До пенсії залишилося два роки. А тут можна й після пенсії попрацювати. Зарплата вісім тисяч та премії бувають. Хоч з Дмитром поживемо нормально.

Жінка у відділі кадрів міської ради оформила документи на нову співробітницю. Потім зателефонувала:

– Інно Андріївно зайдіть до мене! Тут ваша нова співробітниця.

Незабаром та зайшла у кабінет і одразу звернулася до новенької жінки вже в роках:

– Ви нова прибиральниця?

– Так!

– Я – завгосп, звуть мене Інна Андріївна, – представилася начальниця і одразу запитала. – А вас?

– Віра, – побачивши мовчазне запитання в очах начальниці виправилася. – Віра Олексіївна.

– Ходімо, я вам покажу ваше робоче місце, – вони вийшли з кабінету, продовжуючи розмовляти. – За вами буде весь третій поверх…

***

Віра була щасливою, що отримала таку роботу. Радісно посміхаючись, оглядала свої володіння:

«До пенсії залишилося два роки. А тут можна й після пенсії попрацювати. Зарплата вісім тисяч та премії бувають. Хоч з Дмитром поживемо нормально. Діти дорослі роз’їхалися. Ой, я навіть не знаю, як нашого мера звуть! Ось соромно буде, якщо запитають! Скоро обід. Там на першому поверсі є фото всіх мерів. Як же я не прочитала?

***

Повертаючись з їдальні, вона пройшла поруч зі стендом і прочитала прізвище керівника міста: «Андрій Борисович…, і рік народження тисяча дев’ятсот вісімдесят третій».

– Ой, то він зовсім молодий. Навіть сорока років немає, – майнула думка у Віри і раптом вона згадала. – Андрій?! Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій».

Повернулась, прочитала дату народження:

«Сьоме липня! Цього не може бути! Просте збіг. Але й ім’я Андрій. По-батькові та прізвище інші. Так начебто усиновлювачі можуть змінити по батькові та прізвище. Та й ім’я теж…»

Довго дивилася на портрет чоловіка, ніби сподіваючись побачити щось рідне.

***

Нова робота. Сторонні думки якось відійшли на задній план.

Вдома цілий вечір проговорила із чоловіком. Потім він пішов до своєї кімнати дивитися футбол, а Віра до своєї.

Квартира у них велика трикімнатна. Діти роз’їхалися, стало просторо. Чоловік іноді спав і з Вірою, але все рідше і рідше.

Ось і зараз вона лягла на ліжко у своїй кімнаті і думки крутилися у її голові. Думки про юність. І про таємницю, яку вона так і не відкрила своєму чоловікові.

Вона мала сина до чоловіка. І звали цього сина Андрій. Їй самій тоді було дев’ятнадцять років. Ні грошей, ні роботи.

Гуртожиток від училища, ніяк не передбачений для життя з дитиною. Змогла витримати лише півроку і здала малюк до дитбудинку.

Через три роки вийшла заміж за Дмитра. Про те, що було до весілля, вони одне в одного не питали. Невдовзі свої діти народилися – дві дочки.

Діти виросли. Одна вступила до інституту в обласному центрі, там же вийшла заміж. Онуки до школи ходять. Друга – вийшла заміж, і живе зараз у Києві.

Сама Віра професію хорошу так і не отримала. Останні двадцять років завгоспом в одному із цехів заводу працювала.

Нещодавно завод збанкрутував і всіх працюючих звільнили. А тут дочка подруги запропонувала роботу у мерії прибиральницею. Погодилася.

І ось тепер… мер Андрій Борисович вісімдесят третього року народження. Ні, Віра на своє життя не скаржиться. Але всі ці роки згадує про сина, який у неї був.

Кілька разів він навіть уві сні снився. Їй просто хочеться переконатись, що це її син, і в нього все добре.

***

Минуло кілька днів.

Віра прибирала на своєму поверсі. Коли пролунали голоси, вона побачила Андрія Борисовича, який на ходу розмовляв з кимось із співробітників. Побачивши її, мер кивнув головою і пройшов зовсім поруч, продовжуючи розмовляти.

Тут перед очима Віри з’явився Віталій, хлопчисько, в якого вона була закохана сорок років тому. Він тоді був гарний, веселий, а вона завжди хотіла бачити його серйозним, діловим.

Але не могла уявити. А зараз, побачивши Андрія Борисовича, вона зрозуміла, що саме таким вона в юності хотіла бачити свого Віталіка.

Але той пішов, тільки-но дізнавшись, що у Віри буде дитина, сказав, що поїде на заробітки. Спершу чекала, сподівалася. Потім зрозуміла, що він просто втік.

«Невже Андрій Борисовичу мій син?

Якби я його не віддала в дитбудинок, він би таким не був. Але й мої доньки цілком успішні. Старша заміжня, у них велика квартира, машина. В молодшої також все добре. Дочки… а сина немає.

А чи вийшла б я тоді заміж за Дмитра чи ні? Ні, доля була б зовсім іншою: і в мене, і в чоловіка, і в Андрія. Хоча, може, Андрій Борисович і не мій син. Чи мало на світі неймовірних збігів?

Та й яка різниця. У нього є батьки, адже йому тоді було лише півроку. Ці батьки, мабуть, досі не сказали йому, що він не їхній син. По-батькові інше. І дитинство в нього, зважаючи на все, було щасливе. Не часто буває, що простий хлопець стає мером.

***

Після обіду до Віри підійшла її молода колега Олена:

– Привіт, тітка Віра!

– Привіт!

– Ми в п’ятницю день народження Люби відзначатимемо. Вона шостий поверх прибирає. Їй сорок п’ять виповнюється. Ти з нами?

– Звісно! – Усміхнулася Віра.

– Тоді з тебе двісті гривень. І там, якийсь оригінальний салатик чи… коротше, щось оригінальне.

– Добре, – Віра дістала гаманець і простягла двісті гривень.

– Ми всім ювілеї та відзначаємо.

– Олено, звертайся просто Віра. Ми ж колеги.

– Звісно, ​​Віра!

***

У п’ятницю зібралися після роботи на сьомому поверсі. Тут один кабінет був вільний. Накрили стіл.

Далі, як завжди, у будь-якому офісі. Усі по порядку вимовляли тости. Робили по ковтку червоненького після кожного тосту.

Раптом двері кабінету відчинилися і увійшов… Андрій Борисович. Усміхнувся:

– Любов Олегівно, з ювілеєм вас! – І подає коробочку. – Невеликий подаруночок.

– Дякую, Андрій Борисович! – на очах іменинниці сльози.

– Андрій Борисович, сідайте з нами! – запропонувала завгосп.

– Тільки ненадовго, – погоджується той і сідає поряд із Вірою.

Жінка одразу в чисту тарілку поклала салат, шматочки ковбаси. Розлили в келихи червоненьке. Чоловік сказав тост.

А Віра дивилася на нього і все всередині тремтіло. Адже це її син, вона вже не сумнівалася.

***

Андрій посидів хвилин двадцять, попрощався і пішов.

– Ось яка людина! – сказала Катя, вона в мерії працювала найдовше і все про всіх зали. – Колишньому мерові і на думку таке не спало, посидіти з нами.

– А Андрій Борисович давно тут? – Запитала Віра.

– Рік. Пам’ятаєш, ми торік його обирали?

Щиро кажучи, Віра цього не пам’ятала. За неї все чоловік вирішував.

– Ви, звісно, ​​знаєте, що в нього батьки багаті, круті, – продовжила Катя. – А ви знаєте, що вони йому не рідні?

– Та ти що? – здивовано похитала головою Люба.

– Це з’ясувалося два роки тому, коли він став готуватися до виборів. Говорять, і він сам про це не знав. Найцікавіше він на це ніяк не зреагував.

– Катю, звідки ти все це знаєш?

– Так у колишнього мера замом була Ольга Павлівна. Вона все на Андрія Борисовича збирала, хотіла, щоб її шеф на цій посаді залишився. А бачиш, люди старого мера не обрали.

– Що він так і не знає, хто його батьки? – все ж таки запитала Віра.

– Схоже, не знає. Він своїх любить, котрі його виховали. Наш мер, у всіх відносинах, людина правильна.

Віра Олексіївна дивилася на двері кабінету, за якими сидів Андрій Борисовч. На душі було одночасно радісно та сумно.

Радісно – від того, що у її сина все добре в житті, сумно – що ніколи не зможе підійти обійняти свою дитину. Що ж, сама в цьому винна. Усміхнулася і подумки промовила:

«Я тебе не турбуватиму, синку! Просто, завжди буду поряд!»