– Доглядатимеш маму ти, – зухвало заявив чоловік

– Олю, я вся мокра, чуєш? Підклали під мене ганчірку якусь, вона вже холодна, – голос Зінаїди Петрівни в трубці тремтів і раз у раз зривався на свист. – Приїдь, дочко. Погодуй мене.

– Тут суп цей… як помиї, пахне залежалою крупою. Я ложку не можу до рота донести, рука тремтить, все на халат ллється. Привези своїх котлеток, Олю. Будь ласка.

Ольга притиснула телефон до вуха плечем.

– Зінаїдо Петрівно, я не можу. Денису дзвоніть. Макса залишити нема з ким, він закапризував, шмарклі по коліно. Я не можу вибратися з дому, розумієте?

– Дениска не бере… – у трубці почулося схлипування, що перейшло в сухий, надсадний кашель. – Я йому дзвоню, а там музика ця безглузда.

– Олю, мені боляче. І памперс… він повний. Шкіра горить. Нікого не дозвешся, медсестри пробігають повз, кричать, що їх мало, а нас багато.

– Олю, ти ж мене весь грудень до вбиральні на собі тягала. Ну що тобі варто? На таксі приїдь, я віддам із пенсії.

Ольга випросталась і тяжко опустилася на табурет. Перед очима все попливло від недосипання.

Вона пам’ятала кожен похід у вбиральню із колишньою свекрухою.

Кожні півтори години – підіймання важкого, обм’яклого тіла старої. Та нічого не бачила, тільки нишпорила руками в повітрі, намагаючись ухопитися за передпліччя Ольги.

– Я місяць у вас жила, Зінаїдо Петрівно, – тихо сказала Ольга. – Я на роботу від вас їздила з червоними очима, я дитину свою бачила тільки сплячою.

– Де ваш син? Чому я, ваша невістка, повинна міняти вам памперси?

– То ми ж тебе зареєстрували… – зайшла вона з козирів. – Будинок великий, Кирюші буде місце. Я ж до вас ніколи не лізла, Оль. Ну, спіткнувся Денис, ну, зірвався знову. Хворий він у мене.

– Але ти свята душа. Приїдь, га? Помий мене. Я тут, як гниле яблуко лежу.

Ольга скинула дзвінок. Руки тремтіли. Вона за грудень схудла на п’ять кілограмів, бо замість обіду бігла розігрівати кашу сліпій жінці, яка все життя заливала свої проблеми міцним.

За кілька хвилин зателефонував колишній чоловік.

– Чуєш, ти чого матір доводиш? – не привітавшись, гаркнув він. – Дзвонить, плаче. Тобі складно до лікарні доїхати? У мене зміна, я не можу!

– Денисе, ти вдома сидиш, я чую. У тебе телевізор на задньому плані репетує. Твоя мати в лікарні лежить у своїх нечистотах, а ти палець об палець не вдарив за весь місяць, поки я в неї чергувала!

– І що? Ти жінка, тобі звичніше. Я до цих справ не привчений, мене верне, – Денис, судячи зі звуку, щось сьорбнув. – Вона тебе в будинок пустила? Пустила. Зареєструвала? Так. От і відпрацьовуй!

– Чого ти з себе принцесу будуєш? Взяла сумку, купила цих своїх підгузків та дуй у терапію.

– Я подаю на розлучення, – відрізала Ольга. – І на аліменти у твердій сумі. Щоб бенкетувати тобі не було на що!

– Ой, налякала! – Денис заіржав. – Ти спочатку дійди до РАЦСу, потім поговоримо. А матір не кидай, гріх це! Вона до тебе добре ставилася, от і настав час відпрацьовувати. Все, давай, у мене справи!

Чоловік вимкнувся, а Ольга встала, одягла Макса, зібрала пакет. Вона не могла інакше – совість би її згризла.

До лікарні добиралися довго. У коридорі Макс закапризував, почав смикати матір за край пуховика і все норовив залізти під візок з брудною білизною, яку штовхала повз похмура санітарка.

– Ноги прибираємо, матусю! Розвели тут дитячий садок, – пробурчала жінка, обдавши Ольгу запахом мокрого ганчір’я.

Ольга засунула важкий пакет у палату номер шість. Тут стояла задушлива, липка спека.

На чотирьох ліжках лежали жінки, і тільки одне з них, на самому розі біля вікна, не рухалося.

– Прийшла? – Стара повернула голову на звук кроків. Її очі, затуманені білястою плівкою, дивилися кудись у район плеча Ольги. – Олю, це ти?

– Я, Зінаїдо Петрівно. Макса нема з ким залишити, довелося з ним.

– Ой, онучку… – Зінаїда Петрівна спробувала підвестися, але одразу ж охнула і повалилася назад. – Олю, роби щось. Я зранку не їла.

– Поставили тарілку на тумбочку, а я її рукою зачепила, все на підлогу полетіло. Прибігла чергова, накричала, ганчіркою поводила і пішла.

– Сказала: “Руки є – намацаєш”. А в мене вони, як ватяні.

Ольга подивилась на підлогу. Біля ліжка справді красувалася засохла пляма від манної каші.

Вона зітхнула, посадила Макса на вільний стілець, суворо наказавши не ворушитися, і дістала з пакета пачку вологих серветок.

– Зараз, зачекайте. Спочатку переодягнемося.

Процес йшов тяжко. Зінаїда Петрівна важила чимало, а її тіло в лікарняних умовах стало зовсім неслухняним.

Ользі довелося докласти чимало зусиль, щоб повернути її на бік. Запах у ніс ударив такий, що запаморочилася голова.

– Мамо, а чому тут так пахне? – Макс зморщив ніс і прикрив рота долонею.

– Посидь тихо, зайчику. Бабуся хворіє, – Ольга швидко міняла підгузок. Руки тремтіли від напруги.

– Денис не дзвонив? – прохрипіла стара, коли її нарешті поклали на чисту пелюшку. – Я йому в обід набирала, він сказав, що на об’єкті, шумно там… Інструменти якісь верещали.

– Звичайно, «інструменти», – Ольга дістала термос із домашнім бульйоном. – Вищали, мабуть, коли пробку відкорковував.

– Зінаїдо Петрівно, ви ж доросла жінка, все розумієте. Який об’єкт?

– Не намовляй, Олю. Він працює. Він просто… дуже вразливий. Йому важко бачити мене такою.

– Він ще маленьким був, коли кошеня машина збила, то він тиждень не їв. Серце в нього ніжне.

– Ніжне серце? – розлютилася Ольга. – А в мене яке? Кам’яне? Я повинна після зміни сюди летіти, дитину лікарняними коридорами тягати, чужій, по суті, людині памперс міняти, поки ваш «вразливий» Дениска диван продавлює?

– Ну, чого ти заторочила: чужому, чужому… Ми ж родина. Я будинок на вас переписала.

– Ми ще не розлучилися тільки тому, що я не маю часу до суду дійти! – Ольга піднесла ложку до губ свекрухи. – І будинок ви подарували синові, я там просто зареєстрована. Їжте давайте. Акуратно, гаряче.

Зінаїда Петрівна їла жадібно, ковтаючи бульйон. По її підборідді текли краплі, Ольга машинально витирала їх серветкою.

Процес порушила молода медсестра з планшетом у руках – вона увійшла до палати й відразу розкричалася.

– То хто тут у нас? Борисова? Жінко, чому ви годуєте в недозволений час? Порядок порушуєте!

– Вона була голодна, – Ольга обернулася, не встаючи з колін. – До неї вранці ніхто не підходив. Памперс був повний, все протекло. Чому ви за лежачими не стежите?

Медсестра пирхнула, щось записуючи:

– У нас дванадцять людей, таких, як ваша бабуся. Ми не повинні кожному ложку підносити! Є родичі – нехай доглядають. Наймайте доглядальницю, якщо самі не справляєтеся. І дитину заберіть!

– Родичі? – Ольга повільно підвелася. – У неї є син. Чому ви йому не дзвоните? Чому не наполягаєте, щоб він приїхав?

– А ми дзвонили, – медсестра підвела очі. – Чоловік відповів, сказав, що він у відрядженні і приїде лише за місяць.

– Сказав, що всі питання до дружини – до вас, значить. Тож, матусю, нічого тут мітинги влаштовувати. Або доглядайте самі, або не скаржтеся.

Ольга розлютилася.

– У відрядженні? – тихо перепитала вона. – Значить, у відрядженні…

– Олю, ну не гнівайся, – озвалася з ліжка Зінаїда Петрівна. – Мабуть, справді відправили. Він же майстер, його скрізь цінують.

– Ти приїдь завтра, привезти запіканку твою сирну. І яблук купи, тільки м’яких, щоб жувати можна було.

Ольга подивилася на свекруху. Та лежала чиста, нагодована і вже планувала її наступний вечір. У її світі все було логічно: є погана, зла невістка, яка «зобов’язана», і є нещасний, талановитий син, якого треба шкодувати та берегти.

– Ні! – твердо сказала Ольга, збираючи речі в пакет.

– Що “ні”? – не зрозуміла стара.

– Завтра я не приїду. І післязавтра також. І взагалі більше не прийду!

– Як це? Олю! Ти що, мене тут кинеш? Я ж сліпа! Я ж… мені ж погано буде!

– У вас є син, Зінаїдо Петрівно! Той самий, заради якого ви все життя працювали й на якого зараз все переписали. От нехай він і приносить запіканку. Зі свого відрядження!

– Мамо, ми йдемо? – Макс зрадів і схопився.

– Ідемо, синку.

Ольга вийшла з палати під крики Зінаїди Петрівни. У коридорі вона зупинилася, дістала телефон та набрала номер Дениса. Той відповів не одразу – на тлі чути сміх і дзвін посуду.

– Олько, ну чого тобі? Мати там як? Жива?

– Денисе, слухай мене уважно, – Ольга говорила чітко, карбуючи кожне слово. – Я зараз у лікарні. Твою маму я помила і нагодувала востаннє.

– З цієї секунди я блокую твій номер та номер твоєї мами. Завтра вранці я йду до юриста. Ми виписуємось з твого дому – живи там хоч до кінця століття, хоч залийся там разом зі своїми дружками! Розлучення я оформлю без твоєї участі.

– Ти що, блекоти об’їлася? – здійнявся Денис. – Куди ти підеш? Кому ти потрібна з причепом? Ти без материнської прописки ніхто!

– Повернися до лікарні, я сказав! Вона там плаче, мені вже медсестра дзвонить!

– Нехай плаче. Може, хоч так дійде до неї, кого вона виховала. Все, більше не дзвони!

Вона натиснула «відбій» і відразу внесла обох Борисових до чорного списку.

За два тижні в орендовану квартиру з’явився колишній чоловік. Ольга своє слово дотрималася – за цей час вона жодного разу не їздила в лікарню до матері Дениса. З порога колишній почав канючити:

– Олю, ну ти що? Матір в інтернат хочуть перевести, якщо ніхто не забере. Мене з роботи поперли за прогули.

– Борги за комуналку в будинку величезні, мені нема чим платити! Ти з’їзди, поговори з цими, хто за подачу електроенергії відповідає. Вони світло погрожують відрізати!

Ольга притулилася до одвірка, схрестивши руки, і мовчки слухала.

– Оль, ну заради Христа… Я пропаду. І мати пропаде. Ну, допоможи! Хоч борги закрий… І мати… Догляд їй потрібен!

– Ти вже пропав, Денисе. Коли збрехав, що ти у відрядженні, доки я твоїй матері памперси міняла.

– Знаєш, у чому твоя проблема? Ти думав, що «хороша людина» – це той, хто завжди терпить. А “хороша людина” – це той, хто вміє вчасно сказати “вистачить”.

– Ти стер… – він осікся, наткнувшись на її погляд.

– Іди, – спокійно сказала Ольга. – Або я викличу поліцію. І повір, вони швидко приїдуть!

Вона зачинила двері й клацнула замком. З того боку ще довго чулися невиразні лайки та удари кулаком по дереву, але потім все стихло.

Колишню свекруху Ольги відправили в інтернат – Денис відмовився доглядати матір.

Він намагався натиснути на колишню дружину, приїжджав кілька разів, благав, погрожував, але так нічого і не досяг.

Ольга, як і обіцяла, розлучилася та повісила на колишнього аліменти. Синові грошей Денис не платить, але на них Ольга особливо і не розраховує – сама впорається.

Не вперше. Зате, нарешті, позбавилася недолугої сімейки, і зітхнула з полегшенням. І так довго терпіла та сподівалася. На що тільки, – не відомо…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!