– Добре, Антоне. Ти матимеш шанс. Але лише один

– Ну і вигляд! – Антон голосно зачинив вхідні двері, кинувши куртку на стілець. – Подивися на себе, Вероніко. Все той же халат, той самий втомлений вигляд. А Марина, он, щодня, як з обкладинки!

Вероніка підвела голову від раковини, де мила посуд. На мить їй здалося, що вона не дочула, але Антон, не чекаючи її реакції, продовжував:

– Ось чесно, глянь на сусідку. У неї й будинок блищить, і сама – немов свято. А ти… Халат та капці.

– Я, значить, просто меблі у твоєму домі? – голос Вероніки пролунав глухо. Вона витерла руки об кухонний рушник, і обернулася до нього. – Може, ти одразу до своєї Марини переїдеш, якщо вона така ідеальна?

– Ой, не починай. Я ж для твого блага говорю! Жінка повинна мати гарний вигляд, а не нагадувати затягану ганчірку.

Антон схопив ключі, швидко натягнув черевики й вийшов, голосно грюкнувши дверима. Вероніка залишилася одна, стоячи посеред кухні, де запах його одеколону поєднувався з ароматом картопляного супу.

Її очі палило, але вона не дозволила собі плакати. Натомість підійшла до вікна. Через скло вона бачила Марину – та сміялася, стоячи біля під’їзду, а Антон, не приховуючи посмішки, щось говорив, активно жестикулюючи. У грудях Вероніки все стиснулося…

– Він сказав, що я поряд з нею не стою! – Вероніка гірко зітхнула, уткнувшись у кухоль із чаєм. — Знаєш, Лідо, іноді здається, що я просто… зникла. Я ніби пусте місце.

– Ти не пусте місце, – Лідія різко подалася вперед, спираючись ліктями об стіл. – Ти просто забула, що теж жінка. І що, окрім чоловіка, у тебе є ти сама. Антон звик, що ти довкола нього крутишся, але це не означає, що так має бути.

– Та кому я зараз потрібна, – Вероніка знизала плечима, але Лідія перебила її.

– Тобі ти потрібна. Ти згадай, якою ти була, коли ми тільки познайомились. Усміхнена, яскрава, з цими довгими кучерями… А зараз?

– Тільки халат, та сумне обличчя. Ніка, годі здаватися! У суботу йдемо в салон. Зробимо тобі зачіску, і сукню тобі купимо. Згодна?

– Лідо, та яка зачіска? У нас ледве вистачає на їжу, – Вероніка знову глянула на подругу, але та рішуче підвелася.

– Я за все плачу. Ти потім розрахуєшся, якщо захочеш. Все, Ніка, досить себе жаліти.

Коли вони вийшли із салону, Вероніка майже не впізнала своє відображення у вітрині. Зачиска надавала її обличчю свіжості, а легкий макіяж робив очі яскравішими.

– Ну, це інша справа! – Лідія ляснула її по плечу. – Бачиш, яка ти в мене красуня. Чоловік твій язик проковтне.

Вероніка лише усміхнулася, відчуваючи, як усередині щось змінюється. Вперше за багато років вона відчувала легкість, навіть певну впевненість.

Вдома її зустрів Антон. Він здивувався, коли побачив дружину.

– Ти… це ти? – його брови піднялися, і він ніяково провів рукою по волоссю.

– Так, Антоне. Здивований? – Вероніка зняла пальто і пройшла на кухню, залишивши його розгублено стояти у передпокої.

З цього дня все почало змінюватись. Вероніка записалася на курси флористики, про які мріяла довгі роки. Тепер щоранку вона виходила з дому у сукні, з легким макіяжем. Навіть хода її змінилася – плечі розправилися, погляд став впевненішим.

У крамниці продавчиня із захопленням сказала: «Вероніко, як же ви погарнішали! Просто диво».

Антон же почав поводитися дивно. Він частіше мовчав за вечерею, з якимось новим інтересом спостерігаючи за дружиною. А якось, дивлячись на її зачесане волосся, пробурмотів: «Ти якось… змінилася».

– Можливо, – відповіла Вероніка, потупивши погляд. Вона не поспішала давати йому відповіді. Її час тільки розпочинався.

Вероніка тримала в руках невеликий горщик із квітами. Лаванда, її улюблена. Вона тільки-но закінчила перше заняття на курсах флористики, й вперше за багато років відчувала легке хвилювання.

Їй здавалося, що цей горщик був символом чогось більшого, ніж рослина. Вона тихенько поправила упаковку і попрямувала додому, відчуваючи, як легкий вітерець торкається її щік.

– А я думав, ти на ринок за продуктами ходила, – голос Антона пролунав майже різко, як тільки вона увійшла у квартиру.

– Ні, я була на заняттях, – спокійно відповіла вона, поставивши горщик на підвіконня. – Це лаванда. Мені вона подобається.

– На яких заняттях? – Антон насупився. – Ти витрачаєш на це гроші?

– Це мої гроші, Антоне, – вона так твердо відповіла, що навіть сама здивувалася. – Так, я вирішила витратити їх на себе. Ти не проти?

Антон замовк. Він звик, що Вероніка рідко щось робила для себе. Цей новий тон бентежив його, ніби то була зовсім інша жінка, з якою він тільки починав знайомитися.

– Ти молодець, Ніка, – Лідія сиділа навпроти подруги, тримаючи філіжанку кави. – Бачила б ти своє обличчя, як увійшла в кафе! Світишся, як ліхтарик.

– Це дивне почуття, – Вероніка трохи знизала плечима. – Неначе я повернулася в минуле, коли ще вірила, що можу щось змінити.

– Ти не в минуле повернулася. Ти нарешті припинила потурати на всіх, окрім себе. Скажи, як тобі курси?

– Викладач чудовий, – відповіла Вероніка з легкою усмішкою. – Він такий… добрий, терплячий. Говорить, що я маю талант.

Лідія примружилася:
– Не на викладача ти там задивляєшся?

– Ну що ти, Лідо! – засміялася Вероніка, але в глибині душі вона розуміла: її нове захоплення не лише про квіти. То була її спроба повернути собі відчуття значущості.

Вдома все почало змінюватися. Вона більше не чекала, коли Антон покличе її на прогулянку, чи виявить інтерес. Її розклад заповнився заняттями, зустрічами з Лідією, та навіть пробіжками у парку.

Антон помічав зміни. Тепер за вечерею він намагався завести розмову, щось питав, але Вероніка відповідала стримано, не дозволяючи емоціям видати радість від його розгубленості.

Якось, проходячи повз дзеркало в передпокої, вона побачила своє відображення. На ній була яскрава сукня, волосся акуратно зібране, на обличчі легкий макіяж. Вона посміхнулася собі, й подумала: “Я справді повертаюся”.

Вона помітила, як Антон дивився на неї. У його погляді читалася розгубленість. То був новий Антон, який, здавалося, вперше бачив свою дружину. Але Вероніка не збиралася зупинятися.

На вулиці було сонячно, і легкий вітерець грав із пеленою її нової сукні. Вероніка поспішала на курси, в руках у неї була тека з начерками квіткових композицій.

Тепер її дні було розписано до хвилини: заняття, невеликі прогулянки з Лідією, читання перед сном. Вона більше не дивилася на годинник, чекаючи на повернення Антона. Її життя вперше наповнилося змістом.

Вдома Антон продовжував помічати зміни. Якось увечері, повернувшись із роботи, він побачив на кухні букет, який Вероніка залишила на столі.

– Це ти зробила? – спитав він, беручи букет у руки.

– Так. Це для одного завдання на курсах.

– Ти справді… молодець, – сказав він з невпевненістю, наче слова давалися важко.

– Дякую, – коротко відповіла вона, і пішла в спальню, залишивши його одного.

Антон все більше відчував, що дружина вислизає. Вона припинила питати його думку. На одному з місцевих свят, де збиралися сусіди, Вероніка з’явилася у світлій сукні.

Коли вона увійшла, всі погляди звернулися на неї. Навіть Марина, помітивши Вероніку, замовкла на півслові.

Антон, що стояв біля мангала, не одразу зрозумів, що всі дивляться саме на його дружину. Він упіймав себе на тому, що дивиться на неї надто довго.

Антон підійшов ближче, намагаючись щось сказати, але слова застрягли у горлі. У цей момент Вероніка обернулася до нього.

– Ти щось хотів, Антоне?

Він зам’явся.

…Антон сидів на кухні, та крутив в руках кухоль з чаєм. За вікном уже стемніло, а Вероніки не було вдома. Вона зателефонувала пару годин тому, сказавши, що затримається.

Він відчув у грудях неприємну напругу. Виставка, її нові друзі, чоловіки, захоплені її роботами… Ця думка змусила його знову подивитися на годинник.

Він більше не розумів, хто ця жінка, яка тепер виходила з дому в яскравих сукнях, впевнено дивилася в очі співрозмовникам і сміялася так, як не сміялася вже багато років.

Двері грюкнули, і Вероніка увійшла, несучи в руках невеликий букет троянд, перев’язаних стрічкою. Вона зняла пальто, обережно поставила туфлі на місце і, побачивши Антона, кивнула.

– Пізно вже, – промимрив він, дивлячись на неї з-під лоба.

– Так, було багато справ, – вона спокійно налила собі води, й зробила ковток.

– Хто тобі ці квіти подарував?

Вероніка не одразу відповіла. Вона поставила келих на стіл, і обернулася до нього:

– Один із гостей. Сказав, що вражений моєю роботою.

Антон різко підвівся:
– І ти просто прийняла?

– А що мені було робити? Викинути їх йому в обличчя? – голос її звучав рівно, але в очах спалахнуло роздратування.

– Вероніка, я не розумію, що з тобою відбувається! – він стиснув кулаки, відчуваючи, як нерви здають. – Ти… ти стала іншою.

– Нарешті ти це помітив, – вона сперлася на стіл, пильно дивлячись на нього. – Я змінилася, бо втомилася бути тінню.

– Я дуже довго жила заради тебе, Антоне. Заради того, щоб ти почував себе королем у своїй хаті, а я… я була порожнім місцем.

– Це не правда! Я завжди…

– Завжди що? – перебила вона. – Завжди порівнював мене із сусідкою? Чи завжди ставив на місце? Завжди думав, що я маю бути твоєю?

Його обличчя спотворилось, але він нічого не міг відповісти.

– Антоне, я більше не живу заради тебе, – її голос здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки. – І знаєш, це найкраще, що я зробила за останні десять років.

Вона повернулася до вікна і, дивлячись у темряву, додала:

– Я навіть не злюся на тебе. Я тобі вдячна. Якби не ти, я б так і залишилася тією, кого ти завжди бачив: непомітною, безликою, зручною.

Її слова лунали, як ляпас. Антон підійшов ближче, не знаючи, що сказати.

– Вероніка, послухай …

– Ні, Антоне, тепер ти послухай. Мені не потрібні твої пояснення чи вибачення. Якщо ти хочеш залишитися зі мною, то доведеться звикнути до того, що я тепер інша.

Він мовчав. Йому здавалося, що весь його звичний світ руйнується. За тиждень у міському парку проходила невелика виставка флористів.

Вероніка брала участь у організації, і Антон, подолавши збентеження, вирішив прийти. Він побачив її одразу: вона стояла біля своєї композиції, розмовляючи з якимсь чоловіком. Її обличчя світилося, вона сміялася, жестами пояснюючи щось.

Антон відчув, як усередині все кипить. Але цього разу він не став робити поспішних висновків. Він підійшов ближче, і зупинився за кілька кроків.

– Привіт, – сказав він, коли їхні погляди перетнулися.

Вероніка здивовано подивилася на нього:

– Привіт.

– Можна поговорити?

Вона кивнула і відійшла убік, даючи чоловікові можливість закінчити їхню розмову.

– Вероніка… – він затнувся, ніби не знав, як почати. – Я розумію, що не мав рації.

Вона схрестила руки, уважно дивлячись на нього.

– І в чому саме?

– У тому, що я сприймав тебе, як належне. У тому, що я ніколи не помічав, скільки ти для мене робиш.

– Це правда, – коротко відповіла вона.

– Я хочу… – він набрав повітря. – Хочу спробувати все виправити. Якщо ти дозволиш.

Вероніка довго дивилася на нього, наче щось оцінюючи.

– Добре, Антоне. Але пам’ятай: я більше не повернуся до того, що було. Тепер я – це я!

Він кивнув головою, і вона йому посміхнулася, вперше за довгий час.

На кухні тихо потріскували свічки. Антон дістав із духовки запіканку, витер руки об рушник і озирнувся на стіл, накритий для вечері. Свіжі квіти у вазі, келихи для червоного, акуратно складені серветки – він постарався, як ніколи.

Коли двері відчинилися, він почув легкі кроки. Вероніка увійшла, знявши шарф, і зупинилася, здивовано оглядаючи стіл.

– Це що? – вона кинула погляд на свічки та стіл.

Антон, трохи збентежений, посміхнувся.

– Вирішив приготувати вечерю. Для нас.

– Для нас? – Вона примружилася, схрестивши руки.

– Вероніка, я знаю, що був жахливим чоловіком. Знаю, що ображав тебе, принижував, – він зробив паузу, наче збирався з духом. – Але хочу все виправити.

Вона пильно дивилася на нього, не вимовляючи жодного слова.

– Я готовий почати заново. З нуля. Як ти сказала, ти – це ти. Я хочу все дізнатися про цю нову тебе. І, якщо ти дозволиш, стати частиною твого життя.

Її погляд був непроникним. Вона підійшла до столу, взяла один із келихів, покрутила його в руках.

– Ти думаєш, що все так просто? – її голос був тихий, але твердий.

– Ні, не просто. І я не прошу, щоб ти забула все одразу. Просто дай мені шанс.

Вона зробила ковток червоного, поставила келих назад і задумливо подивилася на свічку, полум’я якої тремтіло.

– Добре, Антоне. Ти матимеш шанс. Але лише один…