– Добре влаштувався! Я стільки років жила з мамою, тепер поживу з тобою. І твої онуки під наглядом будуть! – Підслухала Люба забаганки доньки співмешканця

Люба та Єгор вирішили жити разом. За плечима у кожного по шлюбі. Зустрілися випадково на вечорі зустрічі випускників, на який Люба йти не хотіла.

Усіх однокласників та їхні новини вона бачила у соціальних мережах. Весілля дітей, онуки, подорожі. Сама вона нічого викладати на загальний огляд не любила. У неї теж були весілля двох її синів і вже два онуки.

Вона їх любила просто так, а не на показ. Їй було навіть гидко, коли вона бачила у когось улесливі підписи до фотографій, а насправді людина була не такою. Чоловіка Люби не стало три роки тому.

За своє щасливе життя вони встигли виплатити іпотеку, дати освіту синам. Все було добре. Після відходу чоловіка залишилася квартира, велика хата поряд з містом, що дісталася йому від його батьків і майже нова машина.

Люба та сини вирішили розділити майно. Машини у синів були, тож цю вони залишили матері, їздити вона вміє, посвідчення водія є. Квартира чи будинок?

Люба обрала будинок, та й сини підтримали, буде куди приїхати та відпочити. Хоч будинок і дорожчий за квартиру, але для матері не шкода.

Квартиру вони продали та закрили більшу частину своїх іпотек. Все дружно та мирно, ніхто не в образі. Діти допомогли з переїздом та облаштуванням на новому місці.

Приїжджали часто. Заміське життя завжди подобалося Любі. Самотність її не лякала, яка самотність, якщо діти майже поряд і онуки є.

Єгора в інтернеті не було, як і ще кількох однокласників. Він просто зареєстрував свою сторінку і більше не заходив туди. Начебто і є він там, а начебто й немає. На зустріч випускників він не ходив доки не розлучився з дружиною.

…Вечір пройшов у спогадах. Люба зауважила, що всі виглядають не так, як в інтернеті, але це і зрозуміло. Там на показ. Майже всі «хлопчаки» добряче прийнявши на груди, почали хвалитися своїми здобутками.

Жіноча половина обговорювала чоловіків, дітей, онуків. Під градусом усе виявилося трохи не так, як вони показували.

Проблеми у спілкуванні, не бажання дітей приїжджати в гості, кредити на відпочинок, та й різне… у кожній хатинці свої брязкальця. У когось третій чоловік, у когось п’ятий. Бурхливе особисте життя.

Одна Люба сиділа, як біла ворона, єдиний чоловік покійний, незаміжня, діти гарні, онуків любить. Розповісти нема про що. Вона вже пошкодувала, що прийшла і збиралася додому. Біля машини її наздогнав Єгор.

– Люба, а ти чого рано йдеш? Твоя?

– Моя. Просто голова розболілася.

– Гарна машина. Підвезеш додому? Ти ж начебто в центрі жила?

– Жила, але зараз за містом. Сідай, підвезу. Говори адресу.

Єгор плюхнувся на переднє сидіння.

– Я зараз у квартирі батьків живу. Адресу ти напевно пам’ятаєш. До школи разом ходили. Пам’ять у тебе була феноменальна.

– Пам’ятаю.

– Зайдеш?

– Ні, дякую, мені час додому.

– Так на тебе, наче, ніхто не чекає. А ти мені завжди подобалася. Я тебе нещодавно у кафе бачив, але не наважився підійти. Та й не одна ти була. Напевно з донькою.

– У мене два сини, а була я з невісткою.

– Хороші стосунки?

– Так.

– А в мене одна дочка. Вона залишилася з матір’ю під час розлучення, намагаюся налагодити стосунки.

– Налагодиш. Все, Єгоре. Мені час. Бувай. Рада була всіх бачити.

Єгор неохоче вийшов з машини й помахав рукою. Люба одразу поїхала.

За кілька днів Єгор знайшов номер Люби, зателефонував і запропонував зустрітися у кафе. Потім були зустрічі. Так тривав рік. Діти пораділи, що Люба нарешті не одна, нехай навіть поки що просто зустрічі. Єгор їм сподобався.

Якось Єгор запропонував жити разом.

– Спробуємо.

– А що тут пробувати, ми дорослі люди. Нам майже п’ятдесят. Діти виросли. Ми тепер самі собі господарі.

– Я з дому не поїду.

– Я сам до тебе переїду, – рішуче сказав Єгор, ніби цього й чекав. – У тебе тут добре.

– Ти спочатку спробуй, потім речі перевезеш. Може, ми не уживемося.

– Не кажи нісенітниці. Я люблю тебе давно. Та й квартиру треба звільнити для здавання. Гроші зайвими не будуть.

Люба погодилася. Їй грошей вистачало на себе і на подарунки для рідних, а ось що далі, вона не знала.

Продукти купували разом, але частіше платила Люба. Єгор то карту залишив, то гроші скінчилися. З грошима у нього почалися проблеми, які росли, як снігова куля.

Мешканці у його квартирі затопили сусідів та втекли. А оскільки угоди не було, то ремонти двох нижніх квартир і своєї, має робити Єгор. Потім увесь час ламалася його машина.

За тиждень у Люби був день народження. Приїхали сини із сім’ями. Єгор попросив покликати і його дочку, стосунки треба було налагоджувати. Та й онук у нього там.

Запросили. Відзначали, як завжди. Сини шашлик смажили, невістки салати готувати допомагали. Діти грали. Дочка Єгора та її чоловік ні в чому участі не брали, тільки їли та пили.

– Єгоре, твоя дочка зловживає напоями, у неї ж діти.

– Нехай дівчинка відпочине!

– Нехай, але хто за ними стежитиме? Молодшому два роки.

– Тут няньок багато.

Ніч пройшла на диво спокійно. Діти Люби поїхали. Сім’я дочки Єгора все ще спала. Прокинулися ближче до обіду. Люба вже навела лад і приготувала обід. Сподівалася, що гості покинуть їх після обіду.

‐ Усі поїхали, тепер можна і будинок нормально оглянути. – Почула Люба слова Ольги. – Добре влаштувався! Я стільки років жила з мамою, тепер поживу з тобою. І твої онуки під наглядом будуть.

Від несподіванки Люба мало не впустила тарілку.

– Кімната, де ми спали – нормальна, але дітям потрібна окрема. Напевно, та, що поряд підійде. Вона і велика, й світла. І ще, тату, треба купити великий басейн для твоїх онуків, щоб і я могла там сидіти з ними.

– А як щодо лазні сьогодні? Костик хоче попаритись, йому вчора сподобалося. І шашлик. Ми б ще посиділи, бо вчора всі такі правильні були.

– Як хочете, але ми залишаємось. Набридло жити у твоїй квартирі. Потрібно за речами зганяти. Ти сам все виріши зі своєю цією…

Нарешті з кухні пролунав гуркіт. Люба впустила ополоник. Ось це налагодження стосунків. Вона вдала, що нічого не чула, але в душі починалася буря.

– Ідіть до столу. Обід готовий.

– Суп? А м’яса не лишилося? – Запитав Костя.

– Ні, суп та вчорашні салати. М’ясо нехай тобі дружина вдома готує.

– Люба, навіщо так категорично, – сказав Єгор.

‐ А я нічого такого і не сказала.

– Поговоримо по обіді.

– Добре, поговоримо, коли всі поїдуть.

Усі замовкли. Діти жадібно їли, Люба допомагала молодшому, їх давно треба було годувати. Костя колупався у тарілці із супом, Ольга кривила ніс від учорашнього салату, Єгор їв усе. Пауза затяглася.

– Тату, я на тебе сподіваюся! – Голосно сказала Ольга встаючи з-за столу. – Ти повинен!

Люба прибрала зі столу, ввімкнула посудомийку. Потрібно ще підлогу протерти, але це краще після від’їзду гостей. Та й у кімнатах прибирати час після всіх. Після дітей Люби завжди порядок, а ось тут доведеться попрацювати.

‐ Люба. Щось ти не в настрої сьогодні. Голова болить після вчорашнього?

– Чого б їй боліти? Про що ти хотів поговорити? На що сподівається твоя дочка?

– Я ж тобі казав, що налагоджую стосунки з дочкою. Вона хоче пожити у нас.

– Вона чи вони? А твоя квартира її вже не влаштовує? Їм слугу подавай?

– Ти знаєш про квартиру?

– Дізналася!

– Тепер я точно зможу її здавати, проблем із грошима не буде. Саме на ремонт машини буде.

– На ремонт? А жити ви всі чиїм коштом збираєтесь?

– Це ж тимчасово! Потім усі гроші у сім’ю.

– Так у нас і сім’ї ще немає. Ми ж просто живемо… Точніше, ти живеш у мене. Ти!

– Але ж це моя дочка!

– У мене двоє синів, але вони тут не живуть. У всіх своє життя. У гості – будь ласка. І прибери все у дворі. Твій зять учора банки з-під пінного в кущі кидав, а потім його діти їх ще далі закидали.

– Але Ольга все вже вирішила. Вони речі збирати поїхали. Треба вечерю приготувати, лазню.

– Басейн вона ще не замовила?

– Ти й це чула? Дівчинка сподівається, хоче відпочити! У нас тільки почали налагоджуватись стосунки. Ти хочеш нас посварити?

– Ні, посварити не хочу, але налагоджуйте свої родинні зв’язки не тут!

– Ти хочеш мене втратити? Залишишся одна на старості років! Хто тобі подвір’я підмете, сніг почистить, хто сміття викине?

– Зі снігом я й сама впораюся, а сміття не буде! Я ж не хлебчу ящиками пінне, і діти мої теж. Лякати самотністю мене не треба, у мене є діти! Дзвони доньці та повідомляй, що речі збирати не треба!

– Значить, твоїм дітям можна, а моїй ні!

– А чого це ти так завівся? Щось не подобається?

– А ти подумай! Я поки що поїду, поживу окремо. Надумаєш, дзвони. Може після цього тебе й заміж покличу.

– Речі не забудь! – Крикнула Люба, але Єгор вже грюкнув дверима машини й поїхав.

Минув тиждень. Єгор не дзвонив і не приїжджав. У вихідні приїхали діти та онуки. Ліс, лазня. Час пролетів швидко.

– Мамо, а де Єгор?

– А навіщо він нам? Не та людина виявилася! Краще за вашого батька нікого не буде.

– Може, не все ще погано?

Люба розповіла дітям історію з його дочкою. Усі посміялися. Це було вже занадто.

Минув тиждень. Єгор з’явився в суботу вранці.

– Я чекав на твій дзвінок.

– А я не збиралася дзвонити.

– Значить, ти не передумала?

– А мусила?

– Я вирішив повернутися до тебе, жити із сім’єю доньки дуже важко. Тут у тебе будинок великий, а там двокімнатна квартира. Тут ми всі помістилися б без проблем. Будинок величезний.

– Даремно ти пручаєшся. Вони лише на вихідні приїжджатимуть. Сьогодні увечері приїдуть. Я м’ясо привіз. Ну, а потім побачимо.

– Речі на веранді.

– Які речі?

– Твої, ти їдеш. Назавжди!

– Та кому ти потрібна!

– Потрібна своїм дітям та онукам! Тільки вони мені й потрібні. Прощавай!

Єгор закидав речі в машину. Весь цей час він розмовляв телефоном, мабуть, з дочкою. Стосунки з нею знову псувалися.

А Люба, нарешті, живе спокійно, чекає вихідних, бо знає, що приїдуть діти та онуки, – а що матері та бабусі ще для щастя потрібно…

Як вам поведінка співмешканця? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!