– Доглядати мою свекруху доведеться тобі, – я їй ніхто, а ти внучка! – Незворушно заявила мати

Ірина поклала семимісячного Андрійка спати й сама задрімала. Ніч була безсонною. Чоловік пішов на роботу.

Прокинулася Іра від вібрації телефону.

– Ти спиш? Ти на годинник дивишся? У тебе маленька дитина, – одразу почала мати. – Одинадцята, якщо ти не знаєш! Поки дитина спить, можна всі справи переробити. Виховувала тебе, виховувала, а ти. Знову вдома бардак?

– Мамо, не починай. Андрій дуже погано спав уночі.

– Тому що годувати та спати треба за режимом. А ви зараз все робите не так!

– Ти для цього зателефонувала?

– Ні, але режим для дитини дуже важливий. Це я просто для порядку. Порядок зараз необхідний. Ти знаєш, що бабуся злягла? Знаєш? Нині вона у лікарні з інсу льтом. Доглядати її доведеться тобі.

– Не сперечайся! Ти в декреті нічого не робиш. Бабуся лежатиме. Погодувати, помити, так само як з дитиною. Вважай, що в тебе друга дитина, тільки доросла.

– Ні, мамо. Андрій часто плаче, спить погано, я не висипаюся, а Мишкові треба висипатися, він працює, нас утримує. Мені з бабусею не впоратися. Вона лежача, сто з гаком кілограмів. Ти приходитимеш?

– Ні, це не моя мати, але твоя бабуся. Я їй ніхто, а ти онука. Не батькові ж її доглядати, він чоловік?

– Ви з татом живете вдвох, три кімнати, місця багато. Бабуся жила з вами вже два роки, їй буде там звичніше.

– Ти не говори мені, що звичніше їй. Я її й здорову ледве терпіла, а тут вона… Мені працювати треба, а ти в декреті. Найправильніше рішення – бабуся житиме у тебе. Тут і обговорювати нема чого. Все логічно та правильно.

– Так. Логічно та правильно. А якщо до логіки підійти з іншого боку, то доглядати бабусю повинна Марина.

– З чого це?

– Це ж вона живе у квартирі бабусі. Це ж їй уся пенсія переказується. І квартира бабусі також буде їй. У неї там уже ремонт забабаханий, дуже не дешевий. Думаєш, я нічого не розумію?

– А ти звідки знаєш про ремонт?

– Соціальні мережі, Марина нічого не приховує.

– А що їй жити з бабусиними шпалерами? Вони молоді, дитина повинна жити у чистоті, ось вона і навела красу.

– О, дитина. Марина також у декреті. Яка різниця одна дитина, чи ще друга, але доросла.

– А ти Марину не чіпай! Вона молодша!

– Молодша, але рання. Вискочила після школи заміж, народила – ні професії, ні освіти.

– А що? Їй було п’ять років чекати, щоб до тебе дорости?

– Навіщо чекати? Зате все одразу. Чоловік, дитина, квартира. А ми вже самі без вашої допомоги. І дитина сама, і з взагалі. Все, мамо, Андрій прокинувся. Бувай. Бабусю до Марини.

– Ти повинна…- але Ірина вже не слухала.

Ірина готувала, прибирала. Дитина постійно відволікала її, але вона справлялася. Вона думала про бабусю. Чи любила вона колись своїх онучок? Спілкувалися вони дуже мало.

Жили близько, але бабусю бачили лише на свята. У гості до бабусі не можна було, гуляти вона з ними не хотіла.

Квартира дістанеться Марині, тільки їй. Іра у цьому не сумнівалася. Чому бабуся так до них ставилася? А може, вся справа в мамі? Мати Іри свекруху не любила.

– Я вдома, – майже пошепки сказав Мишко.

– Ми не спимо. Зараз будемо вечеряти.

– Втомилася? Ти хоч спала сьогодні?

– Небагато.

– Щось сталося?

– З мамою посварилася.

– Що цього разу?

– Бабусю пропонує забрати. Я повинна доглядати, бо вони працюють, а Мариночка ще маленька. Маленька дитина у квартирі бабусі. А я повинна!

– Не нервуй. Ти не зобов’язана. Бабуся до Марини. Звичайно шкода бабусю вашу, але ж у нас дитина. Про що вони думають?

‐ Вони думають завжди тільки про себе та Марину. Сьогодні я ще раз у цьому переконалася.

– Хочеш відпочити? Через чотири дні у мене тиждень відпустки. З’їздимо до моїх, мама давно хоче побачити онука. Там і виспишся. Мама впорається, допоможе.

– А моя поряд, але навіть пів години не може з онуком посидіти.

Дні у селі летіли швидко. Свекруха Іри порпалася з онуком, а Ірина змогла виспатися. До від’їзду залишалося два дні. Телефон цього разу не розбудив Іру.

– Ірино, ти де? Ми біля дверей, стукаємо. Знову спиш? Молода, а все лежиш. Вставай, відчиняй.

– Біля яких дверей?

– У тебе багато дверей? Біля вхідний. Квартира тридцять п’ять. Правильно?

– Правильно, але нас нема вдома.

– Швидко повертайся, зараз бабусю піднімуть.

– Бабусю? Я не давала згоди. Нас немає вдома, нас у місті нема. Ми відпочиваємо у селі. Приїдемо ще не скоро.

– Як ти могла! Я ж тебе попереджала.

– Ти не попереджала, ти наказувала, а я не погодилася з вашим рішенням! Чому ви вважаєте, що я вам усім винна?

– Ви все робите для Марини, а я маю відпрацьовувати квартиру, яка дістанеться їй! А бабусю ви спитали? Ми її бачили тільки на свята. Кого вона любить? Нікого? А ти кого любиш? Марину!

– Ірино, ти повинна!

– Віро Миколаївно, моя дружина нікому нічого не винна! – Михайло взяв телефон із рук дружини. – Я не дозволяю! Вона і з дитиною втомлюється. Я все зрозуміло пояснив?

– Я з дочкою розмовляю!

– Треба розмовляти, а не вчити. Ірина прекрасна господиня та дружина, а ви її лише критикуєте та вчите життя. Марину навчайте, а до нас не лізьте! А бабусю везіть до себе, від Марини сенсу не буде.

– А ти мені не вказуй, ​​мені краще знати, куди свекруху прилаштувати. Що за люди! Сказали, привезли, а їх нема! Зовсім від рук відбилися!

Мати Ірини ще довго кричала в слухавку, а дочка та зять уже сміялися.

– Я не думала, що вона привезе бабусю. Я їй відмовила, але вона, видно, не розуміє слів. Звикла, що її слухаються усі. Бабусю звичайно шкода, але моє дитинство пройшло без неї.

– Навіть можна сказати без мами. Батьки працювали, а я всі канікули мала сидіти з Мариною. Повинна те, повинна це, а зараз мушу її квартиру відпрацьовувати.

– У нас своя квартира, за неї ми винні тільки банку, і щось трохи залишилося. І дуже добре, що нам не допомогли.

– Це добре, тільки прикро. За моїх прикро, твоїх я розумію, у них просто нема. Мама завжди має гроші, але тільки для Маринки. Вони ж їй усю пенсію бабусі віддають. Батько сам проговорився на своєму дні народження. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Я подумав, що не так зрозумів.

– А якщо бабусі не стане, то й доходу Марини теж. Уявляєш, що ще буде?

– У нас своя родина.

– Тільки мама цього не розуміє, нервів нам ще багато зіпсує.

– Переживемо. Я ж поряд.

І ці слова зігріли душу та серце Ірини, яке так скривдили рідні батьки. Невже це норма, що менших люблять більше?

А ви що скажете з цього приводу? Поділіться своїми міркуваннями в коментарях, підтримайте автора вподобайками!