– Доню, не йди, залишся зі мною! – Плакала літня мати, але її дочка вже думала про своє життя

– Тобі начхати на мене, ти мене кинула! – Мати навіть не привіталася, відразу почала кричати в слухавку.

А я тільки-но очі розліпила, заснула на якихось півтори години, тому що у Сашка зуби різалися, і останні чотири доби я взагалі була схожа на божевільного від втоми привида.

– Мамо, ну, що ти кажеш, я ж обіцяла приїхати завтра…

– Завтра? Ти тепер до мене раз на тиждень, і то з-під палиці приїжджаєш, а я одна, у мене нікого, крім тебе, дочка!

Тяжко зітхнувши, вибралася з ліжка, скинувши плед. Саша прокинувся, але не плакав. Дивився уважно і смоктав палець. Бідолашний малюк, зуби йому важко давалися!

– Ти з ким говорила? – зазирнув чоловік. – Ну ось, дрібного розбудили! Що, потім не можна було передзвонити?

– Це мама, Сергію. Знову вона дорікає, що я не приїжджаю, що покинула.

Чоловік одразу насупився. Теща його добре дістала, і роздратування чоловіка я зрозуміти могла.

Маму розбив криз шість років тому.

Все могло бути й гірше, але вчасно допомогли, та й відновлення здивувало людей у ​​білих халатах – мама майже повністю оговталася.

Поступово всі функції відновилися, і хоча на роботу мама вже не повернулася, жити вона могла цілком собі повноцінним життям.

Ось тільки проблеми зі здоров’ям її тоді міцно налякали. Та й невтішні прогнози впевненості не додали. Я тоді ще була не заміжньою, тож повністю присвятила себе догляду за близькою людиною.

Мені було вже двадцять сім, особисте життя не складалося, і мати була єдиною, кому я була потрібна у цьому світі.

– Вона завжди була одна, але це не означає, що тепер ти повинна кинути чоловіка і сина, і присвятити себе її примхам. – Заперечив мені Сергій.

Я розумом розуміла, але…

Мама виховувала мене сама. Батька здуло, як тільки він дізнався, що його дівчина у цікавому положенні. Мама була у розпачі, але тоді її підтримала бабуся, сказавши: «Виростимо, нехай іде!».

Батько пішов. Мама залишила мене, і коли я з’явилася на світ, розділила долю матерів-одиначок у нашій країні.

Бабуся допомагала, скільки могла. Потім її не стало, але на той момент я вже навчалася у старших класах, і була досить самостійною.

Коли я вступила в інститут, мама була задоволена. Особливо тим, що вчитися я буду не десь у «столицях», а в неї під боком.

Вона звикла, що я поряд. Та я особливо від неї й не рвалася нікуди. Розуміла, що мати любить мене і потребує моєї уваги, а потім удар цей…

– Вона не така стара і немічна, щоб ти щодня навколо неї танцювала! – знову додав чоловік.
І він мав рацію.

Мама могла сама готувати та прибирати, ходила гуляти, та в крамницю. Але її лякала перспектива жити одній, бо у мене тепер власна родина.

Я зустріла Сергія кілька років тому. Ми разом працювали у великій фірмі з транспортування великогабаритних вантажів, в одному відділі зв’язку з клієнтами та організації постачання. Почали спілкуватися, потім зустрічатись, а потім і вирішили створити сім’ю.

– Доню, не йди, залишся зі мною! – плакала літня мати, але її дочка вже думала про своє життя.

Саме так і було. І так, я втомилася сидіти біля її ніг, мені хотілося чоловіка, хотілося дітей. Тим більше коли мені впевнено сказали, що мама практично повністю відновила сили та здоров’я. Потрібно було лише стежити за дієтою, та фізичною активністю.

Тому ставлячи підпис у свідоцтві про шлюб, я не відчувала провини перед нею. Ось онуки підуть, вона перша потішиться! Але вийшло з точністю навпаки.

– Тепер ти зовсім мене кинеш, забудеш. Спершу Сергій цей, тепер хлопчисько… – говорила мати, замість поздоровлень.

– Мамо, це ж твій онук, ти що! Він підросте, теж дуже тебе любитиме і відвідуватиме.

Мати багато плакала тоді, і дорікала – дорікала – дорікала.

– Скоро не буде до кого прийти, і подзвонити нікому. Отоді ти згадаєш! – казала вона, і витирала сльози.

Губи в неї тремтіли, і мені хотілося розвернутися, та піти. Вона не хотіла зайнятися собою, знайти якесь хобі, вона хотіла тільки мучити мене провиною, що я покинула її.

– Мамо, може, тобі ниток купити, ти знову в’язати почнеш? – Обережно цікавилася я.

– Не потрібні мені нитки, мені ти потрібна!

– А може, кота? Все ж веселіше буде!

– Кота? Скоріше б Господь мене прибрав з твоєю такою турботою!

І так без кінця та краю. І ось тепер, коли я просто фізично не могла приїжджати частіше, ніж раз на тиждень, мати зовсім зірвалася з котушок.

– Якщо так, то можеш не приїжджати! Не пропаду. А пропаду, то й Бог тобі суддя. Згадуй і плач, що покинула рідну матір! – Кричала вона в слухавку, яку потім кинула.

Я знову повернулася до чоловіка. Саша ненадовго загрався з брязкальцем.

– Я збожеволію з нею! – Зізналася я.

Чоловік нічого не відповів.

А я вирішила поки що більше не дзвонити. На свій сором, втома взяла своє, і образа на матір виросла до величезних розмірів.

Маленька дитина, прибирання, готування, та ще й безсонні ночі. Дні й ночі зливались докупи, мати мовчала – не дзвонила, не писала.

Я схаменулася тільки через півтора місяця. Злякалася, що справді могло щось страшне статися.

Сергій був на роботі. Саша охазяйнувався ще двома міцними зубками, і знову став веселим золотим малюком. Прив’язала сина до слінга, поспіхом зібралася, і поїхала до матері.

Вона відчинила мені двері, і здивовано підняла брови:

– І навіщо ти до мене прийшла? Перевірити, чи жива?

– Бачу, що жива. Я просто скучила. І Саші корисно з бабусею побути.

– Могла б вигляд не робити, що тобі цікаво, як я живу.

Мати підібгала губи, але у квартиру мене впустила.

– Саша зубки ростив, але тепер він готовий грати з тобою. До бабусі підеш?

– Не треба мені його, опусти на підлогу, нехай повзає. Палас тільки вранці пилососила, все чисто.
Але дивилася на малюка бабуся таки з цікавістю.

– Мамо, так жити не можна! Ти повинна зрозуміти, що в мене своя сім’я, та свій син…

– Повинна? Це ти мені винна. Я все тобі віддала – виростила, не спала ночей, як скажена на двох роботах горбатилась. І заради чого? Щоб ти заміж вискочила, а матір просто викреслила зі свого життя?

– Мамо, невже ти хотіла б, щоб я все життя залишалася одна, без чоловіка, без діток? Подивися на мене – хіба такої долі ти хотіла б своїй єдиній улюбленій дочці?

– А коли б тебе не стало, я б повторила твою долю. Ось тільки в тебе я є, а в мене б нікого не було…

І я не витримала, розплакалася. Скільки разів я уявляла собі свою дорогу – матері вже немає, а в мене, крім неї нікого.

Мати дивилася на мене якось по-новому, наче вперше бачила.

– Але я сама не можу, розумієш?

– Ти не сама. Я мешкаю в одному місті з тобою – на маршрутці пів години. Якщо ти не смикатимеш через дрібниці, буде набагато легше всім – і мені й тобі.

– Дитина трохи підросте, зустрічатимемося частіше. І зараз я намагаюся і писати, і дзвонити, і приїжджати.

Мати мовчала.

– Мамо, я прошу тебе! Ти мені потрібна, ти рідна та близька мені людина. І Саші ти бабуся.

– Спробуймо, доню. Може, ти й маєш рацію, я стала стара, я боюся залишитися зовсім одна.

– Дякую! Поки що я зможу раз на тиждень у тебе бувати. Якщо щось трапиться, я завжди поряд, пам’ятай про це, прошу тебе.

– Я знаю. І що ти втомилася, розумію. І Саша … Я довго не могла прийняти його – думала, через нього тебе втрачаю. Але ж він такий гарний хлопчик!

Бабуся опустилася перед онуком на коліна. Сашко з цікавістю подивився на неї, а потім поповз на руки.

– Бачиш, як із бабусею добре? А ти кажеш одна. У тебе дочка, онук, зять. Просто Сергій теж втомився, що я постійно засмучуюсь.

– Тут у Сашка зуби ще ростуть, ми всі на взводі були… Але, я пам’ятаю про тебе завжди, завжди допоможу, і ніколи не кину.

Мати простягла мені руку. Другою вона обіймала онука, і він грав зав’язками на халаті бабусі. Я міцно стисла простягнуту мені долоню.

– А ти не хочеш також до нас частіше приїжджати? – Запитала я.

– Хочу. І кота все ж таки заведу. Шукаємо разом за оголошеннями кошеня?

– Шукаємо. А тепер ходімо, погуляємо, така чудова погода!

– Зараз, зберуся!

Ми пішли у парк. Світило весняне сонечко, березень котився до кінця, а квітень обіцяв бути зовсім теплим.

Сашко сидів спокійно в слінгу, з цікавістю оглядаючи все довкола. А ми з мамою говорили та говорили. Вона перепрошувала у мене, а я в неї.

Раптом нам під ноги, звідкись з-під лави, викотилася кудлата сіра грудочка.

– Ну ось, і жодні оголошення не потрібні! Щастя саме привалило, – пожартувала я, коли мама підхопила на руки кошеня, яке жалібно нявкало.

З того часу мама завела собі кота, якого назвала Димок. Дрібна мордочка від’їлася, і стала розкішним сірим вусатим звіром, який дзвінко муркотів, і був безсоромно розпещений курячою печінкою.

Як і обіцяла, я відвідувала маму раз на тиждень. Вона усвідомила, що нема чого сидіти й смикати мене по дрібницях – записалася в хор української пісні.

Він був у сусідньому палаці культури, і мамі там були раді. Репетиції, виступи, нові знайомства. А потім вона взагалі взялася за спиці, і одного разу, коли я зателефонувала і сказала, що приїду, мама відповіла:

– Доню, мені зовсім ніколи, моя хороша! Давай я на годинку у вихідний до вас заскочу з Сашком погратися. Так скучила!

Я посміхнулася, і поклала слухавку. Нарешті в нашій сім’ї запанував мир. Але я інколи згадую ті часи, коли мама вимагала моєї постійної уваги, і так і не можу збагнути – то був егоїзм, чи так хвороба на неї вплинула? А ви що думаєте з цього приводу?

Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.