Дочка живе зі мною на одній вулиці, але коли мені знадобилася її допомога, заявила, що вона не має на мене часу, порадила викликати клінінг і замовити доставку продуктів

Дочка живе зі мною на одній вулиці, але коли мені знадобилася її допомога, заявила, що вона не має на мене часу, порадила викликати клінінг і замовити доставку продуктів.

Сама винна, мабуть, що в мене така дочка виросла, але від цього на душі не легше. Проте її слова я запам’ятала, перестала про щось просити та взагалі почала жити так, ніби дочки в мене немає.

Я її, звичайно, продовжую любити, все-таки це моя дитина, як не крути. Але простіше не розраховувати на неї, не роздирати собі душу.

Сама я їй не дзвоню і не пишу вже давно. Тільки на день народження вітаю повідомленням, на цьому все. Захоче – сама напише та подзвонить, не захоче – не бачу сенсу нав’язуватися.

Тож так ми живемо вже п’ять років. Вона тільки но тоді вийшла заміж, вони з чоловіком будували кар’єру і відкладали на своє житло.

Розуміючи, що дочка дуже зайнята, я намагалася зайвий раз її не смикати, але іноді її допомога була потрібна. Іншого виходу я просто не бачила.

У мене є деякі проблеми зі здоров’ям, які можуть на тиждень, а то й на два вкласти мене в ліжко. Тоді я не можу навіть у магазин сходити, хоча він знаходиться у нашому ж будинку.

Що там у магазин, деякі дні для мене похід на кухню вже ціла пригода. Сил не залишається ні на що, ходити доводиться по стінці.

Дякувати Богу, що такі напади у мене трапляються не кожен місяць, але в такі моменти почуваєшся особливо безпорадною.

Раніше дочка без проблем у такі дні приходила, допомагала мені. Щось приготує, поміняє постіль, допоможе помитися, щоб я не впала, та й таке інше.

Але коли вона почала будувати кар’єру, часу на мене в дочки не залишилася. Їй треба було працювати, викроюючи час на чоловіка та власний побут.

Одного разу вона тоді прийшла в крайньому роздратуванні, все робила на нервах, із психами, а вдруге заявила, що не прийде.

– У мене зовсім немає на це часу, замов доставку, виклич клінінг, якось розберешся, – кинула вона мені тоді.

Я не бідую, і доставку знаю як замовити, і клінінг можу собі дозволити. Але коли ти ледве ходиш власною квартирою, найменше хочеться, щоб тебе бачили чужі люди.

Мене врятувала подруга, яка їздила і допомагала без жодних питань. Хоча їй і їхати далеко, і взагалі вона не повинна цього робити. Але ж вона їздила, а дочка ні.

З того часу я й вирішила, що сама до дочки не лізу. Подзвонить – добре, напише – дякую, спитає, відповім. Нав’язуватись не стану.

Два роки тому я стала бабусею, але внучку бачила тільки на виписці та на першому дні народженні. Іноді дочка скидала мені фотографії онуки.

Про яку прихильність до дитини можна говорити в такій ситуації? Я люблю внучку заочно, бо навіть у декреті дочка не знайшла часу на мене. І я не про допомогу, а хоч би просто відвідати.

А нещодавно дочка зателефонувала, сказала, що їй терміново треба на роботу, попросила посидіти з дитиною, доки вона зʼїздить, але я відмовила.

Порадила викликати няню, бо не впевнена, що впораюся з дитиною. Мені нездужалося, до того ж дівчинку я зовсім не знаю, чужа їй людина.
– Ти мені зараз мстиш, чи що? – обурилася дочка.

Це не помста, просто приймаю правила спілкування, які вона сама ж і поставила. Я не заважаю в її житті, а що допомогти не можу – це побічне явище, з яким доведеться миритися.

Навіть якщо дочка припинить зі мною будь-яке спілкування, то в моєму житті нічого не зміниться. Я звикла так жити.