Дочка готова піти на поводу у дитини, зруйнувати своє особисте життя через дитячі істерики, а я її відмовляю, бо це безглуздо

Дочка готова піти на поводу у дитини, зруйнувати своє особисте життя через дитячі істерики, а я її відмовляю, бо це безглуздо.

Внучка влаштовує матері справжні істерики, вимагаючи, щоб та покинула свого чоловіка, бо це нібито зраджує пам’ять батька.

Але зятя не стало вісім років тому, а моя дочка ще молода жінка, яка може ще збудувати сім’ю та бути щасливою. Тільки ось онука виявляє егоїзм і не хоче нічого слухати.

Хоча онука свого батька навіть не пам’ятає до ладу, їй було лише чотири роки, коли зятя не стало. Але це нічого не змінює. Вона все одно вперлась та каже, що її мама не має права приводити до їхнього будинку іншого чоловіка.

Коли зять пішов з життя, було дуже важко всім. Дочка сильно за ним сумувала, на ній обличчя не було, онука теж відчувала, що щось сталося, хоча до кінця не усвідомлювала.

Ми дочці допомагали, як могли, з того боку рідні не залишилося, зять сиротою був. Було й у моральному, й у матеріальному плані важко.

Але витримали, дочка хоч і вийшла з жалоби, але про особисте життя навіть не думала. Вона чоловіка дуже любила, досі фотографія його у квартирі стоїть.

Ми за доньку переживали, бо було видно, що вона не живе – існує. Якби внучки не було, то не знаю, що було б із нею взагалі.

Нікого до себе не підпускала, ходила згасла. З усіх інтересів – дім, дитина, робота, та до нас із батьком заходила провідувати.

Але близько пів року тому я помітила, що дочка оживає. Почала якось доглядати за собою, на якісь зустрічі бігала періодично, гардероб почала оновлювати.

Я так і зрозуміла, що в неї хтось з’явився, але не питала, чи не хотіла наврочити. Але було дуже помітно, що в дочки блиск в очах з’явився.

Все чекала, коли вона сама вирішить розповісти, але натомість стала помічати, що дочка знову згасла. Очі на мокрому місці, голос змучений.

Тут я вже вирішила прямо спитати, що відбувається, чому такі стрибки настрою. То вона світиться від щастя, мало не літає, то знову, як після похорону.

Вона все й розповіла про те, що зустріла чоловіка, у них був гарний роман, вона знову відчула закоханість, відчула себе живою жінкою.

Але коли вона вирішила поговорити з дочкою, щоб познайомити її зі своїм чоловіком, дочка влаштувала їй істерику з вимогою негайно припинити стосунки, бо вона за себе не ручається.

– Вважає, що я так пам’ять чоловіка зраджую, – плакала дочка.

Запитала, що вона робити думає, а дочка плечима знизує, що робити – розходитися з чоловіком, дочка ж проти, вона не буде терпіти поряд з нею чоловіка, а просто іноді бігати на побачення – це не серйозно у їхньому віці.

Я їй сказала, що внучка не права, ніхто нікого не зраджує, часу вже багато минуло. До того ж мені здається, що не пам’ять батька вона захищає, а свій простір. Вона ж звикла, що світ матері навколо неї крутиться, а тут якась нова людина, яка на це претендує, ось і влаштовує скандали.

– Внучка років через п’ять вже своїм життям житиме, своїми інтересами, потім чоловіка знайде, взагалі не до тебе стане. А ти можеш впустити такий шанс на щастя, – умовляю я дочку.

А їй і хочеться, і колеться, чоловіка втрачати не хоче, з дочкою сваритися теж, от і “гойдається” туди сюди. Сказала, що спробує записатися з онукою до психолога, щоб вирішити цю проблему. Сподіваюсь все вийде.

А то так і буде ходити нещаслива все життя і картати себе у старості, що не спробувала влаштувати своє життя!