Дня три в сім’ї варилося, смажилося, парилося і пеклося. Три дні, як дід Петро перевірив придатність домашньої ягідної наливки

Дня три в сім’ї варилося, смажилося, парилося і пеклося. Три дні, як дід Петро перевірив придатність домашньої ягідної наливки.

-Щоб свято веселим вдалося, ще “біленької” докупив – пояснив Петро дружині.

Дата намічалася неабияка: 50 років спільного життя. Петро Васильович та Зоя Степанівна жили та живуть у невеликому селищі, рідні було багато: тільки у ювілярів троє дітей, 6 онуків та 2 правнуків вже. Внуки люди теж частково вже сімейні, виходило, що прямо друге весілля.

Завдяки осінній прохолодній погоді столи накрили у вітальні, звільнивши її від зайвих меблів разом із середнім сином і онуком Єгором, що живе недалеко.

А з ранку у призначений день подружжя сяяло: і піджак парадний на ньому, і нове плаття на ній. Навіть помаду, якою років 20 вже не користувалася, купила Зоя заради щасливого дня.

– Мамо, а скільки ви з батьком вже разом, якщо все порахувати? – після першого тосту запитав батьків старший син Андрій.

Зоя Степанівна замислилась. Виходило що далеко не 50, а набагато більше.

-Мати Петра після появи дитини хворіти стала, а жили ми тоді поруч. Я через три місяці після Петра з’явилася. Мені був рік, як у нього мами не стало, його батько на роботу піде, а Петра до нас у будинок, у загальний кут. Нас було п’ятеро.

Гості затихли, Петру та Зої по 72 роки, разом виходить, що і знайомі вони вже теж стільки ж. Неможливо усвідомити. Довше за життя.

– Бабуся, а дід був добрим чоловіком? — звернулася до Зої Степанівни молодша, 17-річна внучка.

Дід вийшов на вулицю подиміти свою незмінну люльку. Через те, що магазинному тютюну він не довіряв і вирощував на городі свій, кілька сортів, самосад.

Зоя хитро примружилася і відповіла:
– Найкращим. Ніколи я “в люди” не ходила, нічого не просила зробити, все Петро вмів, мене не ображав і дітей ніколи пальцем не чіпав.

Приблизно така розмова була й у чоловіків. Дід Петро заявив з усією відповідальністю, що Зоя Степанівна була найкращою господаркою та дружиною.

– Та не буває так, щоб жодного разу не посварилися, щоб не було невдоволення один одним, – не повірив онук Єгор, який одружився трохи більше як рік тому, – ну завжди є якісь дрібниці, незгода, непорозуміння. Та й важкі часи бувають, як не посваритися.

Петро визнав: важких часів вистачало. І жили спочатку не надто в достатку, і за старшого похвилювалися вдосталь, коли пішов виконувати свій обов’язок перед батьківщиною. Розмова якось зам’ялася, та й жовтнева погода не давала розслабитися: не літо, довго не простоїш і чоловіки повернулися до хати.

А за столом теж обговорювалась тема подружніх конфліктів. Молодша дочка Петра та Зої сказала, що так і не змогла пригадати за все життя жодної сварки батьків, жодного разу, коли один із них підвищив на іншого голос. Дід Петро тільки хитро примружився і подивився на свою дружину.

– Ну що, відкриємо таємницю, дивишся, онукам і знадобиться – запропонував він їй, –

– Та до чого ж!? Ти оце придумав на святі, – зашарілася Зоя Степанівна, а потім усміхнулася молодо і лукаво, та й рукою махнула, – давай. Секрет теж мені! Тільки для цього одягатись доведеться.

Ми всім табором поспішили натягнути чоботи та черевики, накинули на плечі верхній одяг та рушили за «ювілярами». У дальньому кінці городу, де стояла криниця для поливу та інших господарських потреб, лежали товсті колоди, вкриті брезентом.

«Дуб», – поважно пояснив Петро Васильович і зняв брезент. Біля самого підніжжя лежав брус щільно вищерблений рубаними потемнілими насічками різної глибини.

– Ми ж з нею йшли сваритися сюди, на колодязь, щоб ніхто не чув. Ні діти, ні сусіди. Наша хата крайня до лугу. Інколи приходилося терпіти до вечора, щоб сюди прийти та відвести душу. Так-то на людях посміхаємося один одному, а тут вже наодинці потім і вируємо. – пояснив дід.

– А як закінчимо, я піду, а він за сокиру. І тюкає собі, доки не охолоне. Іноді дрібно сокирою прочеше, а іноді й глибше … Дивіться, свіжа насічка. Це ж ми три дні тому посварилися, коли засперечалися, де м’ясо брати: у куми чи в кума. Але чи то він не сильно на мене злий був, чи то сила вже вичерпалася, дрібнувата насічка.- доповнила Зоя.

– І вдома нікого вже, крім нас, – засміявся Петро Васильович, – а ми все сюди ходимо. А вперше прийшли нам ще років по 16 було. Я тоді однокласницю нашу Тамару до дому провів.

Всі уважно слухали та усвідомлювали. Порушив процес усвідомлення 22-річний онук Дімка, який ще не одружений, але приїхав на урочистість зі своєю подружкою.

– Бабуся, а ти теж сокирою тюкала? – Запитує Діма.

– Я, ні, – сміється Зоя Степанівна, – куди мені сокирою! Мій спосіб гарніший буде, підемо в хлів.

У хлів ми всі не влізли, застопорившись у дверях і цікаво витягаючись і встаючи навшпиньки. Зоя Степанівна підійшла до величезних скринь, у яких зазвичай у селах зберігали зерно чи комбікорм для худоби. Відкинула вона кришку дальнього, а в ньому не зерно, а осколки битого посуду.

– Це вона так жар випускала, — любовно дорікнув дружині Петро Васильович, — як скажу, підемо на колодязь, так вона з дому чашку якусь, або тарілку прихоплює. Я рубаю, а вона тарілку з розмаху об колоду. Уламки збере і сюди. Я б з нею і частіше може лаявся, та потім зрозумів, що дорого.

-Невже жодного разу за всі роки про розлучення не думалося? – захоплено вимовляє Єгор.

Бабуся Зоя окинула онука теплим променистим поглядом і вказала йому туди, в скриню.

– Бачиш, – каже, – перламутрових блакитних осколків скільки? Це я розлучатися з ним хотіла. Вже після третьої дитині, після Свєти. Матусин сервіз розбила. Повністю весь. Сиджу потім тут біля скрині, плачу – шкода. А Петро, як закінчив тюкати сокирою, так пішов у крамницю. Новий сервіз притяг. Каже: не пробачиш – бий і цей. Все одно – на щастя.

– Ціле життя і жодної сварки, – прошепотіла Света але її шепіт видався гучним у суціній тиші.

– Ну були ж сварки, бачиш, – не підтримав сестру середній брат.

– Та, це хіба сварки, так … хобі.- махнула рукою Света.

Ком у горлі був напевно не тільки в мене. З нами ж поділилися найдорожчим, найпотаємнішим знанням: як навчитися прощати. Як навчитися любити, як навчитися гасити образи та нерозуміння.

А у вас є рецепт сімейного щастя? Чи, може, секрет, який дістався вам від старших поколінь?