— До кінця місяця ви маєте з’їхати. Або я йду до суду

— Ти сама сказала: «Роби, як вважаєш за потрібне». От я й зробив, — спокійно вимовив Дмитро, наливаючи чай у кружки.

— Ти стіну поставив, Дім! У моїй квартирі. Без мого погодження. Це взагалі нормально? — Аліна стояла посеред кухні, ніби її щойно облили окропом. Хоча окропом її обливали вже не один місяць.

— У нашій квартирі, — поправив її Дмитро з підкресленим спокоєм, яким зазвичай говорять лікарі під час виклику: «Заспокойтесь, у вас просто перелом руки».

— Вона не «наша», вона моя. Мені тітка Оля її залишила. Спадщина оформлена на мене. Ти це прекрасно знаєш, — Аліна не кричала, але її голос тремтів. Від злості, від втоми, від цього відчуття — коли тебе ніби живцем виселяють із власного життя.

— Аліно, рідна, ну ти ж сама запропонувала: давай разом зробимо ремонт, разом усе відновимо. Ти ж сама казала, що я в цьому тямлю — і бригаду знайшов, і матеріали купив, і прорізи укріпив…

— Ти навіть не вважав за потрібне спитати мене! Прорізи укріпив… Ти балкон перегородив гіпсокартоном і поставив туди ліжко! Там тепер кімната для Артемчика, як я розумію?

— А що мені робити, Аліночко? У нас зі Свєтою двокімнатна, Артем уже виріс, йому потрібен куток. А тут, у твоїй «спадковій», як ти висловлюєшся, шістдесят квадратів пилом припадають. Ми ж одна родина!

— А що, якщо я скажу, що мені неприємно? Що я не хочу, щоб мій балкон перетворили на «куток» для дитини, яку ти поселив сюди без мого відома? Що ти мені скажеш, братику? — Аліна вже не стримувалась. У грудях стукало, в горлі стояло — наче цвях вбили.

— Скажу, що ти егоїстка. Пробач. Ми зі Свєтою горбатимось, щоб тягнути іпотеку, Артем росте, а ти одна живеш у квартирі, яку навіть сама не змогла б відремонтувати! Я ж тобі допомогу запропонував! А ти…

— Ти мені запропонував допомогу, а в підсумку вселився сюди всією сім’єю, як у гуртожиток. Поставив пральну машинку, змінив мій замок на дверях, а тепер ще й мій балкон віджав. Ти не допомогу запропонував, ти реалізував план захоплення, як у воєнних іграх!

— Та годі тобі драматизувати. Я просто роблю так, як зручно всім. Ти б без мене тут і далі з пліснявою боролася. Я ж, можна сказати, рятую твою власність від руйнування, — Дмитро хмикнув і зробив ковток чаю. Спокійно. Впевнено. Наче перед ним не рідна сестра, а податкова інспекторка, якій він зараз усе пояснить — усе чисто.

Аліна сіла за край кухонного столу. Дерев’яного. Того самого, що ще тітка Оля залишила — зі сколом збоку і жирною плямою посередині. Їй раптом стало страшно: не за квартиру — за себе. За те, як швидко можна перестати бути господаркою свого життя.

Ще пів року тому вона раділа, коли нотаріус видав їй свідоцтво про право на спадщину. Була квартира — стара, занедбана, але своя. Рідна. Єдине, що в житті дісталося без кредиту й принижень. Дмитро тоді, звісно, одразу запропонував: «Давай разом зробимо ремонт, я допоможу, ти ж знаєш, як я вмію все організувати». Вона погодилась — як же не погодитись, коли рідний брат готовий підтримати?

Спочатку все було мило. Він справді взяв на себе закупівлю будматеріалів, домовився з бригадою. Щоправда, робітники чомусь більше слухали його, ніж її. Потім вони почали жити тут — тимчасово. Поки триває ремонт. Тимчасово, ага. І ось уже Світлана зі своїми банками й шампунями зайняла ванну. Артем кидає рюкзак у коридорі й вмикає телевізор на повну гучність. Дмитро лежить у залі на дивані з ноутбуком, і якщо Аліна щось каже, він посміхається поблажливо: «Ну ти ж не проти, так? Ми ж одна родина».

— Ти не мав права ставити цю стіну, — повторила вона вже тихіше. — Ти самовільно змінив планування без згоди власниці. Це незаконно. Я, між іншим, уже проконсультувалась.

— Отак? — Дмитро звів брову. — Пішла скаржитися? Юристку найняла? Ну-ну. Пограємо в правосуддя?

— Я не граю. Я попереджаю.

— Так і запишемо: сестра проти племінника і брата. Гарно. І все через якийсь балкон.

— Через неповагу. Через нахабство. І через спробу загарбати те, що тобі не належить, — Аліна встала, відсунувши стілець. — До кінця місяця ви маєте з’їхати. Або я йду до суду.

— Ах ось як? Після всього, що я для тебе зробив? — у голосі Дмитра прорізалися нотки справжньої злості. — Ти ж без мене нічого б не добилася. Ти навіть не знала, де розетку у ванній робити!

— Так, не знала. І що? Це не дає тобі права жити тут, як у власному домі.

Він хотів щось сказати, але лише стиснув губи. Світлана, ніби за командою, зайшла на кухню з Артемом за руку.

— У нас вечеря готова. Ви будете сваритися чи все ж таки сядете за стіл, як нормальні люди? — сказала вона втомлено, як учителька на останньому уроці.

— Ні, Світлано, не будемо. І вечеряти з вами я теж не буду. І не «ми», а «ви». До кінця місяця. Я серйозно.

— Ти чудовисько, Аліно, — кинув Дмитро. — Холодне, розважливе чудовисько. Ми тобі не вороги. Але ти сама обрала війну.

— Ні, Дімо. Війну обрав ти. Я просто більше не збираюсь бути вашою жертвою.

І вона пішла. У кімнату, яка була її єдиним справжнім «кутком» у цьому домі, де від її слова давно вже нічого не залежало.

Вона лягла на ліжко, заплющила очі. Гул голосів на кухні заглушував тільки звук власних думок.

Тітка Оля завжди казала: «Своє — це коли можеш гримнути дверима, і ніхто не спитає, чого ти психуєш».

Аліна не гримнула. Але двері зачинила.

Вранці у квартирі було тихо. Підозріло. Так тихо, що в Аліни в вухах дзвеніло. Ні шуму води, ні тупоту Артема, ні дзижчання кавомолки, якою Світлана любила мучити з самого ранку. Наче всі вимерли.

Вона встала, натягнула футболку й босоніж вийшла в коридор. Повітря було важке, як у шкільній їдальні — напружене, з присмаком очікуваного скандалу. На кухні її чекали три тарілки. Порожні. І записка, приліплена магнітом до холодильника:

«Поїхали на дачу. Повернемося на вихідних. Розберися зі своїми емоціями. Д.»

Аліна усміхнулась. От і все. З’їхали… на дачу. Не назавжди, звісно. Просто показали, що можуть жити без неї. Тільки от не вона до них прижилася, а вони до неї. І ця дрібниця ніяк не вкладалась у голову Дмитра.

Почали з ремонту, як усі: з добрими намірами, каталогами, драбинами та порваними пакетами з будівельного магазину. Перший місяць Аліна щиро раділа. У неї було відчуття, що все нарешті налагодиться — квартира стане затишною, вона житиме поруч із братом, Артемом, якому й так допомагала з уроками, і навіть зі Свєтою, яка вічно мовчить, але начебто не конфліктує.

А потім усе пішло не так. Дмитро почав «вирішувати» без неї. То електрику по-своєму зробив — «Сестро, ну ти ж не розумієш, де нуль, де фаза», — то ванну без згоди замінив. То Світлана раптом заявила: «Аліно, ми купили холодильник. Старий я розібрала й викинула.»

Старий — тітчин. З подряпинами, але працював. Аліна нічого не сказала. Тоді. Тепер усе це випливало, як смердюча піна на бульйоні.

Вона заварила каву, насипала пластівці в миску, але їла як робот. В голові крутилася одна й та ж думка: Вони вирішили, що можуть її обставити. Підім’яти. Як завжди. Як у дитинстві, коли Діма відбирав у неї пульт, а потім казав мамі, що Аліна сама поступилася.

«Ти ж м’яка, ти ж розуміюча. А що ти, битися будеш?»

Так, здається, тепер — буде.

Вона зателефонувала юристці. Її звали Жанна Петрівна, і голос у неї був такий, ніби вона може поглядом скасувати заповіт.

— Доброго дня, Аліно. Щось сталося?

— Вони самовільно перегородили балкон. Гіпсокартоном. Без моєї згоди. І живуть там усією родиною. Я більше не можу. Хочу подавати до суду на виселення.

— Вам потрібна незалежна оцінка технічного стану квартири після самовільного перепланування. Потім акт від ЖЕКу. Потім подаємо позов до суду. Готова вам допомогти. Викличемо комісію. Вони мають або повернути квартиру до первісного стану, або з’їхати.

Аліна кивнула, хоча Жанна Петрівна її не бачила.

— Дякую. Я так втомилась…

— Знаю. Але втома — погана причина для терпіння. Краще — закон. Він витримує довше, ніж ми.

Комісію вона викликала на п’ятницю. Спеціально. Нехай повертаються з дачі — й одразу сюрприз. У голові зріла дрібна, але їдка радість: Догралися.

Аліна провела решту тижня на автопілоті. Працювала, приходила додому, витирала плиту, перестеляла ліжко — ніби це поверне відчуття контролю. У квартирі було просторо. Вільно. Тихо. І самотньо.

У п’ятницю вранці приїхали двоє серйозних чоловіків із блокнотами та рулетками. Один — сивий, з мішками під очима, інший — молодий, в окулярах, усміхався, як офіціант у дуже дорогому ресторані.

— Покажіть, що змінили, — суворо сказав старший. — Фото «до» є?

— Лише архівні. З документів, коли квартира належала тітці.

— Згодиться. Ходімо.

Вони всі пройшли на балкон. Точніше, туди, де він раніше був. Тепер там була дивна клітка — Артемина кімнатка: з розкладачкою, постером Людини-павука і його підручниками. Сиро, криво, холодно. Гіпсокартон тримався на чесному слові та саморізах.

— Це порушення. Балкон — не житлове приміщення. Згідно зі статтею Житлового кодексу, це самовільне перепланування, що тягне за собою обов’язок відновити все, як було. Записуйте, колего.

Молодий хлопець клацнув телефоном.

— Вам доведеться демонтувати цю конструкцію. Або ми подаємо документи до суду — там уже адміністративка і штраф.

Аліна все підписала. Тремтячою рукою. Смішно — не відчувала жодної радості. Ні мстивої, ні тріумфальної. Тільки втому, як після винесення важкої шафи: шафа — пішла, а в спині ниє.

Дмитро повернувся в суботу ввечері. Без дзвінка. Просто зайшов, як до себе. Втім, у його уявленні це і було «до себе».

— Ти серйозно?! — з порога. — Ти впустила перевірку?!

Аліна вийшла з кухні. У капцях, у халаті. Холодна.

— Серйозно.

— Ти ненормальна. Через якусь перегородку здійняла бурю!

— Через те, що ти вважаєш, що можеш жити в моїй квартирі, як тобі заманеться. Я більше не готова поступатись. Нікому. Навіть тобі.

Він мовчав. Потім зайшов на балкон, повернувся.

— Ти змусиш мене ламати кімнату мого сина? Це твоя мета?

— Я змушу тебе згадати, що таке слово «власність». А що ти поясниш Артему — це твої труднощі.

Він став посеред коридору. Блідий. Губи стиснуті в тонку нитку. Очі злі.

— Ти програєш. Сама ж із нами тут жила. І що — тепер скаржишся?

— Ні, Дімо. Я просто більше не жертвую собою заради людей, які сприймають мою доброту за слабкість.

— Так ти залишишся сама! Зовсім сама!

— Краще сама у своїй квартирі, ніж із тобою — у власній в’язниці.

Він пішов, гримнувши дверима. Стіни здригнулись. У шафі дзенькнули склянки.

Аліна стояла довго. Дивилась у порожній коридор. Ні плаща, ні чужих черевиків. Ні рюкзака на підлозі. Повітря стало легше.

Порожньо. Але нарешті — вільно.

Після відходу Дмитра було відчуття, ніби хтось зняв із плечей важке пальто, промокле під дощем. І ніби легше дихати, і ніби свобода… але тіло все ще ломить, і хочеться лише одного — лягти й забутись.

Аліна ходила по квартирі та в сотий раз переконувалась: вона справді одна. Ніхто не плескає босими ногами по лінолеуму, ніхто не забиває унітаз Артемовими машинками, ніхто не шепоче ночами під ковдрою.

І все одно — тиша краща за брехню.

Вона витратила вихідні на збір документів. У понеділок подала позов про виселення й відновлення майна. Судовий процес обіцяв бути довгим, виснажливим, але Аліна вже не сумнівалась.

Тепер у неї була головна валюта у суперечках із Дмитром — втома. Та, що накопичується роками, як іржа у ванній, а потім роз’їдає все: від стосунків до внутрішнього голосу. І коли вона доходить до межі — людина змінюється. Назавжди.

Суд призначили через місяць. За цей час Дмитро подзвонив лише один раз. На восьмий день. П’яний. Слова плутались, голос був жалісливим.

— Ліно, що ти робиш… Я ж тобі брат… Кровний, розумієш? У нас же мама одна була. Тітка тобі що — рідніша за мене?

— Тітка хоча б не відбирала в мене житло. Навіть після смерті.

Він схлипнув. Смішно, гидко, жалюгідно.

— Ти все зруйнувала… Тепер в Артема — травма. Каже, що ти його вигнала…

— Це ти його привів. У чужу квартиру. Без договору, без поваги, без слова «будь ласка». Так що так, може, пора йому дізнатись, як влаштоване життя. Краще зараз, ніж у тридцять.

Після цього дзвінків більше не було.

На суд Дмитро прийшов у темному светрі й з адвокаткою — жінкою з обличчям, ніби її вирізали з граніту. Світлана поруч — тиха, вся згорнулась, дивилась у підлогу.

Аліна трималась. Під очима тонкий шар консилера, у руках — тека з документами. Усередині — тремтіння, зовні — спокій, як у людини, яка зробила все, що могла.

Суддя — жінка у віці, з хитрим поглядом і втомленим обличчям. Дивилась на Аліну уважно, ніби шукала слабке місце.

— Відповідач не має законних підстав проживати у даній квартирі. Більше того, перепланування здійснено без згоди власниці та без погодження з житловою інспекцією. Балкон незаконно переобладнано під житлову кімнату. Це підтверджується актами комісії та фотографіями. Просимо розглянути справу по суті й ухвалити рішення про виселення.

Адвокатка Дмитра спробувала зіграти на жалі:

— Ваша честь, мій підзахисний тимчасово проживав у квартирі своєї рідної сестри. Сімейний конфлікт — не привід виганяти дитину з дому. Це жорстоко. Особливо зараз, коли дитина проходить адаптацію в школі, а мати — без роботи.

Аліна встала. Голос був холодний.

— Ваша честь, мова йде не про дитину. А про дорослого чоловіка, який за моєю спиною перетворив мій балкон на дитячу без мого відома. Він не оплачував комуналку, не брав участі в ремонті. Ба більше — погрожував мені, тиснув психологічно. Все, чого він хоче — це й далі мене використовувати. Це не сімейний конфлікт. Це — шантаж.

Суддя щось записала. Підняла голову.

— А ви пробували сісти й поговорити?

Аліна усміхнулась.

— Пробувала. Але з тими, хто чує тільки себе, діалог неможливий. Їх треба лише зупиняти.

Рішення винесли за тиждень. Виселити. Відновити балкон. Дмитро подав апеляцію — звісно. Але вже з’їхав. Без прощань. Світлана написала SMS: «Ми більше не родина. Бажаю тобі колись зрозуміти, що таке справжнє кохання.»

Аліна глянула на екран, стерла повідомлення і пішла прати наволочки.

Навесні вона сама облаштувала балкон. Повернула все, як було. Маленький столик, крісло з IKEA, підсвітка. Тепер там пахло кавою, а не шкарпетками. Тепер вона там читала. Одна. Спокійно. Без чиїхось кроків у кімнаті за спиною.

Іноді дивилась на вхідні двері й думала: А що як він прийде? Хоч Артем. Сяде, скаже: тітко Ліно, пробач. Ми не розуміли…

Але ніхто не приходив.

Спочатку було важко. Хотілось комусь пожалітись. Але жалітись — значить знову когось впустити в душу. А душа в неї тепер була одна. Відремонтована. Без перегородок. Без зайвих.

Одного разу в ліфт до неї зайшов сусід з третього поверху — чоловік у спортивках, з ямочками на щоках.

— У вас так тихо стало. Аж незвично. Я подумав, ви з’їхали.

— Ні, — усміхнулась Аліна. — Просто позбулась балкона.

Він не зрозумів, але кивнув.

— І правильно. Зайві люди — ні до чого.

Ото ж бо й воно, — подумала вона.

І двері за нею зачинились.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.