Відразу скажу, що я завжди з повагою ставилася до своєї свекрухи. Було, звісно, всяке, але посварилися ми кілька місяців тому, вперше. І я так думаю, що ця сварка вже ніколи не поверне нам колишні стосунки

Відразу скажу, що я завжди з повагою ставилася до своєї свекрухи. Було, звісно, всяке, але посварилися ми кілька місяців тому, вперше. І я так думаю, що ця сварка вже ніколи не поверне нам колишні стосунки.

Світлана Миколаївна, дуже зайнята людина. Вона рідко з’являється не те що у нас в гостях, а й у себе вдома. Її робота тісно пов’язана із міжнародними відносинами. чисельне укладання угод на постачання тієї чи іншої продукції, співробітництво в інших ділових сферах, вимагають не лише багато сил, а й часу.

Новина про те, що Світлана Миколаївна стала бабусею, наздогнала її за кілька тисяч кілометрів від рідного дому. Поки я готувалася до виписки, моя свекруха готувала, як їй здалося, геніальний план зустрічі мене та онуки з лікарні. Світлана Миколаївна, нікому нічого не сказавши, перервала своє відрядження, та приїхала у день виписки.

Коли я вийшла на ґанок будинку, то зазнала якихось подвійних почуттів. Звичайно, те, що заради нас свекруха відклала справи та приїхала додому, було дуже приємно. Але водночас у тій країні, де вона знаходилася останній місяць, раз у раз спалахували епідемічні вогнища.

Не встигла я щось збагнути, як свекруха рвучко обійняла мене і, відкривши ковдру, почала розглядати крихітне личко онуки. – Світлано Миколаївно, будь ласка, обережніше!
Я хотіла запитати, чи мила вона руки, але це питання чомусь, так і залишилося невисловленим.
– Не бійся, Оленко, з дітьми я вмію поводитися!

Світлана Миколаївна спробувала взяти у мене дитину. – Ні не потрібно. Не зараз. – Ти чого? Рідній бабусі не довіряєш? – свекруха дивилася на мене трохи ображено і водночас наївно.
– Та ні, справа не в цьому. Просто мало, що у вас може бути. Ви ж тільки з потягу, правда? А там, де ви були, різні епідемії прогресують. Раптом і ви підчепили щось.

Я запнулася на півслові. Мої слова, що пролунали, як грім серед ясного неба, здавалося, зруйнували все добре і світле, що було між нами. Я розгублено подивилася на свого чоловіка, котрий, як я зрозуміла, дуже сердився. Йому було соромно перед своєю матір’ю за мої слова.

– Світлано Миколаївно, ви не ображайтеся, я ж боюся не за себе… Я побачила, як свекруха з образою дивиться на мене. Кілька секунд минуло, перш ніж Світлана Миколаївна повільно позадкувала .

Донька ніби відчула, що щось відбувається, тож прокинулась і заплакала.

– Іди до татуся на ручки! – я розгублено посміхнулася і простягла доньку чоловікові.

– Та пішла ти до біса! Зовсім з глузду з’їхала! Чоловік, не звертаючи уваги на мене і дочку, що плаче, пішов до машини, де на нього вже чекала Світлана Миколаївна.

Напевно, навіть самому злому ворогові не забажаєш стояти з дитиною на руках і не знати, що робити далі. Хвилин за п’ять я, ніби уві сні, підійшла до машини, сіла на заднє сидіння і притиснула до себе доньку. Свекруха попросила чоловіка відвезти її додому та, не попрощавшись, вийшла з машини.

Зараз нашій малечі вже майже три місяці, і вона на радість нам, швидко розвивається.
Якщо чесно, я досі відчуваю, що чоловік не пробачив мені, хоч він намагається цього не показувати. Свекруха в нашому будинку так жодного разу і не з’явилася, обмежившись недовгими розмовами із сином телефоном.

Я розумію, що багато в чому сама винна, коли так прямолінійно сказала свекрусі про хвороби. Але з іншого боку, де була її життєва мудрість, коли вона вирішила приїхати до новонародженої внучки невідомо з якими вірусами? А ще до сліз прикро, що чоловік мене зовсім не підтримав. Адже це наша спільна донька, і він теж повинен розуміти ризики. Як все виправити, я не знаю? Та чи варто?