала Настю на атракціонах у парку, балувала домашньою випічкою, завжди давала з собою солодощі…

І наполягала на тому, щоб її квартира дісталася молодшій онучці. У тому числі прямо при батькові.

– Дмитре, ти ж, коли мене не стане, поступи по совісті. Квартиру Насті віддай, – казала вона синові. – Почув мене?

– Почув. Мамо, звісно, ​​віддам, – кивав він.

Спочатку Настя пропускала це повз вуха: вона до пуття і не уявляла, що це означає мати свій кут, та й у юридичних тонкощах не розумілася. Але коли вона стала підлітком, то зрозуміла, що справа пахне смаженим.

– Бабу, а ти візьми та напиши заповіт, – запропонувала вона одного разу після чергової такої розмови. – Мало, як воно там потім вийде. А це вже є гарантія.

– Теж мені, гарантія! Папірці – це пусте, – відмахнулася бабуся. – До шахрая якогось потрапимо, чи ще гірше – зроблять завтра щось із цими паперами й поминай, як звали. Ні, я сину своєму вірю більше, ніж будь-яким нотаріусам.

Бабуся була з тих людей, які зберігають гроші десь у книгах, під килимом та за дерев’яними панелями в коморі, а не в банку.

Вона категорично не довіряла державі, бо, як вона говорила, «дурить на кожному кроці». Втім, можливо, давалася взнаки й відсутність освіти. Усього п’ять класів.

Настя тоді тиснути не стала, а у вісімнадцять поїхала вчитися аж на інший кінець країни.

Ніщо не віщувало біди. Здоров’я бабусі було чудове, вона ніколи ні на що не скаржилася, бадьоро робила вранці зарядку, а вже на ринку її було зовсім не наздогнати.

Щоправда, по лікарях не ходила, і, мабуть, це дало свої плоди: бабусі не стало, коли Настя була на третьому курсі. Серце.

Настя не змогла приїхати на похорон. У неї якраз була сесія, та й грошей було обмаль. Довелося обмежитися дзвінками та листуванням з батьком та матір’ю.

Спочатку Насті було не до спадкового питання. Потім було якось соромно порушувати цю тему. І все-таки через місяць вона несміливо запитала у батька, а що там із квартирою.

– Ну, як приїдеш, перепишемо, – запевнив він її.

Приїхала. І отримала лише плювок в обличчя.

Настя сердилась і на батька, і на бабусю, яка довірилася не тій людині. Ну, невже вона не могла передбачити такий результат? Адже сама бачила, що батько практично забув про свою рідну дочку.

І, можливо, річ тут зовсім не в його новій дружині. Якби хотів – виявив би характер, чи знайшов би можливість бачитися, хай і потай.

– Що ж, житимемо далі, – сказала Насті мати, коли про все дізналася. – Я твоїй бабусі теж сто разів казала, що треба зробити заповіт, але хіба ж вона чула… У будь-якому разі, двері мого… ні, нашого дому для тебе завжди відчинені, ти ж знаєш.

…З того моменту минув рік. Настя жила з мамою, потихеньку працювала і відкладала гроші про всяк випадок. Словом, жила звичайним життям, поки одного прекрасного вечора не пролунав дзвінок у двері. Відчиняти пішла мати.

– Привіт! – почувся знайомий голос. – А я до вас у гості. Скучив…

Настя мало не похлинулася чаєм. Вона обернулася. На порозі стояв її батько, променисто посміхаючись. В одній руці – букет гвоздик, в іншій – пом’ята шоколадка.

– О, Насте, а це тобі! – бадьоро сказав Дмитро і простяг їй шоколад.

Настя навіть не підійшла.

– Пізно ти про нас згадав, – хмикнула мати. – Що трапилося, чи осяяння зійшло?

– Ну, Оленко… Ти ж сама розумієш. Всі ми робимо іноді помилки…

Мати скинула брови. Стало очевидним, що батько підбиває до неї клини.

– Ну, так. Усі. Наприклад, не виконуємо волю своїх батьків… – буркнула вона. – Ну, заходь, коли вже прийшов. Але врахуй, у нас години відвідування – до восьмої.

Мати явно не дуже зраділа появі батька. Настя також. Вона вже встигла змиритися з тим, що сталося, як ця рана знову розкрилася. Проте позиція матері трохи притупляла біль. Настя відчувала, що мама на її боці.

– Олено, ну чого ти одразу так… Я ж не собі, я все дітям.

– Ага. Тільки не тим. Ну, адресою помилився, буває, – із сарказмом озвалася Олена, наливаючи чай.

Після цього батько почав розпитувати, як у них справи. Настя відповідала сухо, посиділа буквально п’ять хвилин і поспішила піти з-за столу. По-перше, не хотіла бачити батька.

По-друге, відчувала, що батькам треба поговорити наодинці. Але квартира була маленькою, тож добитися усамітнення тут було неможливо. Настя чула їхню розмову навіть з іншої кімнати.

– Лєнусік, а в тебе… ну… є хтось зараз?

– У мене є Настя. А в тебе що, не склалося з Олесею?

– Ну… – зніяковів Дмитро. – Так, у нас скандали почалися. Вона постійно через якусь нісенітницю чіплялася, а потім виставила мене за двері. І як я раніше не помічав, що вона така зла… Ось ти в мене – інша справа. Ну, золотце, а не жінка.

Мати посміхнулася. Вона не стала ходити навкруги.

– Дмитре… Якщо ти залишився ні з чим і тепер шукаєш, де тепліше, то точно не тут! Ти ось зрозумів, що прорахувався, а я зрозуміла, що чоловіки в моєму віці – це надто клопітно. Із сім’ї йдуть, дітей кривдять… Мені й без усіх цих драм не погано.

Повисла пауза. Батько якийсь час ще намагався вмовити матір, виправдовувався, мовляв, кохання зле, але вона була непохитна. Так він і пішов ні з чим. Дивно, що квіти та шоколад залишив.

Втім, Настя, коли повернулася на кухню, відразу відправила цю шоколадку на сміття. Букет був там же. Не стримавшись, вона міцно обійняла матір, яка на той момент незворушно мила посуд.

Олена миттєво перемикнулася на дочку: сполоснула руки, обережно обернулася і почала гладити ту по спині.

– Ну, чого ти, все ж добре… – тихо сказала мати. – Може, ти вже й не маленька, але я все одно не дам тебе образити. Він образив насамперед не тебе, а мене.

У цей момент Настя відчувала таке тепло та безпеку, що, здавалося, нічого їй не страшно. І чорт з нею, з тією квартирою.

Справедливість все ж таки існує, просто проявляється вона не в документах і квадратних метрах, а в тому, хто залишається поряд з тобою, коли правда виходить назовні й кожен отримує своє.

А батько… Закон бумеранга ще ніхто не скасовував. І він вже почав діяти…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.