– Олексію, ти про що? – спокійно спитала мати. – Мені твоя дружина влітку сказала, що вам моя консервація й на хрін не потрібна. Що це моє хобі! І що з цього приводу мені краще не дзвонити. Альоша повільно обернувся до Христини. – Ти що, це їй сказала?

– Синку, коли приїдете? – Запитала Ольга. – Я вже все підготувала. Розсаду, підгодовування, інструменти. Тільки на вас чекаю.

На тому кінці замовкли. Ольга чекала на відповідь, але тиша затягувалася, стаючи обтяжливою. Вона відчула, як наростає ніяковість, і мимоволі спохмурніла.

– Мамо, тут така справа … – Альоша заговорив трохи швидше, ніж звичайно. – У нас із Христиною плани утворилися. Несподівано. Друзі покликали, ми вже пообіцяли, не зручно відмовляти.

– Олексію, ми ж ще два тижні тому домовилися, – Ольга почала закипати. – Я спеціально приїхала заздалегідь, ще у п’ятницю. Інструменти приготувала, грядки помітила. Ти ж сам обіцяв, що у суботу до дев’ятої будете!

На тлі почулося невдоволене бурчання Христини. Ольга не могла розібрати слів, але з однієї інтонації було ясно: невістка втрачає терпіння і хоче, щоб розмова якнайшвидше закінчилася.

– Мамо, ну пробач, правда, – Альоша затараторив, ковтаючи закінчення. – Ми приїдемо іншого разу, обов’язково, слово честі. Все, мамо, ми поспішаємо, цілую, бувай!

Гудки…

Ольга прибрала телефон і подивилася на розсаду. Томати витяглися, перці вже просилися в ґрунт, кабачки розкинули широке нахабне листя. На табуретці біля дверей лежали рукавички, совок та моток шпагату.

Все стояло напоготові, чекаючи суботнього ранку та приїзду помічників. Але ті так і не з’явилася…

За вікном стояв теплий, щедрий травень. Небо очистилося, вітер зовсім стих, а земля після вчорашнього дощу стала м’якою. Здається, найкращого дня для висаджування просто не знайти.

– Нічого, – сказала Ольга вголос, натягуючи рукавички. – Сама впораюся. Не вперше.

До обіду вона перетягла всю розсаду на грядки, а їх у неї п’ятнадцять. Копала лунки, опускала кущики, присипала, приминала, поливала зі старої лійки з погнутим носиком.

Спина занила вже до полудня, коліна гули від нескінченних присідань, але Ольга вперто переповзала від грядки до грядки, розмовляючи з помідорами так, ніби ті розуміли:

– Ну, приживайтеся, не вередуйте.

До четвертої години вона закінчила останній ряд, розігнулася, охнула і побрела до колодязя вмиватися.

Увечері Ольга сиділа на веранді, підтягнувши коліна до грудей і закутавшись у картатий плед. Від кухля з чаєм підіймалася пара.

Тіло приємно нило від втоми, а рівні смужки свіжоскопаної землі на грядках тішили око. Повіяв вітерець, Ольга щільніше загорнулася в плед і зробила ковток.

Альоша так і не зателефонував жодного разу за весь день…

Дачний сезон Ольга відкрила без церемоній. У понеділок після роботи завантажила багажник добривами, у вівторок увечері вже стояла по коліна у грядках.

Життя на дачі йшло своєю чергою: розміреною, зрозумілою, без сюрпризів. Полуниця зацвіла дружно, огірки пішли в ріст, кабачки розповзлися по грядці, намагаючись захопити весь вільний простір.

По буднях Ольга працювала з дому за ноутбуком, а кожну вільну годину проводила на городі. Сусідка Тетяна через паркан схвально кивала та підкидала поради, хоча Ольга знала все це не гірше. Двадцять років дачного стажу нікуди не поділися.

Альоша приїхав один раз у червні, без Христини. У тієї знайшлися якісь справи. Ольга не стала розпитувати, просто зраділа – нагодувала борщем, видала старі батьківські ляпанці, і вони вдвох до вечора підв’язували помідори, розмовляючи ні про що.

Альоша сміявся, жартував, і Ольга думала: ну ось, нормальний хлопець, просто дружина молода, не розуміє ще нічого.

До середини липня встигла смородина, за нею малина, потім аґрус. Кущі гнулися до землі, ягід було стільки, що Ольга не встигала їх збирати. Потрібні були ще одні вільні вихідні та ще одна пара робочих рук.

Ольга набрала Альошу. Гудок, другий, третій – слухавку зняла Христина.

– Алло, Христино, привіт, а Альоша поруч? Поклич його, будь ласка, – Ольга намагалася говорити легко.

– Він зайнятий. Що ви хотіли?

– Мені б ваша допомога не завадила у вихідні. Ягоди обсипаються, треба зібрати, потім закрутити. Одній важкувато, а цьогорічний урожай знатний.

– Ольго Миколаївно, – невдоволено відповіла Христина. – Нам ця консервація взагалі не потрібна. Все можна купити у магазині.

– І годі вже тягнути Альошу на цю дачу! Це ваше хобі, а не наше. Займайтеся городом самі, будь ласка. І з цього приводу краще не дзвоніть.

А потім пролунали короткі гудки…

Ольга опустила телефон і довго дивилася на смородиновий кущ перед собою. Ягоди блищали на сонці, важкі, стиглі, деякі вже почали обсипатися в траву.

Хотілося сісти прямо тут, на стежці, і заревіти. Але Ольга проковтнула грудку в горлі, одягла рукавички і взяла відро.

Ольга збирала смородину мовчки та зосереджено, відправляючи у відро ягоду за ягодою. Вона щосили намагалася викинути з голови ту розмову, але їдкі уривки фраз виникали в голові самі собою. “Ваше хобі”, “не дзвоніть”. Слова боляче жалили, змушуючи почуватися приниженою.

У грудях наростала образа. Виходило так, ніби вона нав’язувалася, чи була якоюсь сторонньою жінкою, яка дошкуляє чужій родині своїми проханнями.

Наче вона не мати, яка просто хоче допомоги свого єдиного сина, а випадкова перехожа, яка вирішила порушити чужий спокій…

Осінь прийшла швидко. Ольга методично закривала сезон: злила воду з бочок, перевернула їх вгору дном, промила інструменти, прибрала в сарай, вкрила троянди гілками сосни. Будинок теж упорядкувала – протерла підлогу, зачинила віконниці, перевірила замки.

Вже закінчувала, протирала стіл на веранді, коли з боку хвіртки почувся шум мотора та хрускіт гравію під колесами. Ольга підійшла до вікна, відсунула фіранку.

Біля паркану паркувався знайомий сірий седан. З-за керма вийшов Альоша, обійшов машину і відчинив пасажирські двері. Христина вибралася назовні, невдоволено озираючись на всі боки.

Ольга відчинила двері, і Альоша одразу ж ступив через поріг, обійняв її міцно, по-хлоп’ячому, як у дитинстві.

– Мамо, привіт! Як ти тут?

– Нормально, – Ольга поплескала його по спині. – А що трапилося? Чого приїхали?

Альоша зам’явся, потер потилицю.

– Ми по смаколики приїхали! – бадьоро оголосила Христина, проходячи до хати. – За вашою консервацією, Ольго Миколаївно. За варенням малиновим, за огірками. У вас вони такі смачні виходять, Альошка все літо згадував.

Ольга підійняла брову.

– За консервацією?

– Ну так, мамо, – Альоша посміхнувся, заглядаючи їй у вічі. – Огірочки твої, аджика. Пам’ятаєш, минулого року ти таку аджику робила, ми з Христиною за тиждень банку з’їли.

Ольга перевела погляд на Христину. Та раптом зацікавилася візерунком на фіранці.

– Олексію, ти про що? – спокійно спитала Ольга. – Мені твоя дружина влітку сказала, що вам моя консервація й на хрін не потрібна. Що це моє хобі! І що з цього приводу мені краще не дзвонити.

Альоша повільно обернувся до Христини.

– Ти що, це їй сказала?

– Ну так, сказала! – Христина скинула підборіддя. – Мені не хотілося сюди пертися в спеку, щоб горбатитися на городі! Що ж тут такого?

– Але консервація тобі потрібна? – Ольга дивилася на невістку впритул. – Як приїхати та допомогти мені все це зібрати – так часу немає! А як забирати готові банки – то ви перші! Дуже зручно влаштувалися!

Христина промовчала.

– Мамо, ну гаразд, давай ми зараз візьмемо, що є, а наступного року я обіцяю… – Альоша метушився, заглядав у бік льоху.

– Альош, – Ольга похитала головою, – допомогти нічим не можу. Зайвого немає.

– Як немає? – Христина смикнулася. – А куди все поділося? Ви щороку стільки закриваєте!

– Мені допомагав Дмитро, син Тетяни, сусідки моєї. Я попросила, – він погодився. Приїжджав кожних вихідних, і мені допомагав, і матері своїй.

– Чуйний хлопець, не відмовив жодного разу. Ось я йому й віддала все зайве. Собі залишила, скільки за зиму з’їм, інше йому. У нього дружина, маленька дочка. Їм знадобиться.

– Ви чужій людині віддали нашу частку?! – Христина аж задихнулася.

– Яку вашу частку? – Ольга подивилася на неї так, що вона затнулася. – Вас тут весь сезон не було! Немає у вас жодної частки!

– Мамо, ну почекай… Христино, вийди, будь ласка, – кинув він дружині. Та пирхнула і вилетіла на ґанок.

Ольга ледве стримувалася, щоб не наговорити всякого невістці. От нахабство – пальцем об палець за все літо не вдарило, зате з’явилося з претензіями!

Олексій винувато дивився на матір.

– Мамо, вибач. Я поводився паршиво. Треба було приїжджати, допомагати, а я… – він затнувся. – Вибач.

Ольга кивнула. Це був його вибір, хто вона така, щоб вказувати, як жити вже дорослому синові.

– Гаразд. Але консервації цього року не буде, Альошо. Ділитись нема чим.

Він кивнув головою.

– Давай я тебе хоч до міста довезу.

– Давай. Почекай, я віконниці перевірю.

…Зима пройшла тихо. Ольга працювала, у вихідні їздила на ковзанку, читала, варила суп із власних овочів і щоразу згадувала, свого недолугого сина та невістку…

А у перші вихідні березня задзвонив телефон. Альоша…

– Мамо, привіт! Слухай, коли на дачу збираєшся? Ми вже готові. Христина чоботи гумові купила, уявляєш? І рукавички садові. Каже, цього року сама огірки садитиме.

Ольга посміхнулася, дивлячись у вікно на мокрий березневий сніг. Здається, діти все-таки зрозуміли, якщо хочеш їсти варення – будь ласка, спочатку збери ягоду…

Можливо, комусь знайома ця ситуація? Чи слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!